Реформи середини 19 ст. В Росії та їх вплив на розвиток України

Каталізатаром реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна, яка засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості, тому Олександрд11 вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861р. маніфесту про скасування кріпосного права. Ця реформа зберігала селянську общину. Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Скасування кріпацтва стало передумовою для модернізації Російської імперії. У комплексі реформ ще проводилася земська реформа, яка передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління, судова, яка базувалася на запровадженні прогресивних принципів: без становості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу тощо та військова, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо.

Отже, російські реформи здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманне вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях спричинили суперечливі тенденції та процеси: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, міграції, з іншого – формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили стимулювали розвиток підприємств.

Дерикторія. Внутрішня і зовнішня політика.

Революція в Німеччині та розпад Австро-Угорщини змінили ситуацію в Україні. Союзні війська почали покидати її територію. П.Скоропадський, залишившись без їх підтримки, здійснив спробу порозумітись з політичною опозицією. Однак, ці спроби виявились безрезультатними. В ніч на 14 листопада у Києві на засіданні УНС була створена Директорія, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра(державний політичний військовий діяч,Голова дерик торії), Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський.

Внутрішня політика. Після зайняття Києва Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти буржуазії. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості люду. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні вдосконалення; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств; за землевласниками залишались будинки, де вони до жили, породиста худоба, виноградники. Зовнішня політика. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія тощо. Але їй не вдалося налагодити стосунки з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування армії, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, міжнародна ізоляція не дали їй довго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Колективізація сільського господарства та її наслідки Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало неминучу колективізацію сіл. Було проголошено головним завданням проведення суцільної колективізації. Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру. Форсовані темпи і адміністративні методи їх здійснення призвели до дезорганізації і деградації аграрного сектору. У 1933 році Сталін, намагаючись уникнути економічної кризи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозкладки. Колгоспи почали поступово виходити з кризи. Наприкінці 30-х років сільське господарство вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації . Республіка не досягла дореволюційного рівня, зберіглося відставання від відставання від західних країн. Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектору полягала в забезпеченні хлібом експорту, промислових центрів та армії, в забезпеченні робочими руками та сировиною. Головним наслідком колективізації став індустріальний стрибок, за який заплачено жертвами розкуркулення і голодомору.