2. Українська культура як історичний феномен: загальна характеристика.

Українська культура – соціокультурний феномен. Духовні риси й ознаки української культури: гуманістична спрямованість, відкритість перед культурами інших народів, глибокий демократизм, творчий характер.

Джерела формування української культури як своєрідний синтез –автохтонних (корінних, місцевих культур) і зовнішніх культурних взаємовпливів. Трипільська культура IV–III тис. до н.е. та кімерійсько-скіфсько-сарматський культурний симбіоз як автохтонні джерела української культури. Контакти з культурами народів Середземномор’я, Близького Сходу й Індії. Вплив античної культури. Найважливіші ознаки археологічних культур на території України І тис. н.е.: зарубинецької, зубрівської, вельборської, черняхівської, київської, райковецької та інших, що хронологічно передували культурі доби Київської Русі.

Етногенез українського народу. Основні етнічні складові етногенезу українців: слов’яни, скіфо-сармати, тюркські кочові народи південних степів – сармати й еліни, а також причорноморських територій.

Формування українського етносу як нової історичної спільноти. М.Грушевський про появу українського народу як такого (Твори в 10 т. Т.1, –С.18). Перша письмова згадка про Україну (1187 р.).

Матеріальна та духовна культура дохристиянської Русі. Політеїстичні релігійні вірування давніх слов’ян.

3. Предмет і завдання курсу “Історія української культури”, його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Курс історії укр. культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку,забезпечує розуміння системного зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури укр. народу в контексті зарубіжної культури, а також аналіз культур у їхньому взаємозв’язку.

Завданням дисципліни є вивчення еволюції тенденцій культурного розвитку, механізмів впливу суспільних ідей на будівельний комплекс.

місце в системі дисциплін

4. Культурно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.

5. Художній метал скіфів: пам’ятки з курганів Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила.

З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас — скіфська культура (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.). Скіфська культура — це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа.

За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали.

Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії — легендарного міста Гелон. У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць займає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву «звіриний стиль». Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких — об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги — абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя. Унікальні пам'ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям вода, що потрапила у внутрішньо курганний зруб, замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя. З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром. Столицею став Неаполь Скіфський, який розташовувався на місці сучасного Симферополя. Загинуло місто у II столітті н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами. Скіфи, що жили на території України (степова і лісостепова зона, зокрема Придніпров'я, Крим) з VII до ІІІ-ІІ ст. до Р. Х., залишили по собі велику кількість курганів-могил. Треба сказати, що скіфські могили знайдені і на території Північного Кавказу, у Прикубанні.

Найвідоміші скіфські могили на території України — Жаботинські кургани, могили Чортомлик, Огуз, Куль-Оба, Солоха, Козел, Гайманова Могила, Товста Могила, Мелітопольський курган, Мельгуновський курган, Олександропільська, «Перша Завадська», Чабанцева Могила, Золота і Ак-Мечетська, «Переп’ятиха». Загалом на наших землях датуються VII—VI ст. до Р.Х тільки 20 скіфських могил, кінцем VI—V ст. до Р. Х. — близько 100 курганів-могил. Пік будівництва поховальних споруд-могил припадає на IV ст. до Р.Х — розквіт Скіфії. Грандіозні поховальні «Царські кургани», в яких виявлені величезні цінності, у більшості локалізуються на Нижньому Подніпров'ї. Але на межі IV-ІІІ ст. до Р.Х настає спад їх будівництва та й взагалі проявів скіфської культури, яка занепадає.

Чортомлик — велика скіфська могила (висота 20 м, діаметр — 350 м) кін. 4 ст. до н. е., розташована за 22 км на північний захід від Нікополя (Дніпропетровська область) біля села Чкалове.

Досліджувала курган експедиція Імператорської Археологічної комісії під керівництвом відомого археолога І.Є.Забєліна у 1862 — 1863 роках.

Об'єм насипу кургану - близько 82000 метрів кубічних. Тут відкрито поховання скіфського царя і цариці та рабів чи воїнів, скелети коней, багато золотих і срібних оздоб та зброї.

Найціннішою знахідкою є срібна ваза-амфора, на фризі якої зображено скіфів, що приборкують диких коней. Знайдені мистецькі об'єкти належать до найкращих творів давньогрецького ювелірного мистецтва; зберігаються в Ермітажі (Санкт-Петербург).

Куль-Оба (в перекладі з кримськотатарської — «пагорб попелу») — зникле у XIX ст. кримськотатарське село в околицях Керчі й однойменний скіфський царський курган (могила), розташований поруч.

Курган розкопали 1830 року. На жаль, тоді почалася «золота лихоманка» і змагання між офіційними археологами й копачами-«дикунами». Різниця між ними не була значною, бо метою тих і тих були знахідки коштовностей та витворів мистецтва. Правда, офіційні археологи робили описи і інвентарі і здавали частку знайдених речей в нечисленні тоді музеї. Копачі-«дикуни» мали на меті власне збагачення, золоті речі з курганів переплавляли в зливки, а не коштовні для них кераміку та все інше або продавали, або передавали в музеї. Техніки безпеки на розкопках не дотримувалися. Бували випадки обвалів землі і нового поховання - тепер уже копачів-«дикунів». Їхні кістяки знаходили вже у 20 столітті.

В кургані Куль-Оба було поховання вождя скіфського племені, що жили біля Пантікапею. Знайдені речі свідчили про впливи скіфського мистецтва на вироби грецьких ремісників, а також про вплив грецької культури на побут скіфських можновладців.

В поховальній коморі знайшли кістяк вождя на колісниці в багатому вбранні. На голові — повстяний капелюх скіфів, прикрашений золотою діадемою. На шиї — золота гривна (вага якої сягала 461 грам). Зброя померлого була в особливому відділку. Її дерев'яні частини прикрашали тонкі золоті пластини з кабуванням. В потойбічний світ володарю дали жінку, кістяк якої поклали у дерев'яний саркофаг з деревини кипарису. Серед оздоб саркофагу — пластинки зі слонової кістки з рельєфами на міфологічні та побутові теми з життя скіфів. Одяг жінки прикрашали золоті бляшки, парадний поховальний костюм доповнювали золоте кольє, гривна (вага якої сягала 731 грами і перевищувала вагу чоловічої гривни). Поряд поклали ще бронзове дзеркало, два золоті браслети, металевий глечик зі сплаву золота і срібла.

В похованні також знайдені -

кістяк слуги

зброя слуги

два срібних тази

бронзові котли для варки м'яса

керамічні амфори (ймовірно з вином та їжею).

кістяк коня володаря.

«Солоха» — одна з найбагатших скіфських т. зв. царських могил 4 в. до Р. Х., положена на південний захід від села Великої Знам'янки Кам'янсько — Дніпровського району Запорізької області, відкрита й досліджена М.І. Веселовським.

Об'єм насипу - 52000 кубічних метри, висота - 18 метрів. Під насипом виявлено два поховання. У центральному, пограбованому, були знайдені кістки покійника, амфора, бронзові вістря до стріл, золоті бляшки, голка тощо. У пізнішому впускному похованні виявлений кістяк царя з золотими оздобами на шиї і руках і б. нього бронзовий шолом греко-скіфської роботи, бронзова булава, шедевр золотарського мистецтва — золотий гребінь, срібний посуд грец. роботи тощо. У бічних нішах цієї другої комори знайдено кістяки слуг і б. них вістря до списів і стріл, меч і сагайдак з стрілами, оздоблений платівкою з сценою бою. З боку входової ями виявлені кістяки п'ятьох царських коней у збруї, оздобленій золотом, сріблом і бронзою, і б. них конюх з залізним мечем. В окремих нішах містилися казани з кістками, амфори, черпаки тощо.

Речі з «Солохи» зберігаються в Ермітажі (Ленінград).

Докладний опис «Солохи» і знайдених у ній речей у книзі Я. Пастернака «Археологія України» (1961, стор. 322 — 24).

Товста Могила скіфський курган IV століття до н. е. біля міста Орджонікідзе Дніпропетровської обл.; досліджена 1971 р. Борисом Мозолевським.

Під насипом (висота 8,6 м, діаметр 70 м) виявлено 2 гробниці — центральну (пограбовану) й бокову (цілу). В центральній (завглибшки 8,5 м) виявлено поховання знатного воїна (вождя), кістяк убитого слуги. Знайдено зброю (уламки залізного панцира, бронзовий пояс і булаву), глиняний і металевий посуд, побутові речі, понад 600 прикрас (золотих нашивок). Особливу художню та історичну цінність становлять меч в окутих золотом піхвах і велика золота нагрудна прикраса скіфського царя — пектораль із зображеннями міфологічних сцен. Поряд із гробницею відкрито дві кінські могили з кістяками шести коней, збруя яких опоряджена золотими, срібними та бронзовими прикрасами, і три могили конюхів (одне з поховань супроводжувала гривна, залізний браслет, сагайдак і два ножі). В боковій гробниці (завглибшки 7 м) було поховано вельможну скіф'янку з малою дитиною. Біля похованих стояв коштовний посуд. Вбрання було обшите золотими бляшками; на руках були золоті браслети й персні, на шиї — золоті гривни, біля скронь — золоті сережки й підвіски. В різних місцях могили лежали четверо забитих слуг; в ніші стояв бронзовий посуд із залишками жертовної їжі. Входи в гробницю були заставлені дерев'яними колесами. Знайдено великий набір бронзових прикрас поховального кортежу.

6. Пам’ятки античної культури в Північному Причорномор’ї.

7. Язичництво: питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі.

8. Стародавня культура східних слов’ян.

9. Міфологія східнослов’янських племен.

10. Освіта в середньовічній Русі.

11. Писемність в середньовічній Русі.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику».

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов'янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить "софійська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири - Б, Ж, Ш, Щ - слов'янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софійська" абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов'янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов'язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

Безпосереднім продовженням "Повісті" є Київський літописний звід кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.

Майже всі князівства Русі мали свої літописи, але більшість з них носили місцевий, а не загальноруський характер. Однак Галицько-Волинському літопису належить особливе місце. Літопис складається з двох частин: Галицької і Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення політики Данила. На повен голос звучить у літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути". Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходить нічого кращого, як проголосити гасло "Галич - другий Київ". Волинська частина літопису починається 1261 роком. Вона писалася в основному при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.