35.Смисл життя та основні способи осмислення людського буття.

Проблема смысла жизни порождена особым характером человеческого бытия – это индивидуальное бытие-к-смерти. Осознание своей конечности побуждает человека задуматься о смысле столь быстротечного существования, во время которого не удается достичь даже материальных целей, не говоря уже о духовных. Утрата смысла в жизни обесценивает всю нравственную деятельность человека, поэтому «борьба за смысл» – одна из главных задач этики. В истории этических учений сложились две традиции, отвечающие на поставленный вопрос диаметрально противоположно.

Имманентная традицияпредполагает, что земная жизнь обладает ценностью, во всяком случае, некоторые ее стороны весьма привлекательны. Задача личности состоит в том, чтобы активно использовать отпущенный срок для приобщения к этим нравственно ценным аспектам действительности. Имманентная традиция считает, что смысл жизни – в самой жизни, в ее реальных проявлениях. Следует только определить, какие именно проявления жизни придают ей нравственную ценность:

• эвдемонизм

• утилитаризм

• социологизм

Итак, имманентная традиция дает оптимистическую ориентацию повседневной жизни. Однако она возводит в ранг смысложизненных некие частные ценности. При практической реализации такой установки можно прийти к выводу об относительности всех ценностей, и, в конечном счете, о бессмысленности жизни.

Трансцендентная традицияпредполагает, что земная жизнь не обладает самостоятельной ценностью, так как она всегда несовершенна, несправедливо устроена, непригодна для реализации истинных ценностей. Для личности земное существование является испытательным или подготовительным периодом по отношению к подлинной жизни. Предполагается, что смысл придается жизни некой ценностью, находящейся за пределами этой жизни (трансцендентной ценностью). Данная традиция реализуется в двух основных вариантах:

• религиозные учения

• философские учения

36. Щастя та шляхи його досягнення.

С однойстороны, счастьеявляетсяследствием морального образа жизни.что счастье не зависит от нравственных заслуг индивида и распределяется по прихоти фортуны. С одной стороны, счастье зависит от разума. Поскольку человек – существо разумное, то и человеческое счастье – это следствие разумной жизни, а интеллектуальные достижения являются необходимым компонентом счастья. С другой стороны, счастье – это иррациональное состояние, которому избыток разума только вредит. С одной стороны, счастье – это приобретение недостающего в жизни ,счастье – это отсутствие утрат, свобода от страданий, наслаждение тем, что имеешь,счастье – это итог жизни, счастье – это момент жизни, актуальное переживание счастливого «мига», в быстротечности которого мы убеждаемся на личном опыте. Но без этих мимолетных состояний вряд ли можно оценить в финале жизнь как счастливую, счастье предполагает некое объективное положение вещей, составляющее наше счастье. С другой стороны, счастье – это субъективное переживание, без которого предпосылки не становятся действительным счастьем.

Условия счастья просты, но трудно достижимы в социальной практике.

Во-первых, оптимальное удовлетворение материальных потребностей издавна считалось условием счастливой жизни. Наличие материального благополучия, определенная комфортность существования для большинства людей весьма значимы и представляют предпосылку положительной оценки жизни. Бедность, тяжкий труд по добыче хлеба насущного, ограничивающий духовные запросы и возможности их реализации, чаще всего воспринимаются как детерминанты несчастья.

Во-вторых, счастье связано с самореализацией личности, раскрытием ее внутренних потенций, духовного богатства. Способом такого самораскрытия является общение, дружба, любовь, творчество. Несмотря на самоочевидную ценность этих проявлений личности, обрести настоящую любовь, подлинную дружбу, конструктивное творчество, содержательное общение не так просто. Достижение этого аспекта счастья предполагает активную работу над собой, зато и качество достигнутого счастья, его прочность несопоставима с чисто материальной удовлетворенностью.

«Мистецтво любити» Е.Фромма.

Проблему кохання було розглянуто Фроммом в його праці «Мистецтво любити» (1956), яка згодом стала однією з найпопулярніших його книг.

Еріх Фромм з самої передмови попереджуе нас, що ані любов, ані його книга не передбачають інструкцій чисто технічного характеру. «Любовь - не сентиментальное чувство, которое может испытать каждый» [5], - пише Е. Фромм. Здатність переживати кохання тісно пов'язана з рівнем розвитку особи, її зрілістю. Для того, щоб кохати, потрібна дійсна людяність, дисципліна, відвага і віра. Еріх Фромм як дослідник культури і суспільства відзначає, що в деяких культурах людині цього важко досягти. Але, що характерно для нього, відзначає, що складнощі не повинні нас зупиняти. Складнощі потрібно прагнути зрозуміти, а в результаті глибокого розуміння знайти умови їх подолання.

