35. Військове мистецтво козаків. Козацькій міф в українській культурі.

Козацьке військо виступало в похід на заклик гетьманського універсалу.

В близькі походи йшли без обозу, із самими саквами та юквами, а в далекі — зі значною кількістю возів, їх могло бути до 10 тисяч. Як свідчать сучасники, козацькі похідні вози були досить легкі, невеликі. На десять козаків звичайно брали один віз. Крім обозу, на возах перевозили ще й гармати. У похід військо виступало по два-три полки в ряду, попереду кожного полку йшла музика, а за нею несли полковий прапор. Сотенні значки несли кожний при своїй сотні. Звичайно на чолі полку йшов полковник, усередині — хорунжий, а позаду — курінні отамани.

На ворожій території попереду їхав верхи або йшов пішки охоронний загін, який виконував і функцію розвідки, організовував сторожі, або чати.

Зупиняючись біля води, щоб відпочити та попасти коней, козаки ставили намети або будували курені. Коли обоз після довгого постою рушав далі, козаки підпалювали те, що залишалося. Обоз обслуговували погоничі, ремісники та інші цивільні, які брали участь у побудові укріплень і табору. При потребі все це могли робити й самі козаки.

Військо рушало в путь зі своїми священиками, нерідко возило з собою і похідну церкву, з військом йшли також лікарі, цирульники, знахарі. Під час бою вони перебували поруч, надаючи медичну допомогу пораненим. Тяжко пораненими козаками опікувалися церковні православні братства в містах.

Під час походу, особливо морського, дотримувалася найсуворіша дисципліна, заборонялося пити горілку; до порушників військовий суд застосовував різноманітні покарання: їх били киями, приковували до гармати й навіть осуджували до страти.

Бойові порядки козаків

Запорозькі козаки виробили систему оригінальних бойових порядків, що визначалася особливостями історичних і природних умов, а також силою ворога. Бойові порядки запорожців свідчили про високий рівень їхнього військового мистецтва.

Козацька піхота шикувалась у три шеренги. Стріляла тільки перша шеренга, друга після кожного пострілу подавала їй (виконавши деякі підготовчі операції) заряджені третьою шеренгою рушниці. Завдяки цьому козаки досягали великої щільності та безперервності рушничного вогню. Водночас визначальним у бою був прицільний, а не залповий вогонь. Щільний вогонь піхоти звичайно вирішував долю битви. Мушкетного обстрілу ворожа кіннота не могла довго витримати й тікала, зазнаючи значних втрат. Тоді в бій вступала козацька кіннота, яка переслідувала втікачів і підтримувала нову атаку піхоти.

Найчастіше козацька кіннота вела наступ «лавою» — розгорнутою напівколом лінією, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи в його тили та замикаючи в кільце оточення.

Козаки застосовували і розсипний стрій, в якому кожен окремий козак проявляв особисту ініціативу, що свідчило про загальну демократичність запорозького козацтва. В Європі на той час панував лінійний стрій, що позбавляв будь-якої ініціативи. Під час оборони козаки шикувалися у форму трикутника («триангули»).

Найпопулярнішим бойовим порядком був так званий табір — найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості на марші, в наступі та в обороні.

В основі козацької тактики лежали універсальна бойова підготовка, маневреність, мобільність і динамічність. Раптові напади, засідки, нічні рейди були головними рисами запорозької тактики.

Вдень козаки відволікали увагу ворога малими боями, щоб уночі атакувати його, зненацька заскочивши в пітьмі. Особливо часто вони робили засідки в лісі, майстерно заманюючи противника й повною мірою використовуючи елемент раптовості для перемоги над переважаючими силами ворога.

У польових боях козаки завжди намагалися оточити ворога, вдаючись до складного тактичного маневру — охоплення противника з флангів і вихід у його тил. У фронтальні атаки кидалися з холодною ручною зброєю після рушничного обстрілу або артилерійської підготовки, зруйнувавши передні ряди ворожих військ.

Козаки намагалися не оголяти свій фронт і не підставляти авангардні частини під удари польської кінноти, яка була основною ударною ланкою польських збройних сил.

У сутичках з окремими татарськими загонами запорожці після попередньої нетривалої стрілянини переходили до рукопашного бою.

Іноді перед битвою відбувалися так звані герці, тобто поєдинки. Кілька десятків кіннотників рушали до ворожого табору й викликали ворога на герць. У відповідь збоку ворога виїжджали герцівники, і бій розгортався майже по цілому фронту. Ворогові завдавалися відчутні втрати. Коли увага ворога зосереджувалася на герцях, з табору виходила піхота, яка завжди відігравала вирішальну роль у козацькому війську, непомітно підходила до ворожих позицій, і починалася загальна битва.

Свої раптові концентровані удари по ворогові козаки завдавали, використовуючи особливості місцевості: стрімкі береги річок, яри та ін. Французький хроніст середини XVII ст. П’єр Шевальє зазначав, що козаки «звичайно використовують болота й ріки для прикриття свого пересування під час маршів». Шведський посол Гільдебрант, побувавши на Запорожжі в 1656 р., зауважив, що, «маючи перед собою якийсь корч, кожний з них [козаків] міг би успішно битися з чотирма татарами».

У козаків здавна був поширений засіб індивідуального захисту від ворожого обстрілу, тоді ще не відомий у Західній Європі, — самоокопування. Цей засіб козацтво виробило в умовах південних степів під загрозою повсякчасного нападу татар. Він був надійніший, ніж панцирі та кольчуги польської шляхти й солдат-найманців, передусім німців. У часи вогнепальної зброї вони вже мало захищали. «Кожний має свій захист — яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць; а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жодна куля їх не влучить», — писав мандрівник середини XVII ст. Павло Алеппський.

Стратегія і тактика бою

Козаки взагалі добре вміли будувати земляні укріплення. Папський нунцій Торрес, котрий відвідував Польщу та Україну, зауважив: «Козак воює стільки ж мушкетом, скільки й мотикою та лопатою. Козак має ці обидва знаряддя на одному держаку, прив’язаному до пояса; ними він насипає землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин свого краю». Блискавично споруджували запорожці вали, рови, засіки, шанці, редути, табір. «Немає в світі війська, яке б уміло крапле будувати шанці, ніж козаки, — писав тогочасний трансильванський літописець Кравс. — Як тільки викопає собі укріплення над якоюсь річкою, — продовжував літописець, — козак цілком стає неприступним».

Козацький стрій таборовий. У козацькій тактиці чільне місце належало гарматі. Виконуючи самостійно різні бойові завдання, гармата створювала також умови для навального наступу козацької піхоти й кінноти. Козаки під час штурму використовували різноманітні укриття. Зокрема гуляй-городи — спеціальні рухомі пристрої з дерев’яних щитів на колесах або полозах з амбразурами для рушниць та гармат.

У раптових нападах, засідках, які викликали розгубленість і паніку в стані ворога, гармата влучним безперервним вогнем остаточно дезорганізовувала ворожі війська.

Козацька стратегія мала яскраво виражений активний, наступальний характер. Стратегічно Запорозьке Військо перевершувало феодальні армії Європи, які послідовно дотримувалися стратегії позиційної, оборонної, пасивної війни.

Стратегія концентрованого удару була головною рисою козацького військового мистецтва. Козаки добивалися перемоги переважно в польових битвах. Велику майстерність виявляли вони під час облоги та штурму фортець.

Західноєвропейські армії, на відміну від козацької, використовували оборону та облогу фортець і ухилялися від битви, оскільки польові бої завдавали втрат найманим військам, які дорого оплачувалися (найманці — професійні військові з різних країн — у феодальних арміях Європи, зокрема Польщі, становили значну частину).

Бувало, що й козаки ухилялися від рішучого бою, але лише в несприятливих для них умовах. Вони намагалися нав’язувати супротивникові невигідну для нього позицію. Запорозьке Військо часто застосовувало резерв, яким козаки морально пригнічували ворога й добивалися перелому в битві на свою користь. Розробляючи стратегічні плани, козацькі полководці надавали великого значення фактору раптовості до останньої хвилини приховуючи свої сили. Запорозьке Військо прагнуло захопити ворога зненацька, несподіваним наступом перемогти його.

У стратегічних планах козацького війська періоду визвольних воєн кінця XVI — першої половини XVII ст. враховувалася активна участь у боротьбі селян і міщан. Козацька стратегія мала переваги над польсько-шляхетською. Високі моральні якості козаків були зумовлені ще й справедливим характером їхньої боротьби проти іноземних завойовників і феодального гноблення. Козакам були притаманні взаємодопомога і взаємовиручка, згуртованість, а мужність і стійкість у боях поєднувалися з бойовим досвідом, невтомністю, широкою ініціативою окремих вояків.

