26.Ієрархічна структура моральної свідомості.

У структурі моральної свідомості можна виділити рівні , що відрізняються за ступенем складності регулятивного впливу на поведінку.

Норма ( Не вбивай , не кради ...) - елементарна форма моральної вимоги , пряма вказівка ​​з приводу поведінки .

Моральний принцип ( колективізм , патріотизм , альтруїзм ...) – вимога,сформульована в понятійній формі. Моральні принципи мають раціональне , а іноді й теоретичне обгрунтування . Принцип - ідея , що цементує норми і якості в специфічну цілісність. Сама принциповість вважається позитивною моральною якістю , однак , зміст принципу повинен отримувати санкцію більш високого рівня моральної свідомості - ідеалу.

Моральний мотив - внутрішня, суб'єктивно-особистісна спонука до дії, зацікавленість в її реалізації і орієнтація на моральні чинники. 

Вищі моральні цінності (добро , свобода , сенс життя , щастя)-поняття,які організують моральне життя в цілому; узагальнені світоглядні ідеї , що роблять моральну поведінку можливою. У цій системі вищі рівні моральної свідомості (цінності, ідеали ) визначають зміст і сенс простих форм моральної вимоги.

Моральний ідеал - стратегічна мета морального розвитку , яка виступає як вимога . Ідеал має духовний характер , це уявлення про ідеальний належний стан речей , яке не дається ззовні , а породжується з духовної структури особистості . Протягом життя людини його ідеал розвивається за змістом і розвиває того, хто до нього прагне.

27.Обов`язок та совість.

Моральні цінності орієнтують л-ну у поведінці, впливають на волю л-ни; вони завжди проговорені в такій формі, яка вказує на необхідність їх практичного втілення в життя. Слідування моральним цінностям сприймається л-ю як обов’язок. Невиконання обов’язку в ідеалі сприймається як вина і переживається в докорах сумління.

Обов’язок як впорядкування індивідуальних проявів (як соціальні правила, так і культурні принципи) часто уявляли як іго, як тиск на особистість. Але вбачати в моральному обов’язку лише примус не правомірно. Моральна вимога може також усвідомлюватися індивідом як «суворий обов’язок», проте санкції моралі (на відміну, н-д, від законодавства) носять ідеальний характер, тобто звернені до л-ни як свідомого і вільного суб’єкта. Усвідомлення морального обов’язку – це як мінімум розуміння неприйнятності чогось у собі, далі – рішучість переступити через щось у собі, і, нарешті, воля стати на заваді самому собі. У виконанні морального обов’язку проявляється автономія особистості - л-на не потребує зовнішнього примусу, виконуючи моральну вимогу, л-на ставиться до неї так, ніби вона була встановлена нею самою. Проте відсутність зовнішнього примусу не означає відсутність примусу взагалі: через саморегуляцію л-на може затверджувати у собі певну чесноту, наприклад, всупереч страху, насолоді, користі, славі… Це ствердження «себе-доброчинного» всупереч «собі-боягузові», жадібному, пихатому… Легалістська свідомість (та, що орієнтована насамперед на ззовні приписані закони і норми) передбачає, що в моралі стикається суспільний і особистий інтерес, тобто призвана гармонізувати суспільні і особисті інтереси, як правило, підкоряючи індивідуальне суспільному.

Совість – внутрішній контрольний механізм самосвідомості; це здатність л-ни, критично осмислюючи свої вчинки, думки і бажання, (через рефлексію) усвідомлювати і переживати свою невідповідність належному – невиконання обов’язку. Як автономний обов’язок, так і совість незалежна від думки оточуючих (на відміну від сорому – він повністю зорієнтований на думку оточуючих).

Суб'єктивно совість може сприйматися як внутрішній, але чужий голос (особливо, коли до неї рідко прислухаються). Звідси роблять два висновки стосовно походження природи совісті:

1) совість – це голос Бога;

2) це узагальнений та інтеріоризований (перенесений у внутрішній план) голос значущих інших.

І.Кант: «культивувати свою совість – все більше прислухатися до голосу внутрішнього судді», це «моральний закон у мені» (праця «Метафизика нравов»).