Отже, першочерговий принцип книги «Мистецтво любити» полягає в тому, що кохання не є чимось досяжним, приємним і випадковим, кохання, як будь-яке мистецтво, вимагає зусиль і знань. У той же час в сучасній культурі Е. Фромм бачить прямо протилежне ставлення до кохання: люди прагнуть викликати його до себе, а не кохати самим. Е. Фромм відзначає, що «для большинства людей нашей культуры умение возбуждать любовь - это, в сущности, соединение симпатичности и сексуальной привлекательности» [5]. Таким чином, кохання з проблеми здатності перетворюється на проблему об'єкту, первинним виявляється знаходження гідного об'єкту, а не власна здатність кохати.

Еріх Фромм прагне провести аналіз причин, що призвели до такого плачевного ставлення до кохання в сучасному суспільстві. Він відзначає, що для сучасного суспільства найбільш характерні ідеї необмеженого вжитку й взаємовигідного обміну, що накладає свій ваговитий відбиток і на уявлення про стосунки між людьми. Цінність об'єкту кохання визначається за його соціальною привабливістю подібно до того, як упаковка вказує на значущість товару. «Едва ли стоит удивляться, - відзначає Еріх Фромм, - что в культуре, где превалирует рыночная ориентация и где материальный успех представляет выдающуюся ценность, человеческие любовные отношения следуют тем же образцам» [5].

Як же все-таки можливо опанувати мистецтво любити? Еріх Фромм виділяє в цьому мистецтві, як і в будь-якому іншому, три складові: теорію, практику та зосередження на самому мистецтві як на чомусь найбільш коштовному. Щоб опанувати мистецтво, воно повинне стати найважливішою цінністю, і тут розкривається проблема кохання для сучасної людини, для якої велику цінність частіше за все представляє зовсім не любов, а успіх, престиж, гроші, влада. Кохання, що не приносить ні грошей, ні якої-небудь відчутної користі, виявляється негідною для докладання зусиль сучасної людини.

Позначивши вихідні проблеми, Еріх Фромм переходить до заявленого розгляду теорії і практики любові.

Теорія любові повинна передбачати теорію людського існування, любов власне і є відповіддю на проблему людського існування. Хоча вияви турботи тварин ми сприймаємо як еквівалент кохання, для них ці стосунки вкорінені в інстинктивній природі. Для людини подібна гармонія з природою назавжди втрачена, але натомість людина отримує розум і усвідомлення своєї відокремленості.

За Фроммом, усвідомлення себе окремою істотою, недовговічності свого життя, своєї самоти й безпорадності, роз'єднаності з іншими істотами наповнює життя важкими переживаннями, звільнитися від яких можна лише на основі нового об'єднання з іншими людьми і навколишнім світом.

Оскільки переживання відокремленості породжує відчуття тривоги, сорому і провини, то «глубочайшую потребность человека составляет потребность преодолеть свою отделенность» [5]. Ця проблема - подолання своєї відокремленості й досягнення єдності з іншими людьми - стоїть перед людиною в усі часи і в усіх культурах, це питання виходить з самих умов людського існування. Відповіді на це питання різні. Власне, набір таких відповідей і є історією людської культури, історією релігії та філософії.

Еріх Фромм підкреслює, що якість відповіді багато в чому залежить від рівня індивідуалізації, досягнутої людиною. Так, маленька дитина, власне «я» якого ще розвинено слабо, у присутності своєї матері не відчуває відокремленності. З часом, у міру розвитку власної індивідуальності, дитині буде недостатньо присутність матері, йому будуть потрібні інші шляхи подолання відокремленості. Сходным образом человеческий род в своем младенчестве еще чувствовал единство с природой, - відзначає Фромм, - но чем больше человеческий род порывал с этими первоначальными узами, чем более он отделялся от природного мира, тем более напряженной становилась потребность находить новые пути преодоления отделенности» [5].

Еріх Фромм виділяє і описує декілька шлязів подолання людської відокремленості. Одним з них можуть слугувати всі види оргіастичних станів, які можуть мати форму трансу або наркотичного сп'яніння. Прикладом такого шляху, на думку Е. Фромма, можуть служити й багато ритуалів примітивних племен: «В трансовом состоянии экзальтации исчезает внешний мир, а вместе с ним и чувство отделенности от него» [5].

Оргіастичний союз досягається і в переживанні сексуального задоволення. Для всіх форм оргіастичного союзу характерні наступні риси: інтенсивність переживань, що захоплюють людину цілком, і відносна короткочасність цих переживань.

