Висновки

Польові етнографічні дослідження Полісся України у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. були і досі є важливим напрямом народознавчих студій не лише в українській етнологічній науці, а у слов’янознавстві загалом. На масштаби, методику, тематику, географію польової збирацької роботи упродовж цього періоду вплинули важливі суспільно-політичні (приєднання Західної України до СРСР та радянізація цих теренів; відновлення незалежності України), ідеологічні (заборона публікації окремих праць, що суперечили офіційній ідеології; “редагування” та заздалегідь задані висновки багатьох досліджень), наукові (пошук слов’янської прабатьківщини; реконструкція праслов’янської духовної культури; реалізація інших важливих загальноукраїнських наукових проектів, передусім історико-етнографічного атласу), економічні (недостатнє фінансування), техногенні (чорнобильська катастрофа) та інші чинники.

На основі опрацювання значної кількості архівних та опублікованих матеріалів досліджуваний період можна поділити на чотири етапи: 1944–1953 роки – окремі тематичні дослідження, підготовка “Атласу матеріальної культури західних областей України”, дві комплексні експедиції львівських народознавців для збору матеріалів до монографії “Українське Полісся”, дослідження робітничого побуту; 1954 – початок 1960‑х років – перші спроби підготовки загальноукраїнських колективних досліджень (двотомна монографія “Українці”); 1964 – 1980‑ті роки – налагодження широкомасштабної збирацької роботи у рамках підготовки історико-етнографічного атласу, монографічних досліджень про окремі ділянки традиційної культури українців (будівництво, сільськогосподарські знаряддя праці, одяг, весільна та родильна обрядовість, ткацтво тощо) і двотомної колективної монографії про традиційну та сучасну культуру поліщуків, створення музеїв під відкритим небом, реалізації програми ПЭЛА; 1992–2010 роки – постчорнобильські експедиційні дослідження, активізація збирацької роботи численних регіональних народознавчих осередків, відновлення польових досліджень польських етнологів.

Упродовж досліджуваного періоду спостерігалося поступове зростання зацікавлення Поліссям України – як серед українських народознавців, так і серед наших сусідів (росіян, поляків). У середовищі українських етнологів зацікавлення цим історико-етнографічним регіоном особливо посилилося наприкінці 1970‑х – на початку 1980‑х років, однак і тоді Поліський край відчутно поступався Українським Карпатам за кількістю експедицій та підготовлених досліджень. Лише в період незалежності України Полісся посіло перше місце за масштабами польових етнографічних досліджень.

До початку ХХ ст., а на Західному Поліссі аж до кінця 1930‑х років, пальма першості у студіювання Полісся належала польським, російським та білоруським народознавцям. У 1920‑х – на початку 1930‑х років у підрадянській Україні місцеві (українські) вчені почали домінувати у дослідженні Середнього та Східного Полісся, а в повоєнні десятиліття найбільший вклад у польове дослідження Полісся України зробили наукові колективи загальноукраїнських та регіональних народознавчих осередків, частково московські етнолінгвісти. Щоправда, саме робота останніх у 1970–1980‑х роках була найбільш скоординованою, масштабною та продуктивною. І лише в останнє двадцятиліття українські поліссєзнавці відчутно випереджають своїх колег із сусідніх держав за масштабами збирацької роботи на теренах Полісся України. Однак за рівнем наукових праць та вагомістю теоретичних висновків це співвідношення поки що не на користь українських народознавців. Ситуація почала змінюватися лише в останні роки (праці М. Глушка, В. Конобродської, К. Кутельмаха, І. Несен, Р. Радовича, Р. Сілецького та ін.).

З іншого боку, якщо в попередні історичні періоди Полісся досліджувала нечисленна когорта професійних вчених, які індивідуальними зусиллями збирали першоджерела про різні ділянки традиційної культури, то в повоєнний період таку місію почали виконувати вузькотематичні та комплексні (1970–1980‑ті роки) етнографічні експедиції, які організовували провідні українські народознавчі центри Києва та Львова, ІСБ АН СРСР, музеї під відкритим небом тощо. Водночас різко зменшилась кількість стаціонарних досліджень, кількість і роль збирачів-аматорів, а також застосування анкет-питальників.

