1. Етимологія та значення понять етика, мораль, моральність, етос.

Термін "етика" має давньогрецьке походження; вихідним словом було слово "етос", що в одному із його давніх значень перекладається як "місце перебування людини". Інші значення – звичай, особливості поведінки. Ці значення засвідчують, що під етичним з давніх часів розумілося щось притаманне людині, щось належне для неї та таке, що неодмінно повинно було би виконуватись людьми. Термін “етика” – старогрецького походження. Він бере початок від слова “ethos“, що в старі часи означало людську оселю, звірине лігво, пташине гніздо. В цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше дане слово зазнало ряд змін в своєму значенні. Одне з таких значень означало – стійку природу якого-небудь явища, характер, внутрішню натуру живих істот. В даному значенні термін “етика” ввів в науковий оборот Арістотель ( 384 - 322 до н.е.). Арістотель відштовхуючись від слова “етос” в значенні характеру, внутрішньої природи, натури утворив прикметник “етичний” або “етносний” – що відноситься до етосу. Ним він позначав особливий клас якостей, що відносяться до характеру людини, що описують його досконалий стан – етичні доброчесності.Термін "мораль" походить від латинського слова "морес", якому загалом приписують майже ті ж самі значення, що й слову "етос": звичаї, особливості поведінки. Саме словом "морес" римляни перекладали грецьке слово "етос". Отже, у вихідному значенні слова "етика" та "мораль" постають різномовними синонімами. Але в історичному розвитку європейської культури сталося так, що врешті значення цих термінів дещо розійшлося: словом мораль (від лат. "мораліс") стали позначати певну сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких людини повинні були би дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. Етика ж, оскільки цей термін мав батьківщиною Стародавню Грецію, яку традиційно пов´язують із началами філософії, почала використовуватись в значенні філософської науки про мораль. Отже, в найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки, а етика – як філософська наука про мораль. Термін “моральність” є еквівалентом грецького слова “етика” і латинського слова “мораль”. В російському словнику Полікарпова (1704) є слово “прав”, але немає ще слів “моральність”, “етичний”. В словнику Нордстета (1780) вже є слова “етичний”, але ще немає слова “моральність”. І лише в академічному словнику (1793) з’являється слово “моральність”. Німецький термін (Sittlichkeit) також відтворює історичну логіку своїх іншомовних, більш стародавніх еквівалентів. В тлумачному словнику братів Грімм XIII с. існувало слово “норми” (Sitte), а в XIVс. виникає іменник “моральність” (Sitllichkeit). Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності (російської «нравственности» тощо), передусім виступає як певна форма свідомості – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності («нравственности», «обичайності»), то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правші і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі

2. Етика як філософська дисципліна.

Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто включаючи й моральність) як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людською вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо – і все ж нічого не з'ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції лібідо і т.п. – і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду – скажімо, той або інший поведінковий акт людини – в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючися до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій (найбільших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому зазначені універсалії – предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання – скажімо, тих або інших прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо). Етику часто називають « практичною філософією » і трактують як область філософського знання , в якій вивчаються проблеми моралі і моральності , поведінки та способу життя людини , як він повинен жити , що повинен робити , принципи, що визначають поведінку людини. В етиці виділяють два роду проблем і напрямів дослідження: теоретичні ( філософсько-релігійні та наукові ) і практичні . Останні утворюють так звану « нормативну етику » — кодекс або звід правил , норм поведінки , установлень моралі , яким повинен підкорятися індивід . Традиційно вважається , що філософія включає в себе онтологію , гносеологію , етику і естетику. У різних філософських системах минулого і сьогодення акцент робиться в залежності від різних обставин ( історико -культурних , суб’єктивних ) на ті чи інші галузі філософії . У цілому ряді філософських шкіл акцент робиться саме на моральну філософію , яка , як вважалося , вінчає собою життєву мудрість. Найбільший російський філософ Н.А. Бердяєв , підкреслюючи це високе значення етики як моральної філософії , писав: « Етика є завершальна частина філософії духу , в ній пожинаються плоди філософського шляху життя ». Етика як філософська дисципліна в тій чи іншій мірі вирішує багато філософські питання , в тому числі і питання онтології і теорії пізнання. Для того , щоб відповісти на життєві питання , необхідно вийти на основоположні уявлення про устрій світобудови , на уявлення онтологічного порядку . Здається, не випадково перший глава етики Б. Спінози (1632-1677) називається « Про Бога ». У ній Спіноза розкриває вихідні поняття свого філософського вчення (субстанції , модусу , атрибутів і т.д.). Етика в процесі обґрунтування моралі виходить не тільки на онтологію (вчення про буття ) , але і гносеологію (вчення про пізнання ) . Адже людина повинна бути впевнений , що світ моральних цінностей не тільки існує , а й що людина в змозі пізнати багато прояви цього світу. В іншому випадку міркування про добро і зло , совісті і справедливості втратять реальну основу. Теоретична глибина етики дозволяє їй робити переконливі рекомендації для людської особистості. Особливості етики в рамках філософії полягають у тому , що етика складає нормативно — практичну частину системи філософського знання. Аристотель , а слідом за ним і багато інших філософи розглядали етику як практичну філософію , кінцевим завданням якої є виробництво не тільки знання , але й духовні цінностей . Вона задає цілісну націлену основу людської діяльності , визначає , на що в кінцевому рахунку ця діяльність має бути спрямована і в чому полягає її досконалість ( добродіяння ) .

3. Моральнісний досвід та специфіка етичного знання.

Моральнісне ставлення суб'єкта до себе та інших неможливе лише як розсудливе, безпристрасне, тому що не лише в мисленні, а й всіма почуттями людина стверджує себе у предметному світі, в тому числі і духовними почуттями [188,134]. І оскільки без емоцій, взагалі, неможливий пошук істини, оскільки цілісний акт морального самопізнання і самооцінки виступає в єдності з самопереживанням. Поза емоційним самоставленням до системи моральних орієнтацій особистості не існує. Моральні принципи і норми суспільства стають переконаннями останньої тоді, коли перетворюються у її духовні потреби, задоволення (чи незадоволення), які викликає позитивні (чи негативні) переживання. Виникнення морального почуття свідчить про те, що об'єктивно цінне стало для людини суб'єктивно важливим і перетворилося у заслуги самосвідомості. У свою чергу моральні переконання і потреби є показниками того, що соціальні критерії погоджено з Я, залишилися з ним. Поняття обов'язку, відповідальності, доброти, справедливості стають особистими критеріями оцінки і самооцінки лише перетворившись у відповідні почуття. "Насправді моральний той, хто піклується злити вимоги обов'язку з потребою внутрішнього існування" .Визначаючи моральне почуття, як здатність волі до свідомого підкорення моральному закону, який став мотивом вчинків — почуттям обов'язку, Кант водночас абсолютизував його суб'єктивність, протиставляючи об'єктивному знанню і свідомості. Ближче до істини Гегель, який розглядав почуття як форму безпосередньої одиничності суб'єкта, в що може бути вкладено різний об'єктивний зміст. Якщо елементарні емоції приємного і неприємного виражають поверхневі, випадкові ставлення, потреби індивіда до його буття, то сором, розкаяння та інші почуття у своїй основі мають моральнісний зміст, у якому наявне співставляється з належним [45, 315]. Емотивісти і екзистенціалісти вибирають з моральних почуттів моральний зміст, зводять їх до інтуїтивних суб'єктивних оцінок. У цьому випадку моральне почуття по-справжньому втрачає реальне значення у житті особи і суспільства. Усвідомлюючи оціночні самовідносини, ми досягаємо і якості викликаних ними моральних почуттів: усвідомлене знання стає знаним переживанням. У свою чергу, почуття, відчуття стосовно себе та інших нерідко проявляються для нас симптомом прихованої моральної позиції. "У наших думках ми можемо себе обманювати, але відчуття наші скажуть нам, хто ми є: не те, чим би ми хотіли бути, але те, що ми таке насправді" [176, 118]. Водночас, вплив емоційних станів на самооцінку буває і суто негативним, перекручуючи її моральнісний зміст. Так, відчуваючи неприязнь до людини, ми нерідко відштовхуємо її справедливу критику в нашу адресу, зверхньо оцінюємо свої вчинки стосовно її. Занижена або завищена самоповага перешкоджає адекватному сприйняттю чужих оцінок і самооцінок.