Іншою формою єдності в усі часи була, як пише Фромм, «единство, основанное на приспособлении к группе, ее обычаям, практике и верованиям» [5]. У такій стадній єдності, що рятує від жахливого відчуття самоти, людина багато в чому втрачає себе. Шлях пристосування не викликає таких сильних переживань як при оргіастичних станах, тому не завжди виявляється достатнім, симптомами чого Е. Фромм бачить поширені в сучасному світі еротоманію, алкоголізм і наркоманію. До того ж шлях пристосування охоплює більше рівень розуму, ніж тіла, на відміну від оргіастичних станів. Утім, в стадного конформізму позитивним є стабільність, на відміну від періодичності оргіастичних переживань.

Третій шлях отримання єдності полягає в творчій діяльності. У творчій праці людина досягає єдності зі своїм предметом, що символічно виражає єдність з усім навколишнім світом. Еріх Фромм акцентує і на тому, що для сучасного світу, де людина, яка працює, стає «придатком машины или бюрократической организации» [5], доля творчої праці в робочому процесі катастрофічно скорочується.

Усі три засоби єднання часткові, обмежені: «Единение, достигаемое в созидательной работе, не межличностно; единение, достигаемое в оргиастическом слиянии, - преходяще; единение, достигаемое приспособлением, - это только псевдоединение» [5]. Повноцінна відповідь на проблему людської відокремленості може дати лише міжособове єднання в любові з іншою людиною.

У процесі міркувань про кохання можуть виникнути чисто термінологічні труднощі, оскільки під одним і тим же словом «кохання» можуть матися на увазі як її зрілі, так і незрілі форми, що доходять до «симбіотичного союзу». Тому варто уточнити, що, вживаючи слово «кохання», Е. Фромм має на увазі її зрілі форми. Незрілі форми кохання характеризуються тотальною залежністю, відсутністю власної цілісності та індивідуальності, їх аналогом є біологічна єдність матері й плоду.

Еріх Фромм наполягає на тому, що любов не вичерпується ставленням до певної людини, а є здатністю, установкою характеру, яка програмує ставлення до світу взагалі. Проте, він виділяє декілька типів любові залежно від того, на кого вона спрямована: братська любов, материнська любов, еротична любов, любов до себе та любов до Бога.

Братська любов є фундаментальним різновидом любові, що передбачає турботу, відповідальність, пошану й знання іншої людини. Братська любов включає також співчуття до слабких, немічних і до нерідних.

Материнська любов - це безумовне затвердження життя дитини, що дає їй глибинне знання про цінність і радощі життя.

Еротична любов відрізняється від двох попередніх різновидів тим, що передбачає єдність з єдиною людиною. Вона не адресована кожному. Еротична любов виняткова, а не всезагальна.

Любов до себе, всупереч поширеній хибній думці, не є протилежністю і не виключає любові до інших, що відображається ще в біблейському «полюби ближнього як самого себе». Ще одна помилка пов'язана з ототожненням любові до себе і егоїзму. По суті, егоїзм є прямою протилежністю любові до себе - напруженим, ненажерливим і, в результаті, безуспішним зусиллям отримувати задоволення.

Любов до Бога є релігійною формою любові, в основі якої лежить все та ж потреба здолати самоту та досягти єдності. На думку Еріха Фромма, у всіх релігіях Бог означає вище благо, тому розуміння Бога тісно пов'язане з тим, як чоловік розуміє вище благо. Таким чином, початковим знову виявляється аналіз характеру людини. Природа любові до Бога відповідає природі любові до людини, і, згідно з філософією Е. Фромма, багато в чому визначається структурою суспільства, в якому живе людина.

Тема взаємозв'язку характеру людини з культурою і структурою суспільства є центральною для всієї творчості та філософських поглядів Е. Фромма. У книзі «Мистецтво любити» він розкриває ті труднощі, на які у сучасному світі натрапляє розвиток здатності любити, що виринає з можливості розвитку людської особи в цілому. Любов в сучасному суспільстві замінюється багаточисельними формами псевдолюбові.

У сучасному суспільстві способами подолання самотності стають відповідність громадській думці, необмежений вжиток речей і всіляких розваг, що веде до крайньої поверхневості контактів з ближніми.

Поширеною формою псевдолюбові стає любов-поклоніння. У ній людина, яка не досягла власної індивідуальності, не має можливості взяти за основу власні творчі сили й приписує все краще об'єкту свого поклоніння. У такому разі рано чи пізно настає розчарування, і тоді з'являється новий ідол. «Эта любовь-поклонение часто описывается как истинная, великая любовь; но хотя она, казалось бы, должна свидетельствовать о силе и глубине любви, на самом деле она лишь обнаруживает голод и отчаяние поклоняющегося».