У досліджуваний період постійно розширювалася географія та зростали масштаби збирацької роботи, однак різні райони Полісся цікавили народознавців неоднаково. Найбільше уваги було приділено Середньому (особливо після аварії на ЧАЕС) і Західному Поліссю, значно менше – Східному Поліссю. Тому саме поліські райони Чернігівської та Сумської областей, а не лише постраждалі від аварії на ЧАЕС, потребують першочергової уваги з боку українських етнологів під час організації нових експедицій.

Основними способами фіксації польового етнографічного матеріалу були безпосередні спостереження та інтерв’ювання. Нині все частіше народознавці залучають нову фото-, аудіо- та відеотехніку, але через постійне недофінансування це відбувається зі значним запізненням.

Упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. поліссєзнавці досліджували широкий спектр традиційної та сучасної культури поліщуків, однак на різних етапах окремим з них приділялась неоднакова увага. У перші повоєнні десятиліття у тематиці польових досліджень на Поліссі України домінували окремі ділянки матеріальної культури, насамперед будівництво, одяг і сільськогосподарські знаряддя праці. Зі середини 1970-х років тематика збирацької роботи стала багатограннішою, однак і надалі зберігалася диспропорція між окремими темами, повнотою і глибиною їх студіювання.

За досліджуваний період українські і російські етнологи та частково етнолінгвісти підготували комплексні дослідження про окремі ділянки традиційної культури поліщуків (будівництво (М. Козакевич, Р. Гошко, А. Данилюк), одяг (Г. Стельмащук, Л. Пономар), скотарство (М. Гладкий), допоміжні господарські заняття (А. Дмитренко), ткацтво (О. Нестер), весільна (Г. Пашкова, І. Несен), поховальна (В. Конобродська) та календарна (С. Толстая, Н. Ковальчук) обрядовість, народна медицина (І. Ігнатенко), метеорологія (О. Васянович) тощо), які, щоправда, часто обмежуються окремими районами Полісся, найчастіше Середнім. Натомість і досі відсутні узагальнюючі праці про хліборобство, окремі допоміжні господарські заняття (мисливство, рибальство), харчування, громадський і сімейний побут, демонологію, деякі ділянки народних знань, різні види ремесел і промислів тощо.

Більших наукових результатів у етнографічних дослідженнях досягали за умови використання не лише польових записів та музейних збірок, а й доробку представників суміжних дисциплін (фольклористів, діалектологів, археологів, мистецтвознавців та ін.). До речі, діалектологи та етнолінгвісти значно випереджають етнологів у дослідженні багатьох ділянок традиційної культури.

Під час підготовки етнографічних праць основними методами досліджень і надалі є описовий, історично-порівняльний і структурно-типологічний. Спорадично дослідники використовували картографічний (Н. Гаврилюк, В. Конобродська, І. Несен, С. Толстая та ін.), в окремих випадках – метод історичної реконструкції (праці М. Глушка, К. Кутельмаха, Р. Радовича, Р. Сілецького та ін.), однак саме останні дають найвагоміші наукові результати.

Поліссєзнавчі етнографічні праці другої половини 1940–1980-х років переважно публікувались на сторінках нечисленних фахових періодичних чи серійних виданнях України та Росії. З-поміж небагатьох окремих видань історичною подією були, безперечно, двотомне колективне дослідження за редакцією В. Бондарчика та Р. Кирчіва (1987–1988 рр.) та збірник “Полесский этнолингвистический сборник: материалы и исследования” (1983 р.). Водночас окремі важливі тогочасні наукові праці, підготовлені на поліському чи значно ширшому матеріалі, зокрема й “Атлас матеріальної культури західних областей України”, двотомна монографія “Українці”, “Регіональний історико-етнографічний атлас України, Білорусії та Молдавії”, дисертаційні дослідження Л. Шевченко та М. Козакевича, з різних причин не були опубліковані, а тому вони залишаються мало чи зовсім невідомими сучасній науковій громадськості.