27.Совість і сором совість - безкорисливе відчуття, обумовлене моральним боргом

Совість - це:

• критична оцінка людиною своїх вчинків, мислення;

• усвідомлення своєї невідповідності ідеалу і невиконання морального боргу.

Совість людини:

• не залежить від думки інших людей;

• співвідноситься тільки з боргом;

• діє і у тому випадку, коли контроль ззовні відсутній

Совість часто сприймається як незалежна від власної "я" людини, як голос "другого я", носія вищих цінностей. Існують різні точки зору про природу совісті.

Релігійний підхід- совість є голосом Бога.

Другий підхід: совість – це:

• специфічна форма сорому;

• узагальнені, перенесені у внутрішній світ людини думки значущих для нього людей;

• зміст совісті культурно і історично мінливий. Поряд із совістю важливою формою моральної самосвідомості є сором. Совість і сором нерідко зближуються в нашій мові й свідомості, зводяться докупи як різні аспекти певного єдиного цілого. При цьому сором у моральному слововжитку останніх десятиліть здебільшого поставав як щось більш поверхове, не таке внутрішньо значуще й «високе», як совість. Сором:

• виражає відчуття вини, усвідомлення людиною невідповідності вимогам навколишніх людей;

• орієнтований на думку інших людей;

• може відчуватися людиною навіть в тому випадку, якщо сама вона вважає свої дії етичними.

Людина, що проявляє негативні якості (агресію, брехливість і ін.) піддається насмішкам, презирству з боку оточуючих, сердиться на самого себе. К. Маркс називав сором гнівом, обернутим всередину.

Справді, сором, подібно до совісті, є одним з найскладніших, найтонших феноменів людської самосвідомості. Його домінування являє собою не більш низький рівень морального розвитку особи, а просто іншу форму такого розвитку. І все ж факт лишається фактом: голос совісті лунає ніби з глибини моральної свідомості особи; це саме голос, що звучить у напруженій тиші нашого внутрішнього буття. Сором же начебто захоплює людину зненацька, в ньому обов'язково просвічує чужий непроханий погляд, звернений у нашу душу. Совість більш фундаментальна в тому розумінні, що вона виражає загальне становище людини у світі, зв'язок її долі з долями інших людей, непозбутню моральну важкість її буття. Сором же скоріше втілює певний моральний стан особистості, певну внутрішньо заломлену й засвоєну ситуацію зустрічі з іншим, чужим Я.

28.Поняття гідності на честі. Гі́дність — це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості. Поняття гідності вживається у законодавствах численних країн та у міжнародному праві.

Честь  — поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства.

Важливим завданням моральної самосвідомості є утвердження (санкціонування) певних стандартів самооцінки людської особистості. До форм такого санкціонування належать уявлення про честь і гідність людини. Істотно, що в обох випадках (тобто й щодо честі, й щодо гідності) йдеться не просто про самооцінку, а, як бачимо, про деякий її ціннісний стандарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному разі та чи та особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин; але на базі морального усвідомлення себе в неї формується певний загальний стандарт самооцінки, певна сукупність критеріїв власної життєвої реалізації. Цього загального стандарту вона, з одного боку, повинна сама Дотримуватися у своїй поведінці.З іншого ж боку, якщо даний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтованим, особа має також вимагати його дотримання і від тих, хто її оточує. Повага власної честі й гідності з боку інших – невід'ємне право кожної людини.

Водночас між поняттями честі й гідності існують суттєві відмінності. Власне честь як форма самосвідомості санкціонує певний моральний статус людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належністю до тієї чи іншої конкретної групи людей – соціальної, професійної, національної, статево-вікової, за тими або іншими конкретними уподобаннями тощо. Історично поняття про честь виникає насамперед як відображення родової й станової диференціації людських спільнот: людина, згідно з первісними уявленнями про честь, не повинна робити того, що принижує гідність даного роду або стану. І все ж безперечною рисою морального прогресу є те, що належність до людей честі визначається вже не зовнішніми становими ознаками, а покликом серця, вихованням, внутрішнім волевиявом самої особистості. Наявність і в нинішні, важкі для будь-якої шляхетності часи людей, для котрих поняття про честь зберігає свою життєву вагу, – одна з істотних ознак наступництва морально-історичного розвитку людства. Втім, найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть є те, що ідея честі загалом дедалі більшою мірою поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності.