25. Еволюція української церкви в хіv-хv ст. Київська, Галицька, Литовська та Московська митрополії.

Галицька митрополія була першим природним проявом розвалу старої Руської (Київської) митрополії внаслідок занепаду й поділу стародавньої Руської держави на окремі етнічно-національні й політичні одиниці. Вона була утворена на зламі 1302 — 1303 р. постановою візантійського імператора Андроніка II і патріарха Афанасія, що мала в підпорядкуванні Галицьку, Перемиську, Володимирську, Холмську, Луцьку та Турівську єпархії. Галицька митрополія від самого початку мала ворогів. Першим з них був Київський митрополит, який правив тоді, як надалі й усі його наступники, за межами Русі-України, тобто в Московії. Константинопольський патріарх під тиском дав згоду на утворення нової Галицької митрополії, до складу якої увійшли єпархії на території так званої Малої Русі, а саме — Галича, Володимира, Перемишля, Луцька, Турова, Холма. Побоюючись, що ця західноукраїнська митрополія може стати суб’єктом унії з Апостольською Столицею й буде остаточно втрачена для Константинопольської патріархії, у Константинополі вирішили, щоб усі єпархії стародавньої Київської митрополії перебували від опікою Московського (формально ще Київського) митрополита, який не зрадить візантійської ортодоксії.

Візантійська політика орієнтувалася на суздальсько-володимирських князів, на політичні кола, які працювали в напрямі створення централізованої Московської держави, Константинополь використовував будь-які сприятливі для нього умови, щоб ліквідувати або об’єднати Галицьку митрополію з формально Київською, а фактично вже Московською митрополією. Сусідня Литва, яка завоювала білорусько-українські землі, почала так само домагатися окремої Литовської митрополії. 1347 р. під тиском Візантії, володимиро-суздальської коаліції та Литви Галицьку митрополію фактично була перетворена на звичайну єпархію Київської митрополії. У 1371 році відновлена, у 1401 році втретє підпорядкована Київській митрополії.

Литовська митрополія – православна митрополія у підпорядкуванні Константинопольського патріархату, що існувала в 14-15 ст. у межах Литовсько-Руської держави та прилеглих руських князівств.

На початку ХІV століття, після того, як більшість українських земель, в тому числі й Київ, увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського - особливо гостро стало питання окремої митрополії. 1300 року тодішній київський митрополит Максим (грек за походженням) переїхав з Києва до Владимира-на-Клязьмі - столиці підтримуваного татарами Великого князівства Владимиро-Суздальського і таким чином офіційно здійснив те, що до нього неофіційно практикували деякі його попередники. Перенесення митрополичої катедри, (при цьому залишивши за собою титул «Київського», митрополити підтримували політику північних князів), викликало великі ускладнення в житті православних на Литовсько-Руських землях.

Стараннями Великого князя Литовського Гедиміна, після 1300 року, Константинопольський патріарх Йоанн XIII Добрий (1316-1320) заснував Литовсько-Руську митрополію з центром у Новгородку. Точна дата заснування митрополії невідома, деякі джерела вказують на 1302-1305 рр., інші називають 1317 рік. Але точно відомо, що 1329 року Литовсько-Руський митрополит Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царгороді. Але вже 1330 р. митрополит Київський (Московський), грек Теогност приїздив на Волинь «за спадщиною по митрополитові Теофілові». В каталозі архієрейських катедр зазначено, що цю катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити». Після того активними діями того ж Теогноста та великого князя Московського Семена Гордого 1347 року було скасовано Галицьку митрополію.

З 1351 по 1354 рік, в Києві правив Митрополит Теодорит. Деякі дослідники вважають, що його підтримував князь Любарт Ґедимінович. Теодорит був офіційно висвячений на Київського митрополита, але рукоположив його не Константинопольський, а болгарський патріарх у Тирнові. Митрополіт Теодорит жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення. Крім Київщини, нового митрополита визнали Чернігівщина, та деякий час - Тверь. Але 1354 року патріарший собор визнав неправомочним призначення Теодорита, і він мусив залишити митрополичу катедру.

У 1353-1354 рр., після смерті Теогноста, за митрополичий престол боролися у Києві та в Царгороді. Майже одночасно до Константинополя приїхали - ставленик Москви Олексій та ставленик Великого князя Ольґерда - Роман.

Питання підлеглости українців Московському митрополитові загострилось через те, що Олексій (син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хрещеник великого князя Івана Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства) був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Ольгерд добре розумів, чим загрожує Литовсько-Руській державі зайняття митрополичої кафедри промосковським політиком. Після різних перипетій патріарх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литовським і Малої Русі з єпархіями — Полоцькою, Туровською і катедрою в Новгородку (тепер Білорусь). Цим рішенням відновлювалася Литовсько-Руська митрополія. Так здійснилося прагнення Великого князя Литовського мати окремого митрополита й припинити церковну пов’язаність православної Литви із митрополитом «київським і всієї Руси», що тоді проживав переважно у Москві й підтримував великодержавницькі прагнення московських володарів.

1356 року до Литовсько-руської митрополії офіційно було приєднано Галичину. Однак, як сказано у рішенні царгородського синоду від 1361 р., Роман «прагнув чогось більшого» - претендував на звання митрополита Київського. Як і Теодорит, він жив у Києві, відправляв там службу Божу на власному престолі, і навіть зумів підпорядкувати собі Брянське єпископство. Проте, 1362 року, після смерті Романа, Константинопольський патріарх не призначів нікого на його місце, і Олексій залишився єдиним митрополитом.