Після відновлення незалежності України кількість поліссєзнавчих публікацій на сторінках всеукраїнських і регіональних періодичних та серійних видань значно зросла. У світ вийшло три випуски спеціального видання “Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження” (1997, 1999, 2003 рр.), і, що дуже важливо, значна кількість спеціальних монографій про окремі ділянки традиційної культури поліщуків.

Етнографічний матеріал, який зібрали українські та іноземні народознавці упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст., лише частково введений у науковий обіг, позаяк значна його частина залишилась у рукописах. Щоправда, якщо за результатами роботи співробітників народознавчих осередків та численних збирачів-аматорів у 1920‑х – на початку 1930‑х років на теренах підрадянської України в архівах було відкладено значну кількість етнографічних першоджерел, які нині становлять золотий фонд української етнологічної науки, то ситуація із впорядкуванням, збереженням та введенням у науковий обіг матеріалів експедицій другої половини ХХ – початку ХХІ ст., набутих на теренах Полісся України, є неоднозначною, позаяк в архівах двох провідних народознавчих осередків України зберігається лише частина польових матеріалів поліських експедицій 1940–2000‑х років, інша частина – розпорошена по приватних архівах етнологів. Багато цінного та добре впорядкованого матеріалу зібрано у Поліському архіві ІС РАН, який частково у різних формах уже введений у науковий обіг, але самі рукописні матеріали є малодоступними для широкого кола українських поліссєзнавців. Матеріали постчорнобильських експедицій зберігаються у двох архівах – в архіві ІН НАН України та архіві ДНЦЗКСТК. Щоправда, останній ще й досі остаточно не впорядкований і, щонайголовніше, не зареєстрований. Значна кількість етнографічних першоджерел відклалася також в архівах Київського та Львівського скансенів, обласних краєзнавчих музеїв Луцька та Рівного, Інституту культурної антропології, кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка та інших народознавчих осередків.

Під час багатьох поліських експедицій другої половини ХХ – початку ХХІ ст. народознавці збирали експонати для музеїв. Зокрема, упродовж наукових мандрівок 1950–1980‑х років значно збагатилася музейна збірка єдиного в Україні спеціалізованого етнографічного музею – МЕХП АН УРСР. Натомість колекції історико-краєзнавчих музеїв Луцька, Рівного, Житомира, Чернігова та Сум у перші повоєнні десятиліття майже не поповнювалися етнографічними експонатами з теренів Полісся. Певне пожвавлення розпочалось лише у 1960‑х роках, і ще більше – після відновлення незалежності України.

Новим явищем в українському етнографічному музейництві другої половини ХХ ст. є скансени. Упродовж другої половини 1960‑х – 1980‑х років до музеїв під відкритим небом у Києві, Львові та Переяславі-Хмельницькому було перевезено цінні поліські архітектурні пам’ятки, а також інші пам’ятки матеріальної культури (одяг, знаряддя праці, меблі тощо). Щоправда, сектор “Полісся” створено лише в експозиції першого з них. Окремі пам’ятки традиційно-побутової культури поліщуків придбали також російські музеї, передусім тодішній Музей етнографії народів СРСР у Ленінграді. Під час проведення постчорнобильських експедицій збір музейних експонатів на теренах Середнього Полісся посилився. Однак виявлені тут пам’ятки культури і побуту потрібно було дезактивовувати. І досі не вирішена проблема зі створенням окремого музею Полісся.

Результати польових досліджень етнологів та представників суміжних дисциплін дали можливість обґрунтувати місце Полісся як окремого регіону в системі історико-етнографічного районування України та його поділу на три окремі райони (Західне, Середнє та Східне), джерела якого вчені пов’язують з етнічною історією цього регіону.

Як засвідчують результати польових досліджень Полісся України, у побуті та духовній культурі поліщуків збереглося багато реліктових явищ, дослідження яких дає можливість народознавцям пролити світло на ряд важливих етногенетичних проблем (етногенез та етнічна історія слов’янства, зокрема й українців, міжетнічні зв’язки та впливи, генезис окремих комплексів духовної і матеріальної культури тощо). Тому збирацьку роботу потрібно проводити і надалі. Щоправда, задля отримання вагомих наукових результатів вона повинна бути добре організованою та координованою, проводитися згідно із заздалегідь розробленою комплексною програми дослідження Поліського краю.