8. Завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371 кк)

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Незаконні затримання, привід або взяття під варту порушують важливі конституційні права особи. Об’єктом злочину є право людини на особисту недоторканність, в тому числі на неприпустимість її незаконного арешту, приводу або затримання.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 371, знаходить вияв у діях, які призвели до завідомо незаконного затримання або незаконного приводу, а ч. 2 статті — до завідомо незаконного арешту або тримання під вартою. Завідомо незаконним вважається здійснення затримання, приводу або взяття під варту не на підставах або не в порядку, які регламентуються КПК України, без винесення постанови, санкції судді, за відсутності підстав, при порушенні строків тримання під вартою тощо.

Затримання — тимчасовий запобіжний захід, що може застосовуватись до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі за наявності підстав і в порядку, передбаченому КПК України. Відсутність передбачених кримінально-процесуальним законодавством підстав для затримання особи є однією з ознак вчинення незаконного затримання.

Привід — процесуальний захід, який означає примусове доставлення співробітниками міліції обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка до особи, яка здійснює досудове слідство в справі, або в суд, якщо вони без поважних причин не з’являються у вказаний час та місце за викликом. Підстави та порядок приводу регламентовані КПК України.

Частина 2 статті 371 КК передбачає відповідальність за завідомо незаконні арешт або тримання під вартою.

Арешт — вид покарання, яке призначається вироком суду і полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції строком від одного до шести місяців, а також найбільш суворий вид адміністративного стягнення, яке призначається постановою суду на строк до 15 діб.

У разі постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку чи постанови щодо покарання або стягнення у вигляді арешту діє ст. 375 КК. Під арештом слід розуміти санкціоноване суддею тримання під вартою як запобіжний захід.

Арешт як суспільно небезпечне діяння в аналізованому складі злочину може бути вчинено шляхом двох альтернативних діянь:

1) дії – незаконного взяття під варту;

2) бездіяльності – незаконного тримання під вартою особи, стосовно якої відпали підстави для застосування такого запобіжного заходу, зокрема, тоді, коли спливли встановлені законом терміни перебування під вартою

Взяття під варту — запобіжний захід, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Тримання під вартою – це утримання особи під час досудового розслідування в умовах ізоляції на максимальний термін до 18 місяців.

Незаконні затримання, привід або арешт, як триваючі злочини, є закінченими:

привід - з моменту доставляння особи до правоохоронного органу або суду;

затримання або арешт - з початку утримання особи у спеціалізованому закладі;

тримання під вартою - з моменту тримання під вартою особи, яка підлягає звільненню у зв’язку з відсутністю підстав для подальшого тримання під вартою.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом до вчиненого діяння. Винний усвідомлює завідому незаконність вчинюваного ним діяння, достовірно знає, що привід, затримання, арешт чи тримання під вартою здійснюється протиправно, і бажає вчинити це діяння.

До тяжких наслідків наявна вина у формі необережності.

Мотиви та мета, які переслідувалися при цьому, на кваліфікацію не впливають.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 371 КК) є дії:

- поєднані із спричиненням тяжких наслідків (замах на самогубство, самогубство, звільнення з роботи, захворювання на душевну хворобу, заподіяння значної матеріальної шкоди);

- вчинені з корисливих мотивів (бажання винного отримати будь-яку вигоду майнового характеру для себе особисто або для інших осіб чи позбутися матеріальних проблем (витрат, необхідності повернути борг, відшкодувати заподіяну шкоду);

- скоєні в інших особистих інтересах (помста, заздрість, кар’єризм, бажання розкрити злочин шляхом порушення закону тощо).

Суб’єктом злочину може бути працівник органу дізнання, слідчий, прокурор, суддя, інші службові особи, які наділені правом здійснення заходів процесуального примусу.