4. Структура етичного знання: теоретична, нормативна та прикладна етика.

До теоретичної етики відносять метаетичну та морально-філо-софську проблематику, яка стосується етики як специфічного тео-ретичного знання, особливостей виникнення моралі та способів її функціонування в суспільстві, різноманітних типів обґрунтування моралі; соціально-філософські теми, пов’язані з принципами мо-рального регулювання людської поведінки та взаємозв’язку моралі з іншими формами духовно-ментального життя людей, епістемоло-гічні та аксіологічні проблеми, що стосуються специфіки мораль-ного знання та досвіду, особливостей мови моралі та моральних суджень. Специфіка, походження, структура та функції, епістемо-логічні, психічні, логічні аспекти, зміст принципів і норм моралі у їхніх соціально-історичних модифікаціях — усе це складає пред-мет дослідження теоретичної етики. На відміну від етики нормативної, мораль в етиці теоретичній розглядається в якості зовнішнього предмету, певного об’єкту піз-нання. Раціонально-понятійне та емпіричне пізнання реальності має в теоретичній етиці особливий самостійний статус, а нормативність, унормування моралі саме в теоретичній етиці є об’єктом пізнання. Структуру теоретичної етики складають як емпіричні описи реальних звичаїв, норм, як наукові концепції, що пояснюють мо-раль, так і методологічні принципи, що визначають процеси самого етико-теоретичного дослідження [3]. Нормативна етика, здебільшого, розглядається в якості раці-оналізованої моральної свідомості. Однак раціоналізація, якою б вона не була, у нормативній етиці, на відміну від етики теоретич-ної, не відіграє вирішальної ролі. Вона слугує функції унормування моралі. Найпринциповіша ознака нормативної етики — оцінюван-ня та «предписування», незважаючи на те, у якій формі таке оціню-вання та предписування здійснюється — в явній або прихованій. Прикладна етика свідчить про нову стадію розвитку етики і моралі, на якій здійснюється їх органічний синтез і внаслідок цього етика всю систему свого обґрунтування пов'язує з граничними можливостями людського життя, не виходячи за його межі. До того ж багато вимірів моральної практики не можуть обійтись без теоретичного осмислення, обґрунтування, моделювання та прогнозування. Ця тенденція є активно обговорюваною протягом останнього десятиріччя XX ст. Нерозривність обґрунтування морального вибору і прийняття політичних рішень продемонстрували трагічні події в Сполучених Штатах Америки 11 вересня 2001 р. і всі ті дискусії, які розгорнулись навколо них в світі. Тематичне поле дослідження прикладної етики пов'язано з її функціонуванням в конкретних формах людського буття - політиці, економіці, техніці, екології, вихованні, комунікації та ін. Предметним полем прикладної етики є якісно нове наукове завдання - інтелектуально осмислити соціальну реальність, в якій перестали домінувати традиційні механізми трансляції моральнісної культури. Це стосується навіть "природної моральності", яка завжди зберігалась на міцному фундаменті співробітництва і доводилась до звички, автоматичної дії, навички. В сучасному суспільстві існують властиві саме йому перешкоди і протиріччя в досягненні злагоди між людьми (як основні, базові, для даного суспільства, так і вторинні). Це стає джерелом постійних конфліктів. Особливо не плідною є та їх частина, що обумовлена віджитими, архаїчними забобонами та історичними хибами минулих часів. Саме протидія застарілим оцінкам і відповідній поведінці, які породжують відсутність порозуміння і ворожість, викликала до життя потребу в прикладній етиці. Йдеться про нейтралізацію тих настанов, які мають об'єктивну тенденцію до зменшення. Проте повільні темпи їх зникнення вступають у суперечність з об'єднанням людства навколо процесу вільного продуктивного виробництва та надзвичайного соціокультурного динамізму, що пов'язані з творчою енергією людей.

5. Завдання етики

Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.

Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні – емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та діяльності. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття певних емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого матеріалу. Своєю чергою, теоретичний рівень передбачає самостійну діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.

Разом із тим розвиток наукового знання на певному етапі приводить до формування ідей та концептуальних систем, орієнтованих безпосередньо на практичне втілення, на перетворення самої реальності відповідно до результатів нашого пізнання. Тут ми маємо справу вже з практично-прикладним рівнем організації наукового знання і відповідними завданнями, які на цьому рівні вирішуються. Природно, що завдання етики, як і інших наук, також відображують специфічні вимоги перелічених трьох рівнів будови й організації знання. При цьому на рівні емпіричному головними завданнями виступають виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання та опис, їх первинна систематизація в межах тієї або іншої пояснювальної схеми, встановлення на основі їх узагальнення певних емпіричних закономірностей. Конкретним розв'язанням цих завдань займаються переважно такі розділи етичного пізнання, як історія і соціологія моралі, із залученням цілого комплексу суміжних наук: культурології й етнографії, психології й соціальної психології, семіотики культури, мистецтвознавства тощо.

Цілком зрозуміло, що без ретельних досліджень у всіх цих галузях, без докладної емпіричної (одержаної з досвіду) картини того, що робиться в галузі моральної культури, будь-які теоретичні побудови філософської етики втрачають реальне підґрунтя. Своєю чергою, теоретичні дослідження в етиці, пов'язані із сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним розвідкам основу для узагальнення, навіть просто роблять «видимими» ті або інші наявні факти (адже аби щось побачити, потрібен не самий лише голий факт, а й мисляче око, око в союзі з розумом, яке здатне його розпізнати). Щодо власне теоретичних завдань етики, то вони, як і в будь-якої іншої науки, зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й обґрунтування її предмета – моралі як такої. Вкажемо в цьому зв'язку на два завдання суто теоретичного характеру, особливо актуальні для сучасної вітчизняної етики.

І. Проблема подолання нинішньої методологічної кризи

II. Проблема обґрунтування моральних норм і цінностей

6. Основні властивості моралі (оціночно-імперативний характер моральної регуляції, все проникний характер моральних вимог, особистісна форма моральних вимог, неінституціональність, узагальнений характер).