Не менш важливими практичними аспектами мистецтва любові є зосередженість і терпіння - «если кто-то гонится за быстрыми результатами, он никогда не научится искусству» [5]. На сучасному світі з його культом швидкості і мобільності, подібні якості витісняються прямо протилежними, «как и во многих других отношениях человеческие ценности стали определяться экономическими ценностями» [5]. Для сучасної людини є характерним вважати, що час, коли він не діє швидко, залишається втраченим, але й виграний час йому залишається лише вбивати, оскільки він не знає, що з ним робити. Ще одна важлива та необхідна умова опанування будь-якого мистецтва - власна сильна зацікавленість учня в досягненні майстерності, причому така зацікавленість повинна складати все його життя. У оволодінні та практикуванні мистецтва власна особистість стає найважливішим інструментом, тому той, хто хоче стати майстром, «должен начать с практикования дисциплины, сосредоточенности, терпения во всех сферах жизни» [5].

Еріх Фромм відзначає, що зосередження для сучасної західної людини також є чимось, чого складно досягти, адже зосередження означає здатність залишатися наодинці з собою, а це для багатьох пов'язано з дуже великим занепокоєнням і тривогою, проте саме «способность оставаться наедине с собой является условием способности любить» [5]. Еріх Фромм радить уникати поганих компаній, тривіальних розмов і здійснювати вправи на досягнення зосередженності, наприклад, розслабитися і постежити за своїм диханням. Звичайно ж, для набуття навичок зосередженості необхідний час і терпіння, як вони потрібні дітям, які вчаться ходити. Для того, щоб навчитися зосереджуватися, необхідно уміти відчувати себе й чути свій внутрішній голос.

Еріх Фромм піднімає важливе питання: для сприйняття власних духовних процесів людині потрібні якісь гідні зразки в навколишній дійсності, а це вказує на проблеми нашої культури. Сучасна західна культура орієнтована на передачу знань, залишаючи без уваги первинну значущість для людського розвитку живої присутності зрілих, духовно розвинених людей. У сучасному світі «людьми, внушающими восхищение и желание подражать, являются кто угодно, но только не носители выдающихся духовных качеств» [5]. У нас найчастіше цю роль грають ті, хто добився популярності і «зоряності». З цього глухого кута Еріх Фромм бачить вихід в знайомстві з великими творами літератури і мистецтва, біографіями «справжніх» людей. Лише так можна досягти уявлення про зріле життя, інакше вся культурна традиція обірветься, «даже если будет дальше передано и развито ее знание» [5].

Останнє питання, якому приділяє увагу Еріх Фромм, ? це питання сумісності здатності любити з соціальною організацією сучасного західного суспільства, заснованої на принципі егоїзму, лише пом'якшеного етикою взаємовигідного обміну. Незважаючи на несумісність принципу любові та принципу егоїзму, все ж Еріх Фромм бачить можливості як для нонконформізму в сучасному суспільстві, так і для віри у неминучу суспільну перебудову, в якій буде більше можливостей переживати любов «как единственный здравый и удовлетворительный ответ на проблему человеческого существования» [5].

ВИСНОВКИ

У своїх наукових працях Е. Фромм застосовував метод психоаналізу у філософському осмисленні суспільства, що дало йому змогу довести взаємозвязок характеру людини та якості суспільства, обґрунтувати негативний вплив суспільств із непродуктивними типами «суспільного характеру» на розвиток особистості.

Фроммівська концепція спрямована на подолання байдужості та відчудження людини від інших членів суспільства, природи і самої себе, на зміну людини та соціуму відповідно до принципів гуманізму.

Книга Е. Фромма «Мистецтво любити» має просвітницький характер, адже адресована сучасній людині, яка, не дивлячись на успіхи науки і техніки, виявляється безпорадною в своїх істинно людських цілях і потребах.

Світоглядна позиція філософа та ті цінності, які він захищає, справді актуальні в сучасному світі, що переживає глибоку духовну кризу. У цьому контексті відстоювання пріоритету духовних компонентів в людській природі посеред загального релятивізму і нігілізму створює важливий прецедент і орієнтир для сучасної людини.

Важливо відзначити й те, що Еріха Фромма відрізняє відверте ставлення до читача - він не ховається за термінологічний фасад, не підміняє розповідь про найважливіше «пташиною» мовою сучасного науково-філософського дискурсу.

Найважливішою ідеєю «Мистецтва любити» є віра в те, що людина здатна любити, здатна досягати зрілості та в неї існують можливості для розвитку, а перешкоди можна подолати. Навіть якщо це всього лише віра письменника та філософа - це саме та віра, яка є умовою розвитку читача. Це та віра, яка є умовою здатності любити.

Теорія справедливості Дж.Ролза.

