18. Етико–соціальні ідеї Демокріта.

Демокріт торкався широкого кола людських і суспільних проблем – походження і сутності людини і суспільства, мови, моралі, мистецтва, держави.

Людина вийшла, як і все живе, з природи, і головну роль при цьому зіграло тепло і волога. Вона отримала більше, ніж інші істоти, тепла, бо матерія, з якої складається її тіло, є більш чистою і краще втягує в себе тепло. Водночас вона вібрала в себе деяку кількість божественної природи, завдяки чому має розум і думку, тому вона може досліджувати суще

Перша й найважливіша потреба – це добування їжі, без чого неможливе існування і життя людини. Друге місце займає потреба в житлі, третє – в одежі. Матеріальні потреби трактуються Демокрітом як корінна причина змін, що відбуваються в розвитку суспільства. Однак безпосереднім чинником цих змін є усвідомлення людьми корисності для їхнього життя нововведень. Тобто йдеться про роль свідомого фактора суспільства.

У сфері духовної культури Демокріт виділив такі її компоненти, як мистецтво і мораль.

Від Демокріта бере початок теорія, згідно якої мистецтво є „подражання природі” /Правда, мистецтво в ті часи трактувалося розширено: як техніка, ремесло, прийоми догляду за вирощуванням сільськогосподарських культур тощо/. Давньогрецький історик Плутарх так передає думку Демокріта щодо джерел мистецтва: „Ми самі навчилися від них /тварин – авт./, як показує Демокріт, найважливішим речам: шляхом подражання ми навчилися у павука ткацтву і штопанню, від ластівки побудову житла, від співочих птиць – лебедя і солов’я – співу. Водночас Демокріт вказував на роль у мистецтві натхнення, під яким розумів своєрідний вид божественного натхнення, інтуїцію, а також деяке безумство. Натхнення, на його думку, особливо потрібне для поезії і музики.

Велике місце у філософії атомістів займають проблеми моралі. Від Левкіппа до нас дійшло загальне уявлення про те, що мета життя – насолода прекрасним. Демокріт теж вважав, що прагнення до того, що породжує почуття задоволення, є рушійною силою поведінки людини. А відповідно – ухилення від усього, що може породити почуття незадоволення. Тлумачення поняття „задоволення” у Демокріта випливає з його теорії пізнання, а саме –недовіра до істинності чуттєвого сприйняття. Чуттєве – те, що нам здається істинним, а насправді істинним є те, що знаходиться в розумі /душі/. Тому задоволення почуттів відносні, а душевні – абсолютні. Істинне блаженство – спокій душі. В цьому сутність блага.

19. Соціокультурні чинники виокремлення людини із світу речей у філософії софістів.

Спочатку слово „софіст” мало позитивний сенс. Але пізніше воно набуло негативного значення – „псевдовчений”, „мудрагель”. Софістика стала синонімом еристики, тобто розумування, яке для хибного твердження створює подобу істини.

Софістами були вчителі риторики /красномовства/ і еристики /уміння вести суперечки, диспути/, які за оплату вчили мистецтву перемагати опонента у суперечках і тяганинах. Вони виконували функції, які сьогодні виконують публіцистика та різногалузеві університети. В. Татаркевич називає їх „напівжурналістами – напівпрофесорами”, а В.Віндельбанд – „поширювачами грецької совіти”, бо вони, як пише він, трудилися насамперед для того, щоб повідомляти результати науки масі, пристосовувати їх до її потреб.

Навчання, за яким всі зверталися до софістів, мало також практичну мету. Демократичні правління в ряді полісів ставили кожному в обов’язки активну участь в громадському житті. А це залежало насамперед від ораторських здібностей. В міру зростання рівня освіти в масах той, хто бажав досягти успіху в державі, мусів володіти силою слова. Це, зокрема, найперше стосувалося молодої людини, яка зверталася до софістів, щоб виховали і розвинули з неї красномовного громадянина. Ось чому, як зауважує В.Віндельбанд, „головним своїм завданням софістика поставила наукову і риторичну підготовку до політичної діяльності”.

В цілому діяльність софістів була спрямована на вирішення двох завдань: на технічний розвиток мовлення та на поширення тих знань, які служили б цій меті.

Важливо підкреслити, що софісти були теоретиками риторики. В центрі їхньої уваги було слово. Вони створили науку про слово. В цьому насамперед софісти виступають як філософи. Виходячи з переконання, що теорія без практичних вправ так само безкорисна, як вправи без теорії, Протагор поєднав практичне навчання з науковими дослідженнями мови. Це вже були початки граматики і логіки. Як відзначає Діоген Лаертський, Протагор виділив чотири різновиди мови: побажання, питання, відповідь і наказ. Інші виділяли їх сім: розповідь, питання, відповідь, наказ, повідомлення, побажання, звернення, назвавши їх основами мови .Водночас завдання навчання мистецтву мовлення змушувало софістів ближче зіткнутися з проблемами людини, і найперше з її психологією. Мистецтво переконувати вимагало знання механізмів, що управляють психікою. Ось чому софісти у фокус своїх світоглядних пошуків поставили людину.