Імперативність — це властивість владності, розпорядження, вимогливості, є вираження морального закону, іманентного властивості моралі, через яку реалізовується її суть. Імперативність — форма вираження вимог і розпоряджень моралі, спосіб реалізації її норм і принципів. Уперше значення імперативності в етиці сформоване філософом Іммануїлом Кантом, який визначив суть поняття категоричного імперативу як загального морального закону, що має загальнозначуще поширення в протилежність особистому принципу (максимі), Категоричний імператив це природжене моральне знання, що підлягає безумовному виконанню. Мова йде не про зовнішнє примушення, а про добровільну реалізацію людиною вимог закону. Категоричний імператив тільки в тому випадку виявляється в максимі, якщо вчинок здійснюється з почуття обов'язку, а не з корисливої зацікавленості. Значення взаємодії між моральною необхідністю і свободою волі людини Іммануїл Кант висловлює: «... поступай так, щоб ти завжди належав до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого також як до мети і ніколи не належав би до нього тільки як до засобу». Для усунення суперечності між вимогами абстрактного позаісторичного морального закону і внутрішнім самовизначенням особи змушений звернутися до Бога і безсмертної душі. Іншою важливою властивістю моралі є нормативність. Регулятивна функція моралі забезпечується за допомогою певних норм, правил, настанов, повчань, заповідей тощо. Моральні норми, як спосіб досягнення необхідного результату у відносинах між людьми, програмують відповідно поведінку індивідів, визначають спрямованість їх дій (будь милосердним, виконуй свій військовий обов'язок, живи по коштах тощо). Нормативність виражає об'єктивну необхідність і доцільність певного роду взаємовідносин між окремими людьми, між ними і соціальною спільністю (сімейними, військовими та іншими колективами). Нормативність — спосіб відтворювання в суспільстві однотипних відносин через одиничні дії індивідів. Постійно переконуючись у доцільності вияву якостей: взаємодопомога, чесність, повага до оточуючих тощо, люди починають постійно відтворювати відносини на їх основі. Тому властивість нормативності моралі — важливий засіб зв'язку між людьми різних поколінь і епох, і в межах однієї історичної епохи, поєднання особистих моральних якостей індивіда із суспільними вимогами. Отже, до головних властивостей моралі відносяться наступні:

1. Імперативність. Норми моральності завжди формулюються в наказовому нахиленні (наприклад, "не бреши", "не убий" …).

2. Універсальність. Вимоги моральності незмінні в будь-якій сфері людського буття, не локалізуються ні ситуативно, ні в часі.

3. Загальзначимість. Моральні розпорядження поширюються на всіх людей без винятку. Для моральності неприйнятна вибірковість в оцінках (наприклад, "подвійна" мораль). Ні минулі заслуги, ні походження, ні фінансове положення не надають права людині порушувати загальноприйняті моральні норми

4. Антиномічність, наприклад, суперечливість тверджень про необхідність робити добро, тому що це вигідно (доцільно), і про те, що добро повинне бути безкорисливим; чи вимога "не убий" і одночасно уявлення про військовий обов’язок. Причин антиномічності моралі багато. Головна полягає в тім, що вона, відбиваючи динаміку людського буття, розвивається сама, і цей розвиток — складний діалектичний процес, що включає й архаїчні уявлення про належне, і зовсім нові, перспективні, конкретні вимоги здорового глузду й етичні максими.

5. Позаінституційність. Моральність, на відміну від інших форм суспільної свідомості, соціально не структурована. Її норми не фіксуються в спеціальних документах, не забезпечуються примусовими заходами за допомогою спеціального апарата, не контролюються посадовими особами в особливих установах. Норми моральності підтримуються силою суспільної думки чи особистою переконаністю людини, носять неофіційний характер. Їхнє порушення не карається, але приводить до застосування моральної санкції у формі осуду, причому це може зробити будь-яка людина чи суспільство в цілому.

7. Функції моралі

Перш за все, дамо визначення, що ж таке мораль. Отож, морáль — система неформалізованих у вигляді правових приписів поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві, практична реалізація положень котрої забезпечується громадським осудом та іманентним імперативом соціалізованого індивіда.

Гуманізуюча функція. Мораль «піднімає» нас над власною сьогоднішньої обмеженістю , створює орієнтир людяності. Існування моралі свідчить, що кожен з нас гідний кращого життя. У моральній поведінці ми можемо подолати свою недосконалу людську природу: добрим може бути і каліка. Будь-яку «природу» мораль олюднює . Якщо світ, космос самі по собі ні добрі, ні злі, то мораль і на них прагне поширити поняття добра , зробити світ добрим для людини , відповідним людині , затишним для осмисленого проживання .

Отже,гуманістичне завдання моралі - зробити світ належним людині і людину - гідним свого імені. У процесі життя ми постійно граємо соціальні ролі , в кожній ситуації ми проявляємо лише частину свого «я» , виконуючи відповідні функції . У моралі ж ми постаємо поза частковостей - як « люди взагалі». Мораль повертає людині її цілісність , повнокровність існування , в цьому її благородна гуманістична роль.

Регулятивна функція. Мораль регулює поведінку , як окремої особи , так і суспільства (особливості цієї регуляції описані в першому і другому питанні цієї лекції). Суть її - у саморегуляції особистості і саморегуляції соціального середовища в цілому.

Ціннісно-орієнтована функція. Моральна регуляція полягає в тому , що особистість самостійно орієнтується в житті за моральними цінностям. Мораль містить такі важливі для людини орієнтири , як уявлення про сенс життя , про призначення людини , про цінність всього людського , гуманного . І хоча вони не мають безпосереднього практичного значення , вони необхідні для того , щоб надавати повсякденності нашого буття вищий сенс , задавати його ідеальну перспективу.

Пізнавальна функція. Моральна свідомість відображає світ в категоріях добра і зла , тим самим оцінюючи відбувається. Це не об'єктивно - наукове дослідження світу , як він є , це осягнення людського сенсу явищ . Моральний погляд на світ і людей дає можливість оцінити їх перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс їх і свого життя.

Виховна функція. Моральне виховання завжди вважалося основою всякого іншого. Моральність не стільки привчає до дотримання зводу правил , скільки виховує саму здатність керуватися ідеальними нормами і "вищими" міркуваннями. При наявності такої здатності до самовизначення людина може не тільки вибирати відповідну лінію поведінки, а й постійно розвивати її, тобто самовдосконалюватися. Усі конкретні переваги, які ми знаходимо у морально вихованої особистості , виникають з фундаментальної її здатності чинити як повинно , виходити з ціннісних уявлень , зберігаючи при цьому свою автономію.

Слід зазначити, що виділення певних функцій моралі (як і окремий аналіз кожної з них) є досить умовним, оскільки в реальності вони завжди тісно злиті один з одним. Мораль одночасно регулює , виховує , орієнтує і т.д. Саме в цілісності функціонування проявляється своєрідність її впливу на буття людини.

Структурно - функціональний аналіз моралі сприяє розумінню всієї складності її пристрою, який не дозволяє трактувати моральну життя як просту самоочевидність .

8. Основні концепції походження моралі: супранатуралістичні (релігійні), натуралістичні (еволюціоністські), соціологізаторські (соціально-історичні).

1. Натуралістична(еволюціоністська)

Найяскравіше, мабуть, виразив суть натуралістичних концепцій походження моралі видатний учений Ч. Дарвін. Він вважав, що мораль є не чим іншим як результатом еволюції інстинктів стадних тварин. Вона необхідна виду у боротьбі за виживання.

Основні ідеї цієї концепції були сформульовані у працях вже згадуваного Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна. Наприклад, Ч. Дар-він зазначав, що багато почуттів і здібностей, які є предметом гордощів 23:01:36

людини, можна виявити і в тварин. Тварини постійно спілкуються між собою, попереджають одне одного про загрозу, взаємодіють під час полювання, виявляють піклування, турботу до своїх родичів, важко переживають самоту. Це було підставою для висновку про наявність у тварин моральних і естетичних почуттів.

