1.Предметом екологічного права є відносини, які складаються між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів.

Екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов'язаними та єдиними. Їх єдність обумовлена зв'язком усіх природних об'єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система. Поряд з тим єдність екологічних відносин не виключає існування їх різновидів, обумовлених екологічними факторами. Зокрема, природні об'єкти (земля, води, рослинний світ, ліси, надра, фауна, атмосферне повітря та ін.) за своїми природничими характеристиками відрізняються один від одного. Через це виникають різновиди єдиних екологічних відносин: земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосфероповітряні та інші відносини, що обумовлює необхідність визначення їх правових форм. Диференціація екологічних відносин за основними природними об'єктами не відміняє єдності екологічних відносин, їх предметної цілісності.

Диференціація екологічних відносин можлива також і за основними сферами діяльності людей у галузі навколишнього природного середовища: 1) відносини, що виникають з приводу приналежності природних об'єктів певним суб'єктам на праві власності або на праві користування; 2) відносини, що виникають у сфері експлуатації екологічних об'єктів конкретними суб'єктами з метою задоволення своїх інтересів; 3) відносини, що виникають із приводу забезпечення екологічної безпеки довкілля, суспільства та громадян; 4) відносини, що складаються у галузі відтворення, відновлення природних об'єктів, поліпшення їх якості; 5) відносини, що виникають у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Принципи екологічного права — це виражені в його нормах основоположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин.

Головним принципом є правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Він складає основу для виникнення й формування інших принципів, які забезпечують гармонізацію суспільства й природи. Офіційно це положення закріплено у преамбулі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Гармонійність суспільства і природи — це об'єктивно існуючий зв'язок суспільства і природи, який припускає узгоджену діяльність людей відносно природи з додержанням законів природи, екологічно нормальної експлуатації природних ресурсів, їх відтворення й охорони.

Правове забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи здійснюється з багатьох напрямків: встановлення екологічних нормативів на викиди та скиди в навколишнє природне середовище; визначення лімітів на використання природних ресурсів; установлення правил використання природних ресурсів, їх відтворення, охорони тощо. Здійснення цього принципу разом з іншими принципами сприяє запобіганню шкідливих для довкілля дій суб'єктів.

Важливе значення має принцип правового закріплення приналежності природних ресурсів конкретним суб'єктам права для їх використання з метою задоволення екологічних, майнових та інших інтересів у межах законодавства. Приналежність природних об'єктів виступає у двох основних правових формах — у праві власності та праві користування. В законодавстві закріплено різні види природокористування та форми власності на природні ресурси, визначено права й обов'язки даних суб'єктів, форми захисту прав власників та природокористувачів.

Особливу роль відіграє принцип правового забезпечення раціонального й ефективного використання природних ресурсів. Раціональність в екологокористуванні полягає в тому, що кожен власник чи користувач природних ресурсів зобов'язаний у процесі їх використання додержуватися правових екологічних вимог, щоб не нашкодити природному середовищу. В основі цього принципу лежить об'єктивний чинник — взаємозв'язок усіх природних об'єктів, які утворюють у сукупності екологічну систему.

Надзвичайно важливе значення має принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів. Він об'єднує два основні чинники: а) об'єктивну необхідність задоволення вимог суспільства, колективів людей та індивідів у продуктах харчування, сировині, естетичних, господарських та інших вимог за рахунок використання природних об'єктів; б) необхідність підтримання екологічної системи (природного середовища) у нормальному стані.

Не менш важливу роль відіграє принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів природних об'єктів щодо належного використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони. Він виражається в юридичному закріпленні сукупності економічних заходів стимулювання за належне виконання суб'єктами своїх прав та обов'язків, проведенні необхідних екологічних заходів, у застосуванні санкцій за порушення екологічних вимог і законодавства

Принцип правового забезпечення стабільного (тривалого) використання природних ресурсів полягає в тому, що їх власники і користувачі можуть бути позбавлені права власності і права користування тільки з підстав, передбачених законодавством та договорами у встановленому порядку. Законодавство дає вичерпний перелік таких підстав. Правозастосовчі органи не вправі на свій розсуд установлювати підстави або обмеження вказаних прав. У законодавстві встановлено різноманітні форми захисту порушених прав власників і користувачів природних ресурсів. Цей принцип забезпечує сумлінне ставлення суб'єктів права до використання останніх, стимулює проведення заходів, що сприяють поліпшенню якості природного середовища та його окремих елементів.