Сам Ролз говорить, що мета написання “Теорії справедливості” полягає “в представленні концепції справедливості, яка узагальнює до більш високого рівня абстракції знайому теорію суспільного договору”. Основна ідея тут в тому, що принципи справедливості для основної структури суспільства є об'єктами вихідної угоди. Це такі принципи, які вільні і раціональні індивіди, що переслідують свої інтереси у вихідному положенні рівності приймуть як визначальні фундаментальної угоди з приводу свого об'єднання. Це ті принципи, що повинні регулювати всі інші угоди; вони специфікують види соціальної кооперації, що можуть виникнути, і форми правління, що можуть бути встановлені. І цей спосіб розгляду принципів справедливості Ролз називає справедливість як чесність.

Відповідно до цієї ідеї, ті, хто зайняті у соціальній кооперації, разом вибирають в одній спільній дії принципи, що розписують основні права й обов'язки і визначають поділ соціальних переваг.

У справедливості як чесності вихідне положення рівності відповідає природному станові в традиційній теорії суспільного договору. Однієї з істотних особливостей цієї ситуації бачиться Ролзом та, що ніхто не знає свого місця, а також того, що призначено йому при розподілі природних дарувань, розумових здібностей тощо. Тобто, за словами Ролза, “принципи справедливості вибираються за запоною незнання”.

“...вихідне положення, можна сказати, – це підходящий вихідний статус-кво, і, отже, фундаментальні угоди, що досягаються в ньому, справедливі. Цим пояснюється доречність імені “справедливість як чесність”: воно передає ідею, що принципи справедливості прийняті у вихідній ситуації, що є чесною”.

про цих рівних і вільних індивідів, що знаходяться у вихідній позиції варто мислити не як про одиничних осіб, а як про “голів родин”, або представників родин. З погляду Ролза це повинне гарантувати турботу представників сторін у вихідній позиції про статок якихось осіб у наступних поколіннях.

Людська дія є культурною настільки, наскільки смисли і наміри дії виражаються в термінах символічних систем, що пов’язані з мовою. Системи дії: організм, особистість, соціальна система і Два принципи справедливості, що їх Ролз захищає в першій частині: принцип рівної основоположної свободи й принцип різниці, поєднані з вимогою чесної рівності можливостей, -- він мав намір застосувати до базової структури суспільства. Вони покликані керувати наданням прав і обов'язків і регулювати розподіл соціальних та економічних благ. Як тільки в цих основних інституціях трапляються розбіжності у владі, відповідальності, у розподілі таких ресурсів, як багатство чи дозвілля, ці розбіжності повинні, по-перше, бути якнайсприятливішими для найбільш знедолених і, по-друге, бути пов'язаними зі становищем, яке приступне для всіх за умов чесної рівності можливостей.

Центральний догмат цієї теорії – положення про те, що справедливість характеризує інституції, члени яких могли б гіпотетично погодитися з їхньою структурою та правилами, виходячи з такої позиції, де б вони й не знали, яке місце їм належить посісти в тій структурі.

У своєму есе “Ідея блага і пріоритет права” Ролз говорить, що ідея пріоритету права входить необхідною складовою частиною в те, що він назвав політичним лібералізмом, і відіграє центральну роль у теорії справедливості як чесності, що є одним з виражень політичного лібералізму. Ролз пропонує на розгляд п'ять ідей блага: 1) ідею добра як раціональності; 2) ідею первинних благ; 3) ідею припустимих усеосяжних концепцій блага; 4) ідею політичних чеснот; 5) ідею блага добре впорядкованого (політичного) суспільства.

Політичний лібералізм є концепція політики, а не життя в цілому. Ролз пропонує ввести обмеження для політичного лібералізма, щоб він залишався винятково політичною теорією. Ці обмеження такі: 1) цих ідей дотримують або можуть дотримувати вільні і рівноправні громадяни і 2) ці ідеї не припускають ніякої конкретної  (повною мірою або частково) всеосяжної доктрини. Під всеосяжною доктриною Ролз розуміє таку, що охоплює усі відомі цінності і чесноти в рамках однієї доволі строго сформульованої системи.

Прикладна етика: її основні дисципліни та проблеми

1)Прикладна етика свідчить про нову стадію розвитку етики і моралі, на якій здійснюється їх органічний синтез. Внаслідок цього етика всю систему свого обґрунтування пов'язує з граничними можливостями людського життя, не виходячи за його межі. До того ж багато вимірів моральної практики не можуть обійтись без теоретичного осмислення, обґрунтування, моделювання та прогнозування. Ця тенденція є активно обговорюваною протягом останнього десятиріччя XX ст.

