12. Апорії Зенона Елейського.

Зенон Елейський – учень Парменіда.

Діалектика Зенона має „негативний” характер. Метод, яким керується філософ, – „доказ від зворотнього”. Те, що потребує доведення /неможливості руху, неіснування множинності речей тощо/, обґрунтовується шляхом спростування твердження, протилежного тезі, істинність якої філософ обстоює.

Щодо руху Зенон висунув аргументи, які дістали назву - апорії /грецьк. - безвихідне становище, непорозуміння. Апорії – це „форма вираження суперечності між спостереженням явищ та їх мисленевою рефлексією.

Загальновідомі чотири апорії Зенона: „Дихотомія”, „Ахілл та черепаха”, „Стріла, що летить”, „Стадій”.

– „Дихотомія”. Рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, а щоб досягти половину, необхідно пройти „половину половини” і так безконечно.

– „Ахілл та черепаха”. Прудконогий Ахілл ніколи не дожене черепаху, бо перш, ніж подолати шлях до черепахи, вона проповзе якусь віддаль, а щоб подолати цю відстань, Ахіллу потрібен певний час, за який черепаха проповзе якусь віддаль, і так без кінця.

– „Стріла, що летить”. Випущена з лука стріла непорушна, бо в будь-яку мить руху вона займає певне місце, тобто знаходиться у спокої.

– „Стадій”. Якщо два різних тіла рухаються назустріч одне одному, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження мимо половини того, що не рухається; тоді половина дорівнюватиме цілому, а це абсурдно.

Зенон Елейський справив великий вплив на вироблення дисципліни доказового мислення і розробку логічних процедур доведення. Його апорії, аргументації будили думку, стимулюючи її до розв’язання труднощів, що виникають у процесі мислення.

13. Вчення Емпедокла про першооснову світу (“корені”) буття, світові сили. Біологія та психологія.

Псевдо-Аристотель так викладає вчення Емпедокла про „корені речей”: „Ніяке інше виникнення /крім виникнення з елементів/, як він вважав, для сущих неможливе. А є лише змішування і роз’єднання змішаних елементів, люди ж називають це „народженням”... Множинне виникає шляхом змішування і з’єднання вогню і поряд розміщених /елементів/, а знищується

шляхом їх роз’єднання і розділення”

Самі по собі „корені речей” пасивні. А що ж тоді є джерелом змін, рушійною силою розвитку світу? Емпедокл вказує на дві протилежні всесвітні сили. Це не фізичні, а психічні сили – Любов /приязнь, дружба/ і Ворожнеча /відраза, розбрат, ненависть/.

Між тим, питання про причини з’єднання і роз’єднання стихій було новим – іонійські філософи його не ставили. Вони виходили з принципу змінності як цілком зрозумілого. Матерія володіє самочинною здатністю перетворення; іонійці не відділяли силу від матерії.

Любов – космічна причина єдності і добра. Ворожнеча – причина множини і зла. Під дією Любові подібне з’єднується з подібним, а під дією Ворожнечі навпаки – у світі панують роз’єднання, розлад. Любов та Ворожнеча позачергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування до досконалості /так виникають Космос і всі форми життя/ або розладу, /який неминучий після панування Любові/.

Процес становлення Космосу проходить чотири стадії /фази/, що постійно повторюються, де поперемінно бере верх то Любов, то Ворожнеча.

1. Перша стадія – висхідна. Є деяка єдність, недосконала суміш. На цій стадії все однаково представлене, і воно постає як період універсальної влади Любові, тоді як Ворожнеча знаходиться назовні світу.

2. Друга стадія починається з виникнення окремих речей під дією сил Ворожнечі, котра витісняє Любов.

3. На третій стадії Ворожнеча займає домінуюче місце. Любов витісняється на периферію світу, а стихії перебувають у більшому чи меншому стані з’єднання.

4. Остання, четверта стадія відзначається поверненням влади Любові, з’єднанням стихій.

В цьому процесі змінювання влади Любові і Ворожнечі – з’єднання і роз’єднання стихій виникають конкретні речі, якісна багатоманітність яких визначається кількісними характеристиками.

В галузі психології Емпедокл наділяв усе живе розумом. Сприйняття можливе лише при безпосередньому зіткненню органу чуття з річчю, яку сприймається. Філософ вперше розрізнив п’ять органів відчуттів, які є рівнозначними у набутті знань. Він, як зазначає В. Татаркевич, сприйняв гіпотезу, яка згодом здобула в Греції загальне визнання: факт, що ми бачимо речі звіддаля, він тлумачив тим, що з речей відділяються „випливи”, з очей також, і одні випливи зустрічаються з іншими.