Зусиллями московських князів та митрополита, 1364 року патріарх Філотей мав намір підтвердити ліквідацію Литовської митрополії, звівши її до рангу «київського єпископства», підлеглого Алексієві. Однак ця трансформація так ніколи й не була втілена в життя, хоча саму грамоту було внесено до Святого Кодексу (до патріарших архівів).

1371 року патріарх Філотей відновив Галицьку митрополію. Зробив він це на прохання польського короля Казимира Великого (1333-1370), котрий нарікав, що «всеруський» митрополит не дбає про православних у його володіннях; він навіть дозволив собі зазначити, що «нині вся ця земля зруйнована і в ній немає закону». Про це писав й Філотей в одній грамоті, де також висловлює жаль, що Алексій не відвідує «велелюдних» земель Литви та «Малої Русі». Більше того, Олексій за союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав участь у захопленні князя Тверського Михайла, плів політичні інтриги в родині Нижегородського князя.

Того ж 1371 року Ольґерд, добивався у Царгороді призначення «іншого» митрополита «Києва, Смоленська, Твері, Малої Русі, Новосіля і Нижнього Новгороду». Патріархові надсилали скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке доручив архімандритові Кипріянові Цамблакові, що в 1373 р. приїхав до Литви. Через кілька років Царгород погодився на вимоги Ольґерда, і 1375 року митрополитом Києва, Литви й Малої Русі було призначено Кипріяна.

Патріарх його призначив з тією умовою, що після смерті Алексія він буде митрополитом Києва і всієї Русі. Алексій помер у 1378 році. Проте московські князі намагались поставити своїх митрополитів – Пимена та Діонісія, але вони не були не були висвячені патріархом. 1386 року Кипріян підпорядкував собі цілу митрополію. А 1401 року, його стараннями було зліквідовано та підпорядковано Галицьку митрополію.

1370 року польський король Казімір, на прохання православних галицьких князів і бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не пропав закон русинів». На випадок відмови патріарха, Казімір попереджав, що тоді «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх поставив Антонія митрополитом, а після його смерті р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).

1406 року, після смерті Кипріяна, Вітовт просив Константинопольського патріярха висвятити окремого митрополита Київського, але патріарх відмовився і висвятив у 1408 році грека Фотія, як єдиного митрополита. Погодившись на це, Вітовт зажадав від Фотія, щоб він жив у Києві. Але, пробувши ненадовго до Києва, Фотій переїхав до Москви, забравши й собою багато цінних речей.

Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …».

Соборами єпископів православної церкви 1415 р. в Новогрудку (березень, серпень, листопад) було вирішено поставити митрополитом «Церкви Київської і всієї Русі» Григорія Цамблака. Це поставлення зустріло шалений опір Московського митрополита Фотія та московських князів. Спочатку, з своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріарха свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського монастиря, Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, до патріарха приїхали посли з дарами від Фотія і «відмовили» патріарха та скомпрометували Григорія. Тоді, на другому соборі, Вітовт з єпископами знову звернувся до патріарха з проханням висвятити митрополита, обраного самим патріархом. Відповіді не одержано.

Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав у Новгородку собор єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький, Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та Холмський — з Галичини; священики та багато князів, бояр та української шляхти. Собор висвятив на митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовував його обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в Болгарії і Сербії. Таким чином Руська православна церква виявилась фактично розділеною між Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським та Московським князівством. Обрання Цамблака викликало спротив Фотія та, відповідно, обурення патріарха.

Попри це, Литовський митрополит провадив активну діяльність. У 1418 році він був присутнім на соборі у Констанці, де, серед іншого, було подолано результати великого розколу католицької церкви та вирішувалась справа Яна Гуса. Посольство з Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на переведення унії Східної та Західної Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію можна тільки через скликання собору з участю видатних богословів і знавців з обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені репрезентацією Цамблака.

Після смерті митрополита Григорія 1419 року (за іншими даними він виїхав з України), 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який визнав його, і до смерті (1431 р.) Фотій був єдиним митрополитом.

1432 року Митрополитом Київським (на Литовсько-Руських землях) було обрано смоленського єпископа Герасима. Майже одночасно собор московських єпископів обрав на митрополита рязанського єпископа Іону. Але прибувши до Константинополя Іона затвердження від патріарха не отримав. Константинопольський патріарх висвятив на Київську кафедру митрополита Ісидора. Проте, деякий час (1432-1435 рр.), литовсько-українськими єпархіями управляв митрополит Герасим. Після його смерті – владу над митрополією перебрав Ісидор.

У 1448 році Собор московських єпископів без порозуміння з Константинопольским патріархом поставив на митрополита «Київського» - єпископа Рязанського Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви.

Після Флорентійської унії, ще до падіння Константинополя 1453 року, Московська церква, що перебувала в юрисдикції Цареградської патріархії в складі Київської митрополії, відокремилася. Митрополит Іона, який помер у 1461 році, був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Наступник його на кафедрі іменується вже Московський і всія Русi. Московська митрополія перебувала в стані невизнаної — до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році, тобто 141 рік.

Після фактичного відокремлення Московської митрополії, 1458 року на митрополита Київського, Галицького та всієї Руси було висвячено Григорія ІІ. Таким чином, Константинопольський патріарх надав Київській митрополії новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча, досить довгий час столицею митрополитів був Новгородок, а згодом – Вільно.

До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська єпархії. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.

В такому складі Київська митрополія діяла, як автономна церква Константинопольського патріархату, аж до приєднання до Московського патріархату наприкінці ХVII століття.

Київська митрополія (1458—1596). Українська Православна Церква (1458—1596) — Митрополія Константинопольського Патріархату з центром у місті Київ, що була створена 1458 року, після відокремлення від Київської митрополії — митрополії Московської, та перестала існувати після Берестейської унії.