Перелік умовних скорочень

АНФРФ ІМФЕ НАН України – Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України

відеооп. – відеооператор

Вол. – Волинська область

ДНЦЗКСТК – Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф

Жит. – Житомирська область

ІМФЕ АН УРСР / ІМФЕ НАН України – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР імені М. Т. Рильського АН УРСР, а з 1991 р. – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України

ІН НАН України – Інститут народознавства НАН України (м. Львів)

ІСБ АН СРСР / ІС РАН – Інститут слов’янознавства і балканістики АН СРСР, з 1991 р. – Інститут слав’янознавства РАН

кер. – керівник експедиції

Київ. – Київська область

МЕХП АН УРСР – Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР

НЗ – Народознавчі Зошити

НТЕ – Народна творчість та етнографія

ПЭЛА – Полесский этнолингвистический атлас

Рівн. – Рівненська область

Сум. – Сумська обл.

СЭ – Советская этнография

Черн. – Чернігівська область

фот. – фотограф

ЦДАМЛМ України – Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України

ВСТУП

Актуальність дослідження. Подальше дослідження традиційної і сучасної культури українського народу загалом і його етнографічних груп зокрема не мислиме без докладного аналізу наукової спадщини багатьох попередніх поколінь народознавців. Ще в середині 1920‑х років голова Етнографічної комісії Всеукраїнської АН академік Андрій Лобода (1871–1931) одним із способів прискорення розвитку народознавчих студій уважав “систематичні критично-бібліографічні огляди попередніх дослідів по різних галузях нашої етнографії; підсумовуючи те, що й як розроблено досі, вони цим самим позначали б були питання, що далі розробляти треба, прокидали б до них цікавість і почасти навіть накреслювали б шляхи. На підставі таких оглядів або в зв[’]язку з ними у нас поволі назбиралися б цілі програми для майбутніх дослідів, рівнобіжні програмам для збирання сировинних матеріялів” [639, с. 10]. На важливому значені таких студій наголошує й сучасна російська дослідниця Наталія Пушкарьова: “Без оцінки результатів зробленого попередниками неможливою є постановка нових тем, вибір проблем і методів їх аналізу”, “історія науки – зовсім не склад старих і непотрібних видань, а живе джерело науки сьогоднішнього дня” [742, с. 6, 9].

Важливу групу праць з історії української етнологічної науки становлять дослідження, що присвячені саме польовим студіям традиційної культури українців та представників інших етносів, які компактно проживають чи проживали на території України. Щоправда, досі відсутня узагальнююча праця, в якій було б докладно описано та проаналізовано весь процес польових етнографічних досліджень на території України з кінця ХVІІІ – до початку ХХІ ст. Ця проблема вперше комплексно і стисло охарактеризована в одному з розділів посібника професора Михайла Глушка про методику польового етнографічного дослідження [463, с. 24–55].

Однак у науковій літературі майже відсутні студії, присвячені польовому дослідженню того чи іншого регіону, в яких розглядались би окремі періоди чи етапи цієї діяльності, установи, що організовували науково-пошукову роботу, учасники, тематика, методика їх проведення тощо. На особливу увагу заслуговує польове етнографічне дослідження Полісся, адже, на думку багатьох науковців, правобережна частина цього регіону є частиною слов’янської прабатьківщини або ж її найближчою периферією (місцем міграції) [359, с. 11; 360, с. 65; 696; 888, с. 74; та ін.], а його автохтонне населення завдяки особливостям природно-географічного середовища та слабким контактам з оточуючим світом аж до початку ХХІ ст. зберегло численні пережитки у різних ділянках народно-побутової культури.

