Політичні та економічні наслідки української автономії ( кінець 18 -19 ст). Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.Наприкінці 50-х років XIX ст. із 12,9 млн осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави.Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі.Деякі зрушення відбулися у промисловості України. Це виявилося у виникненні нових галузей (буряко-цукрової), у збільшенні видобутку кам'яного вугілля, технічному переобладнанні підприємств, перетворенні їх на фабрично-заводські. Слабкий розвиток міст не сприяв розвитку капіталістичного сектора. Купецько-міщанська промисловість, зосереджена в містах і містечках, становила незначну частку від поміщицької промисловості. Тому розвиток основних галузей промисловості (ґуральництво, суконне виробництво, цукроваріння) не призвів до істотного зростання чисельності міського населення. У складному економічному становищі перебували західноукраїнські землі. Австрійська монархія вважала їх ринком збуту своєї промислової продукції. Природні багатства Західної України використовувались мало. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар з подання міністра внутрішніх справ, а в повітах — справниками.Загалом політичне становище українців на початок XIX ст. було найскладнішим в Європі. Рівень їх дезінтегрованності, порівняно з іншими народами, був найвищим за тривалістю, масштабами, наслідками.

Міська реформа (реформа міського самоврядування) 1870 року - одна з реформ імператора Олександра II, що мала за мету дати населенню міст право відати своє міське господарство. Підготовка реформи почалася ще в 1862, але цар випустив "Міське положення 16 червня 1870" тільки через 8 років. Статтею 2 "Міського положення" вводилися міські громадські управління, у віданні яких стояли господарські питання: зовнішній благоустрій міста, забезпечення продовольством, протипожежна безпека, пристрій пристаней, бірж і кредитних установ і пр.Стаття 15 проголошувала, що під установами міського самоврядування малося на увазі міське виборчі збори, дума та міська управа.Основною функцією виборчого зборів було обрання гласних в міську думу раз на 4 роки. Дума обиралася на 4 роки, при чому за статтею 35 її членом міг стати кожен, хто має виборчі права, виняток - число нехристиян не повинно було перевищувати 1 / 3 загального числа голосних. Очолював думу міський голова (він не міг бути євреєм).Основними функціями думи були "призначення виборних посадових осіб і справи суспільного устрою", "призначення змісту посадовим особам міського громадського управління і визначення розміру оного", "встановлення, збільшення і зменшення міських зборів та податків" та інші. ^[1] Витрати на утримання думи були у відомстві губернатора. Засідання думи могли бути призначені "на розсуд міського голови", на вимогу губернатора або за бажанням не менше однієї п'ятої числа гласних. Міська управа вибиралася міською думою на 4 роки, її функціями були: "Безпосереднє завідування справами міського господарства та громадського правління" Збір потрібних відомостей для думи Складання міських кошторисів .Справляння і витрата міських зборів, звіт перед думою про свою діяльність.Управа могла порахувати незаконним рішення думи, в такому випадку у справи втручався губернатор.

Висновок:

Реформа 1870 послужила поштовхом до торгово-промислового розвитку міст, вона закріпила систему органів міського громадського управління. Одним з результатів реформ Олександра II було прилучення суспільства до цивільного життя. Була покладена основа для нової російської політичної культури.Але після реформи місцевого самоврядування у провінційних міст виникла нова проблема - згідно із законом частина доходів прямувала на утримання урядових установ, поліції та інших гос.структур. Через це вони відчували певні труднощі у вирішенні міських проблем.

Початок українського національного Відродження в Ураїні ( перша половина ХІХ СТ)Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — напочатку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культурного відродження XIX — початку XX ст.Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули до 2800 осіб.При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено: «Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Часопис популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до національної культури, закликав якнайширше впроваджувати українську мову на сторінках друкованих видань. «Украинский вестник» першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше — ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні та літературні твори.Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі. На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських скасування народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

Реформа освіти та цензури.