Принцип правового забезпечення комплексного підходу до використання й відтворення природних ресурсів, а також до охорони навколишнього природного середовища відкриває можливості використовувати в єдності як основні природні об'єкти, так і супровідні природні компоненти.

2. Система екологічного права. Співвідношення з іншими галузями права

Система екологічного права – це відповідним чином структурно об'єднані елементи, що утворюють відповідну галузь права. Система екологічного права – досить складне правове утворення, що зумовлене складністю і об'ємністю відносин, які регулюються даною галуззю, характеризується своїми закономірностями та тенденціями розвитку і не є сталим, закостенілим утворенням. З розвитком екологічних відносин, законодавства в цій галузі система може видозмінюватись, наповнюватися новими змістовими елементами.

Елементами екологічного права як галузі права виступають підгалузі, інститути, підінститути та норми права, які в свою чергу об'єднані в Загальну, Особливу та Спеціальну частини.

Загальна частина екологічного права охоплює інститути, що містять найбільш важливі положення, які мають спільний характер для цієї галузі.

У Загальну частину входять такі інститути:

• право власності на природні ресурси;

• право природокористування;

• екологічні права та обов'язки громадян;

• правові механізми управління в галузі охорони довкілля;

• екологічна експертиза;

• економічний механізм у галузі охорони навколишнього природного середовища;

• правове забезпечення екологічної безпеки;

• юридична відповідальність в галузі охорони довкілля.

Особлива частина містить норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням специфіки окремих природних об'єктів.

В Особливу частину входять такі підгалузі та інститути:

• земельне право;

• надрове право;

• водне право;

• лісове право;

• фауністичне право;

• правова охорона атмосферного повітря;

• правовий режим екологічної мережі України, що охоплює правову охорону природно-заповідного фонду, а також правовий режим лікувальних, оздоровчих, рекреаційних зон та інших її складових;

• правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Спеціальна частина екологічного права охоплює норми, що регулюють міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля.

У системі права України екологічне право існує не відособлено, а взаємодіє з іншими галузями права.

Екологічне і конституційне право. Конституційні норми закладають основи правової охорони довкілля. Конституційному праву належить провідна роль у системі галузей права, стосовно екологічного права теж.

Екологічне й адміністративне право. Зв'язок екологічного й адміністративного права проявляється, в першу чергу, в застосуванні однакових методів регулювання – імперативних. Адміністративно-правові акти, як правило, виступають підставою виникнення, припинення чи зміни еколого-правових відносин. Адміністративне право регулює порядок діяльності і компетенцію державних органів управління, в тому числі у сфері охорони довкілля. Разом з тим екологічне право на відміну від адміністративного права визначає зміст діяльності органів управління в сфері охорони природи, зміст функцій управління, зокрема такі особливі функції, як ведення кадастрів, моніторинг тощо.

Екологічне і цивільне право. Цивільне право визначає та регулює відносини власності, майнові права учасників відносин, виконує компенсаційну функцію у випадках відшкодування шкоди. Разом з тим відповідні відносини в екологічному праві мають свою специфіку, зокрема відносини власності, відшкодування шкоди тощо. В екологічному праві на відміну від цивільного переважає пріоритет публічних інтересів у сфері охорони навколишнього середовища.

Екологічне і земельне право. Ці галузі найбільш тісно пов'язані між собою, оскільки земля є одним з основних природних об'єктів. Разом з тим предметом земельного права є в першу чергу відносини щодо використання землі. Землеохоронні відносини, а також інші тісно пов'язані охоронні відносини щодо надр, лісів, вод є предметом екологічного права.