Н.: Нерозривність обґрунтування морального вибору та прийняття політичних рішень продемонстрували трагічні події в Сполучених Штатах Америки 11 вересня 2001 р. і всі ті дискусії, які розгорнулись навколо них в світі.

2) Тематичне поле дослідження прикладної етики пов'язано з її функціонуванням в конкретних формах людського буття - політиці, економіці, техніці, екології, вихованні, комунікації та ін.

3) Етика сучасного суспільства втрачає надмірну утаємниченість своїх принципів і не дотримується ілюзії завершеного духовного продукту. Формування глобального світу виключає зосередження духовно-етичної культури у вузьких елітарних колах і побуджує до свідомих процесів інституалізації етичних чинників життя. Цей шлях не може бути простим, але перспектива розширення впливу високої духовної культури, яка стає необхідною для життєво важливих сфер суспільного життя (політика, економіка), не може не викликати оптимізму.

4)У межах Модерну завжди відводилось важливе місце базовим цивілізаційним принципам. У сучасному суспільстві всезагальні етичні принципи почали виконувати більш дієву практично-регулятивну функцію завдяки все більшому включенню в цей процес соціальних інститутів. Загальною стала думка, що в інформаційному суспільстві зростає роль етичної регуляції поведінки. В наш час на етичних принципах ґрунтуються конституції демократичних країн, вони є засадничою основою діяльності міжнародних організацій, створення документів, які покладаються в основу міжнародного співробітництва.

5) Предметним полем прикладної етики є якісно нове наукове завдання - інтелектуально осмислити соціальну реальність, в якій перестали домінувати традиційні механізми трансляції моральнісної культури. Це стосується навіть "природної моральності", яка завжди зберігалась на міцному фундаменті співробітництва і доводилась до звички, автоматичної дії, навички. В сучасному суспільстві існують властиві саме йому перешкоди і протиріччя в досягненні злагоди між людьми (як основні, базові, для даного суспільства, так і вторинні). Це стає джерелом постійних конфліктів. Особливо не плідною є та їх частина, що обумовлена віджитими, архаїчними забобонами та історичними хибами минулих часів.

Саме протидія застарілим оцінкам і відповідній поведінці, які породжують відсутність порозуміння і ворожість, викликала до життя потребу в прикладній етиці.

6) Процедури запровадження прикладної етики не передбачають простого вивчення абстрактного змісту базових принципів і категорій моралі. Вона пропонує через спільне (робота в групах, підрозділах, організаціях) осмислення конкретних складних типових ситуацій підвищувати розуміння наявності морально-етичного виміру в них та уміння давати більш правильні оцінки і відповідно діяти.

Йдеться насамперед про прискорену нейтралізацію тих оціночних стереотипів і поведінкових стандартів, які з часом будуть все менш впливовими і широко представленими (наприклад, патерналізм, партикуляризм, дискримінація, нерівність). Прикладна етика може прискорити подолання, знецінення таких проявів, як помста, кругова порука, різновиди групового егоїзму.

У розвинених країнах основна стратегія економічного зростання пов'язана з підвищенням ролі розумової праці. Працівники розумової праці як основний капітал виробництва сам по собі є значною цінністю й усвідомлюють це, а поширюючи таке ставлення на інших, стають більш сприйнятливими до визнання самоцінності кожної людини. Тим самим можна передбачати можливість кардинальних змін у сфері моральних цінностей.

Моральне осмислення екологічних проблем

морально кращий світ – це світ незабрудненої природи, де немає екологічних криз і катастроф. Інакше, чи може людина вважатися моральною, бути спокійною, впевненою, якщо вона існує як руйнівник, як завойовник, тобто всупереч мудрості живого? Очевидно, що таке ставлення до природи примушує піддати сумніву моральність людини. Отже, в умовах техногенної цивілізації моральний закон в нас, на якому наголошував І.Кант, має бути узгоджений з моральним ставленням до природи, до біосфери, бо це і є умовою морального ставлення людини до самої себе. Така, більш широко зрозуміла моральність, є умовою виходу з екологічної кризи і, взагалі, розв’язання глобальних проблем людства.

Постає питання про нову систему моральних цінностей сучасного людства. Втім, можливо, для виходу з екологічної кризи не потрібно шукати абсолютно мовою моралі, нових цінностей, а доцільно відродити такі вічні цінності як благорозумність, справедливість, стійкість і помірність. В поєднанні з раціональним страхом як біологічною функцією, необхідною для виживання, людина проявляє свою цілісність як єдність усвідомленого і без свідомого.

Ігнорування цілісності людини, але вже в іншому смислі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тривоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику. Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як сурогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав’язливий неспокій ( за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети.