Шкільна реформа була спрямована на розвиток системи початкової освіти. Згідно з Положенням про початкові народні училища (1864), дозволялося створювати початкові школи державним, громадським установам та приватним особам. Статут 1864 р. передбачав реформування середньої освіти: створювалися класичні та реальні, чоловічі та жіночі гімназії. В галузі вищої освіти університетським статутом 1863 р. відновлювалася автономія університетів. У 1865 р. проведена реформа цензури, яка передбачала передачу цензурних установ від Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ і створення Головного управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Попередній цензурі підлягала лише друкована продукція для масового читача, а періодичні видання звільнялися від неї за умов грошової застави від 2,5 до 5 тис крб

Реформи управління, суду й армії логічно зажадали змінити систему освіти. У 1864 р. був затверджений новий «Статут гімназії» і «Положення про народних училищах,регламентировавшие початкова й середню освіту. Головне полягала у тому, що фактично не було введено всестановий освіту. Поруч із державними виникли земські, церковнопарафіяльні, недільні й потужні приватні школи.Гимназии було поділено на класичні і реальні. Вони приймалися діти всіх станів, здатних внести плату навчання, переважно що це діти дворян і буржуазії. У 1970-х рр. було покладено початок вищому жіночому освіті.

У 1863 р. новий Статут повернув автономію університетам, зліквідовану Миколою I в 1835 р. Вони відновлювалися самостійність рішенняадминистративно-финансових і науково-педагогічних питань.

У 1865 р. ввели «Тимчасові правила» про пресу. Вони скасували попередню цензуру для низки друкованих видань: книжок, розрахованих на заможну і освічену частину майна товариства, і навіть центральних періодичних видань. Нові правила не поширювалися на провінційну печатку, і масову літературу для народу.Сохранялась і спеціальна духовна цензура. З кінця 60-х рр. уряд початок видавати укази, багато в чому які зводили нанівець основні тези реформи освіти і цензури.

Особливості відродження Зах укр. Земель перша пол. 19 ст. «Клерикальне т-во»Західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії.Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ.На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини.Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта.Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який патентами 1781 —1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік).  В Австрійській імперії були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником. Однак поступовий природний розвиток західноукраїнської свідомості дозволив еліті згодом створити партійно - політичні інститути, відновити історичні традиції, національну мову та літературу,незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас.Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі "Клерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довівши, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

Політика воєнного комунізму в Україні. Після поразки визвольних змагань 1917— 1921 рр. Україна надовго втратила національну державність, знову потрапивши в задушливі обійми Росії, на цей раз "червоної". Почався період терору, голодоморів, насильницької денаціоналізації тощо.Прагнення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснювалося тим, що, за словами Л. Троцького, "без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря — Росія існувати не може...". Особливо гострою була хлібна проблема.  З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії, сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території маріонеткової Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) було запроваджено жорстку економічну політику, названу "воєнним комунізмом". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Провідне місце в політиці "воєнного комунізму" посідала продрозкладка (продовольча розкладка — система державних заготівель сільськогосподарських продуктів). Згідно з нею, селяни зобов'язані були здавати більшовицькій владі всі надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш за все хліба. Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами — комітети незаможних селян, їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10— 20% "здобичі".З їх допомогою матеріальну базу заможних господарів України було підірвано.У відповідь значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Все це разом з низкою інших причин призвело до голоду 1921—1923 рр.

Руська Трійця. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання "Руська трійця". Термін "Руська" тоді означав "українська". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів "Русалка Дністрова" — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність "Руської трійці" небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч "Руської трійці". У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї "Руської трійці" Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність "Руської трійці" засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.