Один з головних напрямів військового мистецтва козацтва полягав у поєднанні воєнних дій з дипломатичними переговорами, у взаємозв’язку і взаємовпливі зовнішньої політики та воєнної стратегії. Це великою мірою визначило загальноєвропейську роль воєнної діяльності козацтва: опір турецько-татарському наступу та пануванню в Україні Речі Посполитої виливався в національно-визвольні війни, які мали міжнародний характер і впливали на політичну ситуацію в Європі та Азії.

У світову скарбницю військової майстерності внесли свою вагому частку Остафій Дашкевич, котрий вперше дав у руки воїнам вогнепальну зброю; Самійло Кішка, що придумав і побудував "чайки"; Дмитро Вишневецький, який почав робити надзвичайно легкі й міцні "чайки" з волових шкур і першим здійснив "морський десант"; Іван Богун — він винайшов "кобзанку" і "вогненні колеса"; Богдан Хмельницький — батько мобільної артилерії, що поставив гармати на колеса. При зимовій обороні Умані під керівництвом Івана Богуна за його командою городяни збудували "кобзанку". Вони до тих пір обливали земляний вал навкруг фортеці водою, поки він не вкрився товстим шаром льоду, і фортеця стала неприступною. Сильний жах охопив армію Чернецького, як побачила "вогненні колеса", воїни кричали: "Це божа кара!" і тікали світ за очі. Це "страхіття" теж винайшов Іван Богун. Звичайне колесо обмотували ганчір’ям, обливали смолою, підпалювали і пускали котитись із кріпосної стіни. З великого переляку армія Чернецького бігла з-під Умані, не розбираючи дороги. Вони вважали, що то дійсно кара Божа падає на них за їхні гріхи. За часів середньовіччя воювали, як правило, тільки вдень, козаки ж для успіху застосовували і нічну атаку. Уміло використовували вони також звичаї турок і татар. Козаки знали, що під час намазу, тобто молитви, правовірний мусульманин, що б там не було, не мав права відволікатися, бо він спілкувався з Аллахом і знаходився під його охороною. Скориставшись цим, козаки у битві під Хотином перебили п’ять тисяч турків. Козаки вперше у світі поставили артилерію на колеса. Сталося так, що під Корсунем, на Черкащині, їхні вози з артилерією застрягли у балці.

Ракети. Робилося це просто: гільза настромлялася на вістря списа, порох підпалювався і спис кидався якомога далі в бік противника. Уже перших кілька залпів "ракет" нагнали такого жаху на ворогів, що тим годі було й думати про опір. До того ж "ракети" вибухали стільки разів, скільки було в них мішечків пороху. "Пекельна зброя" зробила свою справу: завойовники втекли світ заочі.

Торпеди теж винайшли козаки. Колоду видовблювали з двох боків (одна заглибина для заряду, інша для пороху) і підпалювали порох... По воді колода пливла із шипінням і димом прямо на турецьку галеру, а стикнувшись із нею, вибухала, пробивала дірку у борту і всередині спалахувала пожежа. В часи Запоріжжя Великий Луг був укритий пралісом. Із тої деревини козаки будували великі однощоглові веслові човни. На подив професійних мореплавців вони перетинали Чорне море, з’являлись в Малій Азії, козаки руйнували ворожі міста, визволяли бранців і повертались додому, на Січ. Ці вузькі, довгі, легкі в русі човни називалися "чайки", мабуть тому, що були обшиті просмоленими снопиками очерету і зовні нагадували птахів, котрі, склавши крила, погойдувалися на хвилях.. До речі, винайшов і першим побудував "чайки" гетьман Самійло Кішка, ще до свого полону. Попри великий розмір "чайки" відзначалися надзвичайною маневреністю, ходили і на веслах (15–20 пар), і під вітрилами. Відсутність надбудови робила їх настільки легкими, що в разі потреби команда на руках переносила човен куди завгодно."Чайка" мала ще одну перевагу над морським кораблем — коли виникала потреба хутко змінити напрям руху, вона не розверталась.

Підводний човен теж винайшли козаки. Зовні його корпус обшивали шкірою, накривали герметичною палубою і завдяки додатковій вазізанурювали під воду. На палубі вертикально ставили шахту, в середині якої перебував козак. Він оглядав горизонт і вів човен. Шахта водночас служила і для проникнення повітря всередину човна. Під водою човни рухалися за допомогою весел, герметичність бортів у місцях отворів для весел забезпечували шкіряні манжети.

Кандидат історичних наук Василя Кононенка «Від рушниці до пера: еволюція української козацької еліти». Головні положення цього виступу ми подаємо нашим читачам.