Отже, завдання, що їх покликана розв'язати екологічна етика, можна визначити за декількома напрямками. По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його унікальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покликана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію активності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху

Моральні вимір спілкування: милосердя, співчуття, повага, толерантність (В.Малахов).

Спілкування має фундаментальне значення для розвитку кожної людини та людства загалом. У ХХ столітті проблемі спілкування надається належне значення і як зазначає В.Малахов у філософії відбувається справжній комунікативний поворот – поворот від позиції єдиного самодостатнього суб’єкта до прийняття принципів діалогу, інтерсуб’єктивності як основних принципів осмислення людського буття та діяльності. Значної уваги проблемі спілкування ще в ХІХ ст. надав Л.Феєрбах. До його ідей повертаються і мислителі ХХ ст. Наприклад, М.Бубер розглядає людське буття як діалог, як відношення між «Я» та «Ти». Центральним поняття «комунікації» є для К.Ясперса, К.-О.Апеля, Ю.Габермаса та інших філософів.

Суб’єктами спілкування можуть бути особа, група, чи суспільство загалом.

Спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим (за допомогою технічних засобів – радіо, телебачення, пошти, Інтернету тощо).

Для того щоб спілкування відбулося необхідні деякі передумови: суб’єкти спілкування мають перебувати в контакті, розуміти один одного, мати бажання цього спілкування, бути на нього налаштованим тощо. Спілкування досліджують різні науки. До моральних вимірів спілкування перш за все належать повага, толерантність та співчуття.

Всі види спілкування можна умовно поділити на вербальне, невербальне та письмове спілкування. До невербального спілкування відносяться: мова тіла, візуальний контакт, мова жестів та ін.

Далеко не завжди процес комунікації є ефективним, адже між тим, хто доносить інформацію і тим, хто її сприймає можуть виникати комунікативні бар’єри - психологічні перепони, які людина установлює, аби захиститися від небажаної, втомлюючої або небезпечної інформації. Виділяються такі типи бар’єрів, залежно від причин їх виникнення:

Бар'єр взаєморозуміння. Може виникати через огріхи в процесі передачі інформації. Наприклад, коли комунікатор говорить невиразно, надто швидко, нечітко або вживає велику кількість звуків-паразитів.

Семантичний бар'єр. Виникає, коли одне і те ж слово різні люди розуміють по-різному, вкладають в них свій власний сенс. Таке викривлення може бути наслідком особливостей особистісного сприйняття людини, її професійної діяльності.

Стилістичний бар’єр. Він виникає при невідповідності стилю мови того, хто говорить, і ситуації спілкування або стилю мови, стану того, хто в цей час слухає.

Логічний бар'єр. Виникає, коли логіка міркування того хто говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або здається йому неправильною, суперечить властивій йому манері доказів.

Соціально-культурний бар'єр. Його причиною стають соціальні, політичні, релігійні і професійні розбіжності в поглядах, звичках, традиціях, що призводять до різного пояснення і сприйняття тих або інших понять, явищ, розумінь.

Бар'єр авторитету. Іноді перешкодою може стати саме несприйняття того, хто говорить через його неавторитетність в очах слухача. Або ж навпаки, під час спілкування з людиною, яка є для співрозмовника дуже авторитетною, він може губитися, бути неуважним, не знати, що відповісти.

Бар'єр відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості, недовіри до того хто говорить, а потім — і до інформації, яку він передає.[3]

 Повага, толерантність та співчуття.

Повага – таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (в діях, поведінці, відношенні) визнання людської гідності. Повага стверджує цінність іншого. Повага постає як певна настроєність на спілкування. Коли не має поваги до гідності людини, то спілкування стає практично неможливим. Тому повагу не можна звести до певних одноразових актів чи вчинків людини, воно є постійною передумовою спілкування. Повага пов’язана з пошаною, тобто визнанням особистих чеснот індивіда та його належності до певних спільнот. Проте певний ступінь поваги має бути гарантований кожному, тоді як пошану ще необхідно заслужити. Крім поваги до інших абсолютно необхідною є для особистості самоповага. Це є обов’язок людини не тільки перед собою, але перед іншими.

Люди є дуже різними, вони різняться в своїх поглядах, переконаннях, стилі життя. Проте для нормального спілкування вони мають вміти співіснувати одне з одним. Тут важливим є поняття толерантності. Толерантність - від лат. толеро – «несу», «витримую», «терплю».

Бути толерантним перш за все і означає терпіти, або витримувати інших, такими якими вони є, визнавати за ними право жити та мислити по-своєму. Толерантність спрямована на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми. Вона є своєрідним мінімумом у стосунках між людьми. Без неї не можливо уявити нормального спілкування, але в то же час її для спілкування не достатньо.