На думку Ч. Дарвіна, крім любові і симпатії, у тварин є й низка інших якостей, які мають джерелом суспільні інстинкти та які можна було б назвати моральними якостями. Свої висновки вчений ілюстрував прикладами з життя тварин, зокрема, вказував на вияви морального почуття собак і слонів.

Видатний французький учений-фізіолог Шарль Летурно, що прославився, як і І.П. Павлов, своїми дослідами в галузі вивчення вищої нервової системи, писав про наявність почуття провини у собак.

П. Кропоткін захищав і розвивав ідеї Ч. Дарвіна стосовно походження моралі. Він підкреслював виняткові значення взаємодопомоги для збереження тваринних видів і людства, особливо для їх прогресивного розвитку і вдосконалення. Кропоткін писав: "Взаємодопомога, справедливість, моральність - такі послідовні кроки висхідного ряду настроїв, які ми пізнаємо при вивченні тваринного світу і людини... Висловлюючись образно, ми маємо тут всезагальний, світовий закон органічної еволюції, внаслідок чого почуття взаємодопомоги, справедливості і моральності глибоко закладені в людині зі всією силою вроджених інстинктів...".

П. Кропоткін називає ці три інстинкти інстинктами самозбереження, вказує на можливість їх послаблення у певної групи тварин або в тому чи іншому людському суспільстві під впливом різноманітних умов. Але, продовжує П. Кропоткін, "тоді ця група неминуче зазнає поразки в боротьбі за існування: вона йде до занепаду".

Г. Спенсер, опираючись на ідеї еволюціонізму, не відрізняв морального спілкування людей від стосунків у тваринному світі. У процесі еволюції мораль, на думку вченого, є засобом, що виник у відповідь на потребу пом'якшити боротьбу між егоїстичними та альтруїстичними нахилами, притаманними живій природі взагалі, зокрема і людині.

Мораль, писав Г. Спенсер, ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності.Справедливість, на його думку, є право кожної людини на абсолютну свободу, що водночас повинна узгоджуватись зі свободою інших індивідів. Доброчинністю вважав він дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не мають на меті отримання винагороди.

Отже, натуралістичні концепції походження моралі мають вагомі аргументи, інтерес до яких періодично посилюється дякуючи новим і новим відкриттям в галузі досліджень складної поведінки стадних тварин, особливо приматів. Однак ці концепції ґрунтуються на помилковому підході, за яким у сучасній науці закріпилася (від лат. reduction - повернення, відновлення) - спрощення, зведення вищого (морального спілкування людей) до більш простого, більш доступного для аналізу (поведінки тварин). До того ж прибічники цієї концепції зловживають для підкріплення її основних положень аналогією, яка не є науковим методом.

2. Соціально-історична концепція походження моралі

Соціально-історична природа моралі визнавалися представниками різних філософських напрямів і шкіл. До їх числа можна віднести давньогрецького філософа Аристотеля (384-322 до н. е.), англійського філософа Т. Гоббса (1588-1679), французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), соціолога Е. Дюркгейма (1858-1917), німецького філософа, соціолога і політика М. Вебера (1864-1920) та ін. Найбільш послідовно й аргументовано розвивали ідеї цієї концепції філософи-марксисти.

Концепції соціально-історичної природи моралі виходять з того, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінних відносин. Використовуючи терміни А. Дж. Тойнбі, мораль стала відповіддю на виклик часу, соціальну потребу в узгодженні, регулюванні й координації трудової діяльності, а далі - виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, коли традиційні (до-моральні) засоби регуляції стали неефективними.

Головною функцією моралі стало

забезпечення виживання людського роду за рахунок не біологічних механізмів, а соціальних - впорядкованості життя первісного колективу (роду), узгодження інтересів роду і окремого індивіду, що вже не збігались, "зняття" суперечностей, породжених процесами соціальної диференціації, перетворення "чужака", людини "іншої крові", раси, статі у близького собі, спорідненого, рівноправного партнера.

В радянській етичній літературі були найбільш поширеними дві точки зору на походження моралі. Одні автори припускали, що мораль виникла разом з першими колективними трудовими діями і забезпечувала їх регулювання (О.Ф. Шишкін, Є.Г. Федоренко, С.С. Уткін, В.І. Іванов, Ю.І. Семенов та ін.). A.A. Гусейнов, Ю.М . Давидов, О.І. Титаренко та ін. наполягали на тому, що мораль виникає не з початком виходу з тваринного стану, а тільки на більш пізньому етапі історії становлення людини і суспільства, коли далися взнаки перші суспільні відмінності всередині племені, що потребували моральної регуляції.

Марксистська етика щодо пояснення походження моралі мала засадничу ідею, згідно з якоюколективна праця створила людину і стала джерелом всього людського (суспільного) в людині. На початку примітивність перших знарядь праці компенсувалась особливою виробничою силою - силою первісного колективу. Повна злитість людини з колективом була невідворотною особливістю цих часів. "Людина уособлюється як індивід лише в результаті історичного процесу. Спочатку вона постає як родова істота, племінна істота, стадна тварина..."13*.

Праця означала появу нової форми накопичення і передачі досвіду, відмінної від біологічного пристосування до умов середовища і природного відбору. Ця форма мала могутнє джерело саморозвитку - вдосконалення знарядь праці (а не тільки органів тіла). Процес праці стимулював і утвердження найпростіших суспільних відносин як звичаїв, традицій.

Узгодженість у трудовій діяльності первісних людей, певно, не одразу досягалася способом морального регулювання. Як зазначали О.І. Титаренко і Ю.В. Согомонов, спочатку узгодженість дії досягалася виконанням природно-виробничих вимог. Ці природно необхідні вимоги не мали потреби в особливому, додатковому моральному забезпеченні, допоки люди не стали спроможними виробляти більше, ніж того було необхідно для їх фізичного існування. Первісній людині не доводилося вибирати рід діяльності, у неї не було вибору між працею в повну силу чи лінощами. У нашого далекого предка не було індивідуальної свободи вибору, а його дії, природно, виходили з потреб відповідати інтересам колективу. Лише з часом, з розвитком і ускладненням соціальних відносин - статево-віковим розподілом праці, виокремленням родів усередині племені тощо - з'являється необхідність в усвідомленій моральній регламентації поведінки, в моральному підкріпленні певних соціальних відносин, регулюванні суспільних протиріч, що виникали і починали впливати на розвиток первісного суспільства135. Таким чином, у марксистській етиці праця зумовлювала розвиток всієї системи соціальних відносин, а посередництвом цього - виникнення такого соціального регулятора, як мораль.

Трудова діяльність поклала початок формування уявлень про "корисне" і "шкідливе", звичайно, з точки зору людини, що задовольняє свої життєві потреби. В свою чергу, ці уявлення стали підґрунтям для наповнення змістом понять моральної свідомості - "добро" і "зло" і відповідних категорій етики. Ще П. Лафарг, французький вчений і політичний діяч, переконливо показав, що поняття "добро генетично походить від слова "благо", що означало матеріальні предмети (у фр. мові - biens). Власне на це вказує і українська мова, українська казка (згадаймо традиційну формулу happy and в казці: "І стали вони жити і добра наживати").

Безперечно, переконливими в марксистській концепції походження моралі є висновки про час виникнення моралі, визначення її історичного характеру, аналіз соціальних передумов виникнення моралі, її функціонування в системі суспільних відносин і форм суспільної свідомості.