Формування нової соціальної групи - козацтва - припало на час військової революції на південній периферії Великого князівства Литовського (пізніше Речі Посполитої), а саме на 1560-1660 рр., коли в європейських арміях було широко застосовано вогнепальну зброю, що підвищило роль піхоти і спричинило дуже суттєві зміни в стратегії й тактиці військової справи. Це - військовий аспект проблеми; що ж до соціального, то джерелами козацтва були різні верстви населення, однак саме придніпровське боярство, яке прагнуло шляхетства, почало визначати його ідеологію, сповнену цінностей благородного стану.

Епохальним явищем в усвідомленні козацтвом своєї сили у боротьбі за станові права стали взаємовідносини з православною церквою. Незважаючи на те, що в заробітках «хліба» козаки часто не бачили великої різниці між православними, католиками чи нехристиянами, після Берестейської унії 1596 р. православна церква почала вбачати свого захисника в молодій козацькій еліті. Козацтво у своєму політичному розвитку в свою чергу розпочало спиратися на Православ’я як на духовну та ідеологічну силу. Навіть те, що у 1630-1640 рр. сама православна ієрархія відцуралася козацького захисту, не завадило лідерам козацтва далі використовувати ідеологію захисту Церкви. Гасла оборони Православ’я відкривали їм прямий шлях до елітного місця в політичній системі південно-східної периферії Речі Посполитої.

Козацька еліта, яка фактично створила державу, в особі своїх інтелектуалів мала ще пояснити володарям Центрально-Східної Європи, підвладному населенню та, зрештою, самій собі, за яким правом вона це зробила. Освічені представники нової еліти шукали різні виправдання революції та нового статусу Війська Запорозького: у правах завойовника, в обороні «прав та вольностей», у захисті релігії, в обстоюванні «руської» спадщини. З різних причин козацтву не судилося стати військом потужної Української держави. Постійні війни протягом другої половини XVII століття призвели до звуження автономії Гетьманщини. Подальшу долю козацтва в історичній пам’яті українського народу вирішила не рушниця козака, а перо козацьких інтелектуалів; саме воно створило передумови для появи в модерний час нової української національної свідомості - другої за кількістю носіїв у Центрально-Східній Європі.

Підсумовуючи, можна сказати, що на середину XVIIІ ст. козацькі інтелектуали почали усвідомлювати свій народ нацією в наближеному до модерного значенні цього поняття. Відтак українське козацтво почало свою історичну ходу з рушницею в руках, але саме перо військового канцеляриста залишило глибокий слід в історії, оскільки створило міф, який вплинув на формування української ідеї у ХІХ - ХХ ст.

Проблема української культури якраз у тому, що вона породила на шляху свого функціонування надто мало міфів, аби стати адекватною національному буттю. З цього приводу можна виділити озвучений Т. Шевченком міф козаччини. І, зрештою, міф самого Т.Шевченка - однієї з небагатьох постатей у пантеоні української культури, хто справді здобувся на власний міф, - це міф не тільки творчості, а й життя. І даремно іронізують інтелектуали з приводу культу Шевченка. Культ - нормальна річ, це діяльна сторона міфу, його вияв у безпосередній соціальній практиці. І такі міфи, і такі культи є в кожній культурі. Важливим міф Т. Шевченка є ще й тому, що носить загальноукраїнський характер. Адже столітнє перебування частин України у складі різних держав не сприяло формуванню єдиного національного міфу. Міф Т. Шевченка - один із небагатьох, який є спільним для всієї України.

Але цього одного міфу замало. Всякий міф має дві сторони: стверджувальну і фобійну. Наприклад, міф про дідову і бабину дочку передбачає, що дідова дочка - стверджувальне начало, а бабина дочка - погане начало, яке має бути переборене. До стверджувальної частини належить самоідентифікаційний міф, але на українському матеріалі такого національного міфу не існує донині. Ми проголосили державу, не маючи національного міфу. Ми створили державу, не створивши потужного, всеохоплюючого загальнодержавного міфу. Подивімося, що ж у нас претендувало на статус державного міфу: та сама козацька ідея, чи козацький міф. У пісні проспівано тільки перший рядок: "Ми - козацький народ". А далі що? Національний самоідентифікаційний міф повинен мати стверджувальну констатаційну частину: я найхоробріший (як у Польщі), я найрозумніший (як у німців), я всі моря завоюю (як в англійців), я найстаровинніший, найцивілізованіший, я найперший в Європі (як в Італії). Наш міф - "ми козацького роду" - не передбачає такої позитивної констаційної домінанти, тому не викристалізувався в тезу, що раз ми козаки, то ми найхоробріші, найкращі.