Військова реформа Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів. Також почалось заснування та відкриття багатьох військових училищ, академій, морських училищ; переозброєння армії новими військово-технічними засобами та ін. Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але дійсно повний перехід відбувся у 1874 р.); скорочувався строк служби ( у сухопутних військах – 6 років, на флоті – 7 років); скорочення служби тим, хто мав освіту; звільнення від служби за сімейним станом і т.д. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів.Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі; коли кількість призовників перевищувала необхідне число для набору в армію, то від несення військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян. Військова реформа. Ріст революційного руху, розвиток капіталістичних відносин і поразка Росії в Кримській війні обумовили необхідність перебудови збройних сил країни . На першому етапі реформи був скорочений строк служби рекрутів (з 25 до 15років) і дещо поліпшена підготовка офіцерських кадрів. Але рекрутська повинність як спосіб комплектування армії зберігалась аж до 1874р. Тільки загроза швидкого посилення західноєвропейських армій, які формувались на основі загальної військової повинності , змусила уряд ввести аналогічний порядок в російській армії. 1січня 1874р. був затверджений “Статут про військову повинність”, який вводився для всього чоловічого населення . Особи, які досягли 21року, призивались на службу за жеребом. Ті, хто не попав в постійне військо , зачислялись в ополчення(ті, хто не витягнув жереб). Загальний строк служби в сухопутних військах встановлювався в 15років (з них дійсна служба 6 років і служба в запасі 9 років) Строки служби на флоті відповідно складали 7 і 3роки. Для осіб з вищою освітою строк дійсної служби скорочувався до півроку, з середньою – до полутора років. Для отримання офіцерського звання вимагалась спеціальна військова освіта. Командний склад як і раніше зберігав риси корпоративності і становості , ще тривалий час в ньому переважали дворянські елементи .Армія складалась із кадрових, резервних і запасних (тилових військ). Офіцерський корпус готувався в юнкерських училищах, військових гімназіях і військових академіях (командних, юридичних, медичних). Зберігалась особлива військова юстиція , у відання якої в 1878р.було передано багато справ про державні злочини (опір владі, напад на поліцію і війська). Ще раніше , в 1863р.,в зв’язку з польським повстанням генерал-губернаторам було дано право оголошувати в губерніях військовий стан, в зв’язку з чим багато справ переходили до відання військових судів.

Вплив європейських революцій 1848—1849 pp. на політичне життя українських земель Значний вплив на розвиток визвольного руху в Україні мала революція 1848 p., що охопила майже всі країни Західної Європи. Розпочалась вона у Франції в лютому 1848 p., де було повалено монархічний режим і проголошено республіку. Звістка про її перемогу швидко поширилася по Європі й прискорила виступи прогресивних сил інших країн. У березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німеччині, Угорщині, Італії. Під натиском народних мас падали реакційні уряди, проголошувались нові конституції. Національно-визвольні рухи розпочались в Чехії, Польщі, Хорватії, Словаччині, в західноукраїнських землях (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті), які були під владою Австрійської імперії.Революційні події в Австрії ("Весна народів") дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині, формуванню політичного світогляду українців. У середині березня відбулися демонстрації у Львові, на яких висувались вимоги реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію Австрійської імперії. Адміністрація краю негайно зреагувала на них, давши згоду на звільнення політичних в'язнів і формування національної гвардії. В' середині квітня у Львові виникла Центральна Рада народова, програмою якої стала березнева петиція демонстрантів; її, з деякими поправками, було вручено імператору.  Страх перед можливістю нового селянського повстання змусив правлячі кола Австрії у квітні 1848 p., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях, відмінити панщину в Галичині. Проте намагання поміщиків позбавити селян прав на користування пасовищами, лісами і підштовхнути до нових форм залежності спричинило масові селянські виступи. На хвилі революції в Східній Галичині 2 травня 1848 р. у Львові було створено політичний орган — Головну руську раду, яка повинна була представляти українське населення Східної Галичини у центральному уряді. До її складу увійшли верхівка уніатського духовенства і буржуазії, представники інтелігенції та нижчого духовенства. У програмі ради містилась вимога поміркованих реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах, культурі та забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. У другій половині 1848 р. значного поширення набув рух за створення української національної гвардії.  В листопаді 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання міської бідноти, студентів, представників національної гвардії. Австрійські війська жорстоко розправились з ними.У Львові, а згодом і в усій Галичині запроваджено військовий стан. Усе це негативно вплинуло на національний рух у Східній Галичині. Після повної реставрації абсолютизму у 1851 р. Головну руську раду було розпущено. Революційні події у Відні знайшли відгук і в Північній Буковині. Наприкінці березня тут були створені загони національної гвардії. Влітку відбулися демонстрації, сутички гвардійців з військами гарнізону. Майже весь край охопили селянські заворушення. Австрійський абсолютизм придушив революцію, розігнав парламент і відібрав у народу більшість здобутих ним свобод. Проте відновити старі кріпосницькі порядки влада побоялась. Відміна кріпосного права була важливим завоюванням революційного й національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Загалом революційні події 1848—1849 pp. сприяли пожвавленню національно-визвольної боротьби народних мас, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, посиленню їх прагнення до всеукраїнського єднання. І хоча реставрація абсолютизму затримала подальший розвиток національного руху, вона вже не могла повністю нейтралізувати його.