До того ж ці висновки опираються на значний об'єм емпіричного матеріалу, який збагачується і сучасними відкриттями в галузях археології, етнографії, культурології, релігієзнавства, традиційного мистецтва.

Як відомо з історії, перші системи так званого писаного права утворилися шляхом відбору, пристосування до нових реалій і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв (так зване звичаєве право), укорінених в повсякденну практику релігійних норм тощо.

Таким чином, другою рисою спільного для моралі і права є те, що вони мають одне джерело походження - звичаєву культуру, систему заборон (табу).

У моралі виражені уявлення людей про добро і зло, справедливість, честь і достоїнство, дружбу, любов, милосердя. Правова система державно-організованого суспільства закріплює вимоги моралі, життєво важливі для всього суспільства, своїми засобами впливає на формування переконань, затверджуючи в самосвідомості людини загальнолюдські цінності. Для того щоб бути справедливим і гуманним, право, безперечно, повинно мати опору на мораль.

Тому третьою рисою, спільною для моралі і права є те, що обидва соціальні регулятори покликаніутверджувати загальнолюдські цінності в суспільстві.

З певною долею спрощення можна стверджувати, що мораль і право складаються із загальних правил поведінки, які відображають історичний досвід "корисного" для функціонування суспільства, держави. Ці правила поведінки виражають волю, спрямовану на встановлення і підтримку на необхідному рівні дисципліни і порядку в суспільстві.

Отже, четвертою рисою, спільною для моралі і права, є те, що їх дія спрямована на забезпечення сприятливих умов (дисципліни і порядку) для продуктивної активності соціуму.

П'ятою рисою, спільною для моралі і права, є те, що вони мають нормативний характер, а для того, щоб утримати людину від порушення норм, уникнути негативних наслідків таких дій, в моральній і правовій регуляції поведінки використовуються різноманітні санкції.

Нарешті, вкажемо й на те, що тісний зв'язок моралі і права підтверджує і етимологія тих термінів, якими оперують спеціалісти в галузях етики, правознавства і судочинства. Адже злочин - це скоєне зло, антипод добра, а злочинець - той, хто чинить зло, той, хто протистоїть доброчинцю; зловживання - умисне використання зла як засобу для досягнення власної мети; правий суд - суд, що утверджує справедливість.

Поряд зі спільними рисами існують і суттєві відмінності в здійсненні регуляції поведінки людини і суспільних відносин мораллю і правом. Розглянемо їх з того, що звернемо увагу на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну. - регуляції інституційної і поза-інституційної.

Якщо вживати термін "інститут" (лат. institutum - устрій, установа) у значенні "установа", що має певну предметну форму й цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій, зазначає український дослідник В.А. Малахів, мораль інститутом не є, / моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональною1 б. Саме цим, в першу чергу, моральна регуляція і відрізняється від правової регуляції, що здійснюється владою і опирається на авторитет такого потужного і впливового соціального інституту, як держава.

Як ми вже зазначили вище, спільним для моралі і права є те, що їх норми вражають волю, спрямовану на встановлення і підтримку дисципліни і порядку в суспільстві. Для цього використовується як засіб різні форми примусу. В суспільстві переконання - основний засіб впливу на людей. Але життя суспільства пов'язане із необхідністю вирішувати завдання, відмінні і навіть такі, що суперечать інтересам окремої людини. Тому коли недієвим є переконання, держава і суспільство застосовують примус.

Зупинимось на відмінностях застосування морального і правового примусу. Примусовість правових норм випливає, як ми вже вказали на те, із сили і авторитету держави. Волю держави реалізують армія, судові органи, міліція,

система виправних закладів. Моральна форма примусу забезпечуєтьсяморальною свідомістю людини (сумління, сором) і суспільства (громадська думка, осуд з боку колективу). Саме в цьому сила і водночас слабкість моралі як соціального регулятора. Адже совість137 не завжди виявляється на висоті свого покликання - контролювати і критично осмислювати моральні настанови людини.

До речі, пам'ятаймо, що безсовісних людей немає, якщо, звичайно, не брати до уваги людей з патологічним розвитком психіки. Совість у людей завжди є, тільки вона різна. Тому й дозволяють собі люди вчинки, обирають лінію поведінки різної моральної цінності. Те ж стосується і громадської думки як морального засобу контролю поведінки. Вона може діяти, або залишатися бездіяльною, нею можна маніпулювати.

Наслідком інституційного характеру правової регуляції та позаінституційного характеру моральної регуляції є і відмінність моралі і права, яка полягає в тому, що право передбачає кодифікацію чинних законів і норм. Чинне законодавство постає як скінченна кількість чітко визначених законів, норм. Це забезпечує достатньо легку процедуру перевірки їх фактичного виконання, адекватного тлумачення. Що стосується моральних норм, то спроба створити їх вичерпний кодекс приречена на провал, адже течія життя, неповторність моральних колізій вимагають відкритості моральних норм. Саме словосполучення "моральний кодекс"138 містить живе протиріччя - моральна практика завжди є багатшою, розмаїтішою від навіть найдосконалішого опису механізму її регуляції.

Не збігаються повністю і цілі права і моралі як соціальних регуляторів. Право має все ж більш визначену ціль - встановити загальнообов'язковий для держави (і суспільства) порядок. Мораль же на перший план висуває виховання. Іншими словами, мораль має на меті формування своїми засобами громадянина, що як мінімум підтримує встановлений порядок, а як максимум кваліфікує його як справедливий, а чинне законодавство - як втілення справедливості. Всі розмови про підвищення рівня правосвідомості в державі полишені сенсу без врахування цієї моральної складової правового виховання.

Ведучи розмову про розбіжності між мораллю і правом, слід вказати і на те, що різняться джерела їх походження. Право є вираженням волі держави (і як би це нам подобалось чи ні - виразом волі пануючої економіко-політичної сили). Тому, обстоюючи інтереси державного життя, воно єдине і діє на всій території держави. Моральна практика в дійсності являє собою динамічне поєднання різноманітних ло-кальноспільнотних систем, моральних норм і цінностей, які відображають інтереси різних соціальних груп, станів, прошарків.

З точки зору логіки та історії право не таке об'ємне за змістом поняття, як мораль. Право як соціальний регулятор немов би "вибирає" з маси етичних вимог найбільш значимі для стабільного функціонування держави (суспільства) і надає загальнообов'язкового характеру. Право немов би відсікає ті можливі варіанти вирішення ситуації морального вибору, які несуть потенційну загрозу для існування держави і життя суспільства.

Таким чином, право сприяє утвердженню ідеалів добра і справедливості в суспільстві. Судові й інші правозастосовні органи, даючи юридичні оцінки, звертаються до відповідних моральних норм. Як те показує історія, в правових нормах безпосередньо закріплюється зміст моральних норм, відображаються моральні цінності. їх дієвість підсилюється юридичними санкціями. Право стає на захист моральних підвалин людського життя

Моральна складова правових норм обумовлює їх ефективність, рівень правосвідомості громадян. Очевидним є те, що право повинне узгоджуватись з моральними поглядами суспільства. Впливаючи на процес правозастосування, мораль сприяє зміцненню громадянського порядку в державі.

3. Релігійна концепція походження моралі

Для цієї групи концепцій характерним є тлумачення моралі як божественного за походженням явища. Уявлення про добро і зло, моральні закони, дані людині Богом. Саме добро постає в контексті релігійних концепцій як

втілення божественної волі. Згадаймо більш близьку культурологічно нам, українцям, біблійну міфологему дарування людям моральних заповідей через Мойсея (Декалог, Десять заповідей - Вихід, гл. 20).

Ідея всемогутнього і всеблагого Бога допомагає віднайти підґрунтя для утвердження в свідомості людини моральних вимог і цінностей як об'єктивних, всезагальних і абсолютних. Заповіді Божі стають чіткими орієнтирами для людини у щоденному вирі розмаїття суб'єктивних моральних оцінок, крайнощів утилітаризму.

Однак винятково складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї справедливого, благого і розумного божественного управління світом з наявністю у ньому зла, несправедливості. Розвиток релігійної практики і свідомості (особливо це стосується таких релігій, як іудаїзм, християнство і іслам) з необхідністю породжував потребу в теології (від гр. theos - бог і logos - слово, вчення), сукупності релігійних доктрин сутності і діянь Бога. І від самих своїх начал теологічні побудови повинні були розв'язати вказану проблему. Відповідний розділ теології отримав назву "теодицея" (від гр. theos - бог і dike - справедливість).

Як зазначає М.Г. Тофтул, проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом виявляється в системі запитань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, добродіям погано? Типова відповідь (у результаті кожен з них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Наприклад, добрий помер у безнадії, а лихий - у безкарності: де ж обіцяна відплата? Виводячи перспективу відплати за межі життя індивіда спочатку автори теодицей відносили відплату не до окремої людини, а до людського роду загалом. Це здавалося цілком справедливим в системі цінностей патріархальної моралі. Пізніші форми теодицеї стали апелювати вже не до вічності людського роду, а до вічності індивіда в перспективі есхатології .

Так, у релігіях Стародавньої Індії (зокрема, в брахманізмі, буддизмі), які, сповідуючи ідею переселення душ, визнається причинно-наслідковий зв'язок між заслугами і провинами в попередньому житті та обставинами наступного народження. У відповідності до таких уявлень душа праведника переселяється після смерті в тіло людини вищої, благороднішої варни, а душа злочинця переселяється залежно від характеру скоєного в тварину, рослину чи, навіть, камінь. Для віровчення давньоєгипетської релігії, пізнього іудаїзму, а особливо християнства та ісламу, характерними є ідеї відплати після смерті (тобто суду "на тому світі"). Згадаємо сцену психостасії з давньоєгипетської

"Книги мертвих", тобто зважування душі померлого на "терезах справедливості" у присутності бога Царства мертвих Осиріса.

Запитання звідки береться зло, якщо у світі панує усеблагий, усесильний та справедливий Бог, не може не збурювати душу віруючої людини. Пошуки відповіді породжують сумніви (мав рацію Екклезі-аст, стверджуючи, що у великій мудрості багато печалі!) у благості, справедливості, силі Бога. До певного часу логічним і переконливим був образ світу, в якому змагались бог Добра і бог Зла, що відобразила ідея морального дуалізму (зороастризм, маніхейство, богомільство, катаризм, язичницькі вірування слов'ян, де протистоять Білобог і Чор-нобог). Тоді зрозумілою ставала причина існування зла (у протистоянні бога Добра і бога Зла переважає останній). Однак релігійний монотеїзм вимагає морального монізму (тобто відмови від морального дуалізму і визнання морального Абсолюту, переваги Добра над Злом).

І все ж, якщо зло існує, то чому це є можливим? Чому люди страждають від зла? Можливо, Бог не спроможний його знищити? Тоді він не є усесильним. Можливо, Бог не хоче цього зробити? Тоді Він не є Благом. А коли розкошує і править людьми злочинець, Бог не є уособленням Справедливості.

Тлумачення в межах релігійного світогляду проблеми походження моралі применшують роль людини в процесі становлення моральної свідомості. Адже моральна самосвідомість постає в чимось абсолютним, що людина має

прийняти без жодних сумнівів133.

9. «Родословная альтруизма» В. П. Эфроимсона як зразок натуралістичної концепції походження моралі. (уривки з першоджерела на сайті)

У своїй праці «Родовід альтруїзму» Ефроімсон на прикладі еволюції говорить про формування багатьох людських почуттів. Автор стверджує, що вони виникли завдяки еволюції, природному добору. Вони не є результатом чогось божественного.

« природний відбір не створив і не міг створити саму етику, але він викликав такі перебудови спадковості, на основі яких у людини складалася сприйнятливість до певних емоціям і етичним засадам, здатність до етичних оцінками, до сприйняття етичних оцінок, більше того, потреба в етичних оцінках .»

« властиве людині прагнення здійснювати благородні , самовіддані вчинки не є простою позою (перед собою чи іншими ), що не породжується тільки розрахунком на компенсацію раєм на небі , чинами , грошима та іншими матеріальними благами на землі, не є лише наслідком добротливого виховання. Воно значною мірою породжене його природною еволюцією , що прямувала по руслу розвитку розумових здібностей , подовженню терміну безпорадності дітей і поєднаної з цим надзвичайної інтенсифікацією відбору на альтруїстичні емоції.»

«закон природного відбору породив і закріпив інстинкти та емоції найбільшої моральної сили.»

«етичні норми і альтруїзм мають також і міцні біологічні основи, створені довгим і наполегливою, спрямованим індивідуальним і груповим природним відбором.»

«біологічні основи етики й альтруїзму людини, породжені, мабуть, природним відбором, і виріс на їх основі цілий комплекс загальнолюдських почуттів і емоцій являють собою своєрідну універсальну мову, що зв'язує людство в єдину сім'ю.»

10. Ознаки виникнення моралі (проблеми генезису моралі).

Виникнення моралі включає, по-перше, формування у стародавньої людини абст рактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв'язки й закономірності, формулювати принципи — наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З розвитком цієї риси людської свідомості пов'язують узагалі появу ідеоло гії, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості: філософії, релігії, науки, моралі, мистецтва, політики, права то що.

По-друге, передумовою моральної свідомості можна вва жати вироблення на початку людської історії соціального спо собу передачі інформації, соціальної спадковості, на відміну від генетичної програми поведінки — основи способу життє діяльності всіх тварин. Якщо виходити з того, що людина є якоюсь мірою продовженням деяких тенденцій розвитку, ви пробуваних природою на тваринах, можна помітити, що у мі ру ускладнення живої істоти в її житті збільшується роль ви ховання через спілкування з собі подібними. Найважливіше це для близьких родичів людини — приматів, що мають дуже складну систему стосунків. З розвитком форм життя зростає ступінь індивідуалізації окремої істоти і ступінь її свободи. Без цих понять неможливо визначити суть моралі. Принциповою характеристикою людського існування, на відміну від тварин ного, є не стільки відповідність матриці — інформації про життєдіяльність, закладеній у кожному організмі, скільки роз виток способу життя. Тільки людина сумнівається у своїй суті, суті свого буття, своєму призначенні. Тому вона й визначаєть ся як істота переважно моральна: постійний розвиток, крім свободи, потребує величезної відповідальності за прийняття рішення і наслідки цього вибору.

Нарешті, ще одна обставина: на відміну від біологічної програми, мораль гнучкіше реагує на зміни середовища про живання. Людство переживає значні зміни у коротші строки порівняно з природою. Що далі людина від природи, ці зміни інтенсивніші, оскільки суспільство само змінює себе, свій світ і свою діяльність. Безумовно, це також накладає відбиток на всю систему культури, включаючи мораль. Як і все живе, люд ство не дуже любить різкі й значні зміни в умовах існування. Як і все живе, людина захищає своє життя і добробут. За до сить значних змін засобів і шляхів досягнення

мети з часу сво го виникнення до наших днів призначення моралі можна вважати порівняним з інстинктивною програмою всього живого у нашому світі: мораль робить можливим збереження існу вання людини.

У особливості діяльності закладена третя передумова ви никнення моралі: людська здатність діяти без розрахунку на негайний очевидний результат. Тварина діє, маючи на меті те, що існує об'єктивно: плід манго чи мишу. Принципова від мінність людської діяльності полягає в тому, що її мета до по чатку дії ідеальна, уявна. Початок дії та досягнення мети мо жуть розділяти роки, отже з людською терплячістю не може рівнятися навіть котяча. Людина планує засоби та спосіб дії і, нарешті, діє, одержує бажане, співставляє із задуманим і, як правило, буває розчарованою: уявне здавалося привабливі шим. У цій незадоволеності — запорука людського розвитку і, крім того, дуже важлива особливість ставлення до світу, на яку спирається також і мораль.

"Генезис морали - длительный процесс, в нем нелегко определить четкие временные и смысловые границы". Этика может считать, что мораль дана Богом, а может утверждать, что она определена историческими обстоятельствами или возникла биологически на генетическом уровне. Эти точки зрения на происхождение морали, принятые всерьез, в их прямом и обязывающем значении, дают абсолютно разные понимания морали. Одной из проблем изучения генезиса морали можно назвать плюрализм подходов к пониманию морали и процесса ее формирования: процесс происхождения морали рассматривается по-разному в различных этических системах. "По вопросу происхождения морали имеются существенные разногласия условно можно выделить четыре концепции ее возникновения".

Первая концепция происхождения морали - креационистская (от латинского creatio - творение) или "религиозная, согласно которой мораль дается человеку от Бога. По этому первоначальным и высшим основанием морали религия считает "Божественный закон", имеющий ряд градаций". Источником нравственности в рамках этой концепции является Бог. Мораль - это божий дар, отделяющий человека от мира животных.

"Божественные законы носят непреходящий характер, и по этому нравственная природа человека, согласно религиозной концепции, неизменна: добро есть добро, зло есть зло. Религиозная концепция морали авторитарна: моральные требования в виде Божественного закона, "написанного в сердцах", даны человеку высшим авторитетом - Богом и сформулированы в декалоге - десяти библейских заповедях. Справедливость закона должна постигаться не разумом, но безоговорочной Верой в Бога (знаменитые слова Тертуллиана: "Верую, ибо абсурдно!"); Любовь к Богу предписывается как долг, потеря надежды расценивается как грех и наказание при жизни и после смерти (самоубийц, потерявших надежду, хоронят не в освященной земле, а за кладбищенской оградой)".

Вторая концепция - натуралистическая или эволюционистская, "утверждающая, что мораль присуща человеку изначально и заложена в нем самой природой". Натуралистическая концепция - выводит мораль из природного фактора, ее содержание определяют достижением нравственной цели по отношению к природе, внешнему миру. Мораль рассматривается как способ выживания вида в борьбе за существование (социал-дарвинизм), как простое продолжение и усложнение групповых инстинктов животных в процессе эволюции: "Нравственные привычки, чувства, понятия - специфически человеческое достояние, результат длительного историко-культурного развития".

Недостаток натуралистической концепции заключается в том, что она стирает грань между социальным и биологическим, отождествляет человека и животное, приравнивает моральные ценности к животным инстинктам, биологическим императивам, объясняя возникновение морали ходом естественной эволюции. Представители натуралистической этики отрицают качественную специфику духовного мира личности, преувеличивают роль естественных наук в понимании и совершенствовании морали, принижают значение нравственного воспитания. Рассмотрение духовного мира человека через

призму естествознания - пережиток классической методологии с ее уклоном на теоретико-эмпирические способы изучения человека и его внутреннего мира.

Третья концепция - социологизаторская. Социологизаторская концепция - "связывает возникновение морали исключительно с развитием общества. С этих позиций тайна нравственности заключена не в человеческом существе, а уходит своими истоками в социально исторические условия и потребности общества". Биологическое наследование уступило место реализации социальных программ, в содержание которых, в качестве необходимого элемента, включалась мораль как механизм социальной преемственности. Мораль, с точки зрения социологизаторского подхода, рассматривалась как социальный заказ, требующий непременной реализации в виде наиболее оптимальной совокупности моральных норм и ценностей, обеспечивающих целостность и стабильность общества на данном историческом отрезке.

Недостаток социологизаторской концепции заключается в том, что ее позиция "неизбежно вела к авторитаризму, ибо ставила моральную регуляцию в зависимость от внешних факторов и авторитетов, игнорируя внутреннюю самоопределяемость личности и ее психологические, религиозные и другие параметры". Мораль, с точки зрения этой позиции, отдаляется от человека, становится всего лишь продуктом, товаром для реализации потребности общества в поддержании целостности и единства. Очень мало внимания в социологизаторской концепции уделяется рассмотрению морали как части внутреннего духовного мира человека: мораль не рассматривается как продукт свободного творческого акта личности, но скорее как товар, отвечающий общественному спросу.

При рассмотрении классической концепции понимания процесса генезиса морали и самого понятия мораль, становится очевидным почему не один из этих подходов к изучению происхождения морали не мог добиться полной, всесторонней рефлексии над ней и выявить закономерности ее происхождения. Классической методологии было свойственно рассматривать мораль в рамках замкнутой понятийной системы, присущей определенной концепции или направлению, что позволяло создавать стройные теоретические конструкции, отвергая не вписывающиеся в их структуру иные точки зрения и лишая, при этом, исследователя возможности всестороннего изучения объекта. Неклассическая традиция не была ориентирована на преодоление методологической проблематики в изучении процесса генезиса морали и представляла собой реакцию на те, или иные моральные процессы. Позже эта проблема была разрешена с появлением интегративного подхода и такой науки как синергетика.

Стоит также обратить внимание на значимую роль синергетики в рамках интегративного подхода к изучению морали и ее формирования. "Синергетика (от греч. synergetike - содружество, коллективное поведение) - это наука, изучающая системы, состоящие из многих подсистем самой различной природы; наука о самоорганизации простых систем и превращения хаоса в порядок. При этом под самоорганизацией понимается появление определенного порядка в однородной массе и последующего совершенствования и усложнения возникающей структуры, т.е. образование структуры происходит не за счет внешнего воздействия, а за счет внутренней перестройки". В рамках синергетической методологии мораль рассматривается как самоорганизующаяся, неустойчивая, нелинейная система: ни совокупность факторов, ни какой-либо отдельный фактор не могут являться причиной возникновения морали, но сохраняют схожие (родственные) признаки с ней.

11. Доморалісні форми соціальної регуляції (табу, звичаї, таліон).

Яскравим прикладом таких «мононорм» є вироблена в родовому суспільстві система заборон – табу або табуація (з полінезійської). Те, що відомо сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в ньому складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого – категорична заборона певних дій і намірів, спрямованих на «недоторканні» об'єкти, що збуджують відчуття смертельного жаху, загрози – й водночас благоговіння, принадності, якщо не

звабливості.