Однак досі ця проблема не була об’єктом спеціального монографічного дослідження. Найповніший історіографічний огляд народознавчих студій усього історико-етнографічного регіону Полісся у межах сучасних України, Білорусії та Росії упродовж ХVІІІ – 80‑х років ХХ ст. зробили Василь Бондарчик (1920–2009) та Катерина Матейко (1910–1995) у спеціальному розділі колективного дослідження “Полесье. Материальная культура” (1988 р.) [370]. Проте, незважаючи на значний зібраний фактичний матеріал, через обмежений обсяг праці та нерозробленість багатьох питань, автори цієї публікації приділили недостатньо уваги польовим дослідженням. У зв’язку з цим підготовка узагальнюючої праці про польові дослідження Полісся України чи його окремі періоди є надзвичайно актуальною.

Зв’язок роботи з планами наукових досліджень. Дисертаційна робота виконана на кафедрі етнології історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в межах наукових тем кафедри “Етнічні процеси в Україні” (номер державної реєстрації 0105U004937), “Традиційна етнічна культура українців” (номер державної реєстрації 0109U004344).

Мета роботи – зібрати та проаналізувати відомості про польові етнографічні дослідження Полісся України, проведені у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст., на їх основі визначити спільні риси, основні тенденції, досягнення та прогалини цих студій.

Реалізація поставленої мети вимагає вирішення ряду конкретних завдань, зокрема:

– проаналізувати наявну історіографію про польові етнографічні студії Полісся України та джерельну основу до дослідження цього питання;

– комплексно зібрати, опрацювати та ввести у науковий обіг новий джерельний матеріал;

– визначити наслідки впливу різних факторів (наукових, суспільно-політичних, ідеологічних, економічних, техногенних та ін.) на польові дослідження Поліського краю упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст.;

– зібрати та систематизувати відомості про окремі експедиції, проведені на теренах Полісся України науковцями провідних і регіональних наукових осередків України, народознавцями Росії, Білорусії та Польщі;

– визначити особливості методики проведення, географії, тематики польових досліджень, методів фіксації польового матеріалу, результати збирацької роботи і внесок конкретних народознавчих осередків та вчених на окремих етапах народознавчих студій упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст.;

– з’ясувати особливості і результати дослідження окремих ділянок традиційної і сучасної культури поліщуків;

– визначити найважливіші прогалини у тематиці та географії збирацької роботи, накреслити шляхи їх подолання;

– визначити місце та роль польового дослідження Полісся у розвитку української етнологічної науки упродовж досліджуваного періоду.

Об’єктом пропонованого дослідження є польові етнографічні дослідження Полісся України, предметом – наукові установи, тематика, учасники, методика, обстежені упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. терени, результати польових досліджень, введення їх в науковий обіг та використання для вирішення важливих теоретичних питань і практичних завдань.

Територія дослідження охоплює терени Полісся України, до якого належать північні райони сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Його південна межа проходить по умовній лінії північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі – Ніжин, по р. Сейм до кордону з Росією [475, с. 21, 30; 668, с. 38]. Оскільки у науковій літературі існують різні підходи до членування Полісся України на менші частини, то слід наголосити на тому, що у пропонованій праці будемо дотримуватися його поділу на три райони: Західне, Середнє та Східне, межами між якими є ріки Горинь та Дніпро.

Хронологічні рамки пропонованої праці охоплюють 1944–2010 роки.

Методологія дослідження базується на принципах історизму, об’єктивності та комплексності, системному підході до досліджуваних явищ із використанням основних методів етнологічної науки: методів польового дослідження, типологічного, порівняльно-історичного, комплексного та компонентного аналізу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

– це одна з перших спроб в українській етнологічній науці розглянути процес етнографічного дослідження окремого історико-етнографічного регіону крізь призму збору польових етнографічних джерел;

– у науковий обіг введено значну кількість неопублікованих архівних документів та матеріалів інтерв’ю учасників поліських експедицій, що дозволило всебічно і ґрунтовно простудіювати польові дослідження Полісся упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст.;

– запропоновано періодизацію польового дослідження Полісся України упродовж 1944–2010 років;