Проблема толерантності займає особливе місце в сучасному глобалізованому світі. З одного боку людина в своєму житті постійно зустрічається з представниками інших культур, національностей, релігій тощо. З іншого боку, регулярно нагадують про себе міжетнічні конфлікти, деякі з них вже набули «хронічного» характеру: баски та каталонці у Іспанії, Північна Ірландія у Великий Британії, арабо-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, провінція Квебек в Канаді. У країнах Європи набувають популярності радикальні націоналістичні рухи та партії. В Україні проблема нетерпимості виникає як стосовно інших національностей та рас так і між самими українцями, які належать до різних релігій, мають різні політичні та взагалі світоглядні погляди.

Одним з яскравих прикладів нетолерантності та несприйняття навіть фізичної відмінності між людьми є популярні наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст. на Заході «Людські зоопарки». Такі зоопарки були створені у багатьох містах, таких як Лондон, Барселона, Мілан, Варшава, Н’ю Йорк та інших. Вони були своєрідною розвагою для «цивілізованих» європейців та демонстрували арійців та африканців у їх ніби-то примітивному вигляді. Іноді такі демонстрації виставлялися поряд з мавпами, щоб показати їх спільне походження.

Не дивно, що проблемі толерантності в тій, чи іншій формі, приділяли увагу чимало філософів (М.Лютер, Б.Спіноза, Дж. Локк, Ф.М.Вольтер, Д.Дідро, Г.Э.Лессінг, М.Монтень, Ж.-Ж.Руссо, Дж.С.Міль та інші). Дослідження проблем толерантності продовжилося і у ХХ та ХХІ століттях (зарубіжні: Дж.Ролз, Р.Дворкін, Ю.Хабермас, О.Хьоффе, М.Уолцер, А.А.Гусейнов, вітчизняні: В.А.Малахов, С.Кримський).

Пізніше межі поняття «толерантність» розширилися і воно перестало вживатися лише щодо віротерпимості і стосується взагалі тих, хто думає по іншому. Толерантність регулює не лише правові, політичні та міжрелігійні стосунки. Вона є нормою міжособистісних стосунків та особистою чеснотою. Як зазначає А.А.Гусейнов, толерантність є «терпиме ставлення індивіда до відмінностей, які ним самим оцінюються негативно». При цьому, він наголошує, що предметом толерантності є не просто відмінності між людьми, а глибинні відмінності людей, що стосуються їх світоглядних принципів, вірувань, переконань.

Нетолерантність є наслідком того, що людина вважає свої погляди та переконання істинними та єдино можливими. Будь-хто, хто не підтримує наших поглядів, перетворюється на ворога: «хто не з нами – той проти нас». Така людина усвідомлює себе носієм та власником істинності, відмовляючи в цьому іншим. Вона не помічає власної недосконалості та не передбачає можливості своєї помилки. Тільки людина, яка бачить свої помилки може визнавати право інших на помилку. Про це гарно сказав С. Кримський: «…коли, прокидаючись уночі з думкою про те, яка ти погана людина, ти шукаєш виправдання для себе і не знаходячи його, знаходиш для інших!» [3] Толерантна людина усвідомлює свою недосконалість та обмеженість як людської істоти.

Толерантність стверджує цінність свободи та рівноправності людей. Кожен має рівне право на настільки широкі межі свободи, яка б не заважала такій самій свободі інших. О.Хьоффе зазначає, що активна толерантність «заснована на свободі та гідності кожної людини, ця толерантність об’єднує здатність на власну інакшість з визнанням інших у якості рівноправних» [5; 141]

Принцип толерантності дозволяє чути інші думки та інших людей, а далеко не завжди найкращі ідеї пропонує той, хто робить це «найголосніше». Толерантність дозволяє бачити світ та людину у всій різнобарвності та багатоманітності. Світ толерантності не поділяється на біле і чорне, в ньому є місце для усіх кольорів та відтінків.

Страх відмінності та переконання у власній єдиноістинності безумовно стають значною перешкодою для спілкування. Для того щоб спілкуватися з іншою людиною необхідно приборкати своє вороже ставлення до неї, прислухатися до неї такої, якою вона є. Для того, щоб почути іншу людину потрібно бути готовим з повагою вислухати будь-яку точку зору, поважати людину як таку, навіть якщо вона інша. Толерантна, конструктивно налаштована людина має бути готовою відмовитися від своїх поглядів, якщо для цього будуть представлені достатні раціональні аргументи.

Як писав Д.Дідро енергія та розум величезної кількості людей могли б бути застосовані значно ефективніше, якби вони спрямували їх не на переслідування та полеміку, а на вирішення інших важливих для людства проблем. Можна додати, що цей пошук важливих рішень був би результативніший, якби вони при цьому чули один-одного.