Обычай, унаследованный стереотипный способ поведения, который воспроизводится в определённом обществе или социальной группе и является привычным для их членов. Термин "О." часто отождествляется с терминами "традиция" и "обряд" ("ритуал"); однако традиции охватывают гораздо больший круг явлений, присущи всем сферам социальной жизни и всем культурам, тогда как сфера О. ограничивается определенными обществами или областями общественной жизни. Обряд же только разновидность О., символ определенных социальных отношений, в то время как О. может быть и средством практического преобразования и использования различных объектов.

В качестве основного регулятора отношений между людьми О. выступает главным образом в архаических (докапиталистических) обществах, что связано с устойчивым и неподвижным характером социальной жизни и слабым развитием межкультурных отношений. О. служит средством приобщения индивидов к определённому социальному и культурному опыту, передаёт его от поколения к поколению, регламентирует поведение индивидов, поддерживает внутригрупповую сплочённость, освящает различные объекты и социальные отношения. При этом могут освящаться как реальные, так и воображаемые объекты (боги и т.п.). В роли О. могут выступать производственные навыки, религиозные обряды, гражданские праздники и т.д.

При́нцип талио́на (лат. lex talionis) — принцип назначения наказания за преступление, согласно которому мера наказания должна воспроизводить вред, причинённый преступлением («око за око, зуб за зуб»). По способу возмездия выделяют материальный талион, когда причинённое зло в точности воспроизводится наказанием (например, нанёсшему телесное повреждение отплачивается таким же), и символический, в котором равенство проступка и наказания проводится в идее. Талион появляется в праве, когда кровная месть без пределов перестает соответствовать требованиям правосознания. Он имеет целью охрану правонарушителя и его рода от причинения излишнего ущерба со стороны потерпевших. Талион является грубым выражением справедливости, доступным и понятным уже первобытному человеку.

12. Порівняльний аналіз моралі і права, звичаю, релігії, як форм нормативної регуляції поведінки (Беляєва, Малахов)

Мораль і право

Термін «інститут» (від лат. institutum – устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По-перше, соціальним інститутом нерідко називають будь-яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, с одним з інститутів, так само як звичай, наука, мистецтво та ін., – нарівні з інститутами власності, поділу праці, успадкування тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. Якщо виходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо), і моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональною. Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як держава.

Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його ґрунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між мораллю і правом в аспекті, який ми тут розглядаємо.

Справді, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту Держави, то моральні норми й правила поведінки утверджуються здебільшого спонтанно (самочинно), в самій практиці людських стосунків, у людському житті, в процесі розвитку тих або інших соціальних груп. Коли ж морального значення набуває якась норма, що, як вважається, має інше походження, – скажімо, релігійна заповідь «не вбивай!», – то і в такому випадку власне моральне забарвлення і моральну санкцію надають цій нормі-заповіді практика людських стосунків, сукупний життєвий досвід певних спільнот. Саме останнім

визначається, що «не вбивай!» стало загальним імперативом моральної свідомості, а, скажімо, заповідь «пам'ятай день суботній!» – ні, хоча для людей віруючих вона й зберігає всю повноту релігійного значення.

Якщо, далі, примусовість правових норм випливає, як ми бачили, із сили й авторитету держави, то обов'язковість моральних імперативів має інші джерела – в людському сумлінні, в моральній свідомості людини й суспільства. Право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм. Правових норм має бути скінченна кількість, вони потребують чіткого визначення, що вможливлює достатньо легку процедуру перевірки їх фактичного виконання. Норми ж моралі принципово не можна звести до будь-якої скінченної їх множини, а через це не може існувати й будь-який вичерпний кодекс моральних норм.

Адже погляд права на людину – це завжди погляд іззовні, з позицій певного соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком конкретних функцій (у даному разі – забезпеченням прав громадян, їхньої свободи й власності, підтриманням суспільного порядку тощо). Цей погляд сконцент-рований саме на реалізації даних функцій і на тому, що може їй завадити; все інше його не обходить.

Що ж до моралі, то її головний «пункт спостереження» – не іззовні, а в самій людині, в її совісті, в її душі. «Око» моралі спостерігає людину, таким чином, у всій неперервності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїтті її життєвих ситуацій, що повсякчас породжують нові, інколи цілком несподівані проблеми, – звідси й принципова незавершеність, континуальність складу моральних норм. Якщо, виконуючи вимоги права, людина такою ціною звільняється від його контролю і нагляду у своєму приватному існуванні, якщо додержання закону є кращим способом бути вільним від його примусової дії, то в моральній галузі справи стоять зовсім інакше: виконання будь-яких норм тут нікого не може звільнити від совісті, почуття обов'язку тощо. Навпаки, додержання цих норм здебільшого лише відкриває перед людиною шлях до вищих і вищих щаблів моральності загалом, свідчить про її зростаюче моральне самоусвідомлення.

Істотними є й інші відмінності між мораллю і правом. Якщо адресатами правових настанов є конкретні люди й організації, то мораль, хоч би якими деталізованими були ті чи інші її конкретні вимоги, завжди, по суті, звертається «до всіх», «до людини взагалі» – далі ми ще побачимо, наскільки важливою є дана її особливість. Якщо контроль за виконанням правових норм здійснюють спеціально призначені для цього інститути (суд, прокуратура) , то додержання моральних норм – власна справа особи й відповідних людських спільнот Якщо покарання за порушення правової норми повинно мати суто об'єктивний характер і чітку передбачену законом кількісну міру, то в галузі моралі, навпаки, вирішального значення набувають суб'єктивні чинники й критерії, які не підлягають квантифікації.

Мораль і звичай

Подібно до моралі, звичаї також складаються спонтанно в житті конкретних людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. (Ми не можемо говорити про первісне право, але про первісні звичаї – цілком.) Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя – в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим, просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. , віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принципову відмінність від моралі. Якщо спробувати сформулювати найзагальніший принцип звичаю як такого, він, як зазначається в літературі, мав би вимагати: Роби так, як роблять усі! Дотримуючись звичаю, а маю діяти так, як діяли за подібних обставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди та знайомі. Виправданням або обґрунтуванням того чи іншого вчинку тут є наявність певного прецеденту і сформованих ним чекань: те, що має бути, цілком зумовлюється

тим, що було й є, тим, що заведено, узвичаєно.

На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людини вона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Отже, перед тим, як учинити щось, я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусід або прадід, а про те, чого в даній ситуації вимагає від мене мій обов'язок. Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Як зазначав творець етики категоричного імперативу І. Кант, навіть якщо б я знав, що за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов'язок належним чином, це не звільнило б мене від необхідності свій власний обов'язок – виконати, виконати його тут і тепер. Із сказаного випливає як докорінна відмінність, так і взаємодоповнюваність звичаю і моралі в суспільному житті. Сила звичаю – могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні – мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на його подолання.

Мораль і релігія.

Релігія є одним із вагомих чинників творення моралі. Це культурна форма, в якій мораль утверджується в її всезагальності, оскільки вона персоніфікована в образі абсолютного но сія моральних чеснот (символ віри). Вона живить моральні почуття людей образами всезагальної небайдужості, що уособ люють абсолютне добро і моральну красу. Спонукою до мораль ності в релігійно-міфологічному світобаченні виступають кра са та добро у їх самоцінності, а не у їх відношенні до кінцевої мети людського існування. Релігійна есхатологія пов´язує мету не з профанним минущим світом, а з іншим — вічним, потойбічним. Буття в ньому ("вічне") людина готує сама собі в цьому іті: готує або вічні пекельні муки, або райське життя під опікою Бога. В усіх релігіях має місце виражене спрямування