6. Дезертирство (ст. 408).

Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок проходження військової служби, який зобов’язує кожного військовослужбовця нести військову службу протягом встановленого законом строку, завжди бути готовим до захисту держави, виконувати свій військовий обов’язок.

Об’єктивна сторона дезертирства вчинюється шляхом дії (залишення військової частини чи місця служби) або шляхом бездіяльності (нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу).

Дезертирство є триваючим злочином, який починається з моменту самовільного залишення військової частини чи місця служби або нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу та закінчується затриманням дезертира чи з’явленням його із зізнанням, чи його смертю, або ж якщо з моменту досягнення дезертиром граничного віку (строку) перебування на військовій службі минуло п’ять років, якщо вчинене дезертирство кваліфікується за ч. 1 ст. 408, десять років за ч. 2 ст. 408, п’ятнадцять років за ч. 3 ст. 408 і давність не була перервана вчиненням нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Уявляється, що для військовослужбовців строкової служби таким моментом є досягнення 25-річного віку або закінчення строку служби, якщо вона мала б завершитися після досягнення винним 25-річного віку; для військовослужбовців, що проходять службу за контрактом, - після закінчення строку контракту або після досягнення винним граничного віку перебування на військовій службі, якщо у зв’язку з цим контракт мав би бути припинений (розірваний); для військовослужбовців, що проходять кадрову військову службу, - з моменту досягнення граничного віку перебування на військовій службі. Для визнання злочину закінченим тривалість незаконної відсутності військовослужбовця у військовій частині або місці служби значення не має.

Нез’явлення на службу полягає в тому, що, залишивши військову частину або місце служби на законній підставі, військовослужбовець, маючи об’єктивні можливості для повернення у встановлений час, в частину не з’являється.

Суб’єктивна сторона дезертирства характеризується прямим умислом і метою ухилитися від військової служби. Ця мета може з’явитися у військовослужбовця перед залишенням частини або в процесі вчинення самовільної відлучки, самовільного залишення частини, під час повернення в частину з відрядження тощо. Наявність цієї мети відрізняє дезертирство від самовільного залишення військової частини або місця служби (ст. 407). Мотиви, які спонукають військовослужбовця ухилитися від військової служби, можуть бути різними: небажання переносити тягар військової служби, побоювання відповідальності за вчинене правопорушення, боягузтво у воєнний час, небажання служити в певній місцевості тощо.

Суб’єктами злочину можуть бути військовослужбовці строкової служби, військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, кадрову службу та особи офіцерського складу, які проходять службу за призовом.

Як дезертирство кваліфікуються дії військовослужбовців, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, якщо вони з метою ухилення від військової служби скоюють втечу.

Не може бути суб’єктом цього злочину особа, яка незаконно призвана у Збройні Сили України.

Добровільна відмова від дезертирства можлива тільки до моменту залишення частини. Повернення до місця служби або з’явлення до органів влади військовослужбовця, який покинув частину або не з’явився на службу з метою ухилення від військової служби, е пом’якшуючою покарання обставиною (з’явлення із зізнанням ? п. 1 ч. 1 ст. 66), яка на кваліфікацію не впливає.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 408) є: а) дезертирство із зброєю, б) дезертирство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

Дезертирство із зброєю має місце як тоді, коли військовослужбовець, залишаючи військову частину або місце служби, забирає з собою зброю, яка закріплена за ним або видана йому на час несення, наприклад, бойового чергування, варти тощо, так і тоді, коли дезертир заволодіває зброєю будь-яким способом, передбаченим ст. 410 (шляхом викрадення, вимагання, шахрайства тощо). У першому випадку винному треба інкримінувати, крім дезертирства, ще й привласнення зброї (ст. 410) та незаконне поводження зі зброєю (ст. 263). Так само треба кваліфікувати дії військовослужбовця, який вчинив дезертирство зі зброєю шляхом нез’явления на службу. У другому випадку винному треба інкримінувати дезертирство зі зброєю, заволодіння зброєю певним способом, передбаченим ст. 410, крім шляхом привласнення, та незаконне поводження (носіння, зберігання, передача тощо) зі зброєю (ст. 263).

Дезертирство, вчинене за попереднъою змовою групою осіб, має місце тоді, коли не менше двох військовослужбовців домовилися про його вчинення до початку виконання об’єктивної сторони цього злочину. Не буде цієї ознаки, якщо хтось із військовослужбовців лише допоміг дезертирувати винному шляхом, наприклад, видачі документа про законну підставу залишення військової частини чи місця служби (документ про звільнення з частини, про відрядження, відпустку тощо). Така особа буде нести відповідальність залежно від ії ролі у вчиненні злочину як організатор, підбурювач чи пособник із посиланням на відповідну частину ст. 27.

Особливо кваліфікуючими ознаками дезертирства (ч. 3 ст. 408) є вчинення його: а) в умовах воєнного стану; б) в бойовій обстановці.

Якщо дезертирство вчинюється під час виконання військовослужбовцем спеціальних обов’язків із військової служби (у складі варти, патруля, наряду з охорони державного кордону, під час несення бойового чергування тощо), скоєне треба кваліфікувати за сукупністю злочинів ? за ст. 408 і статтями 418, 419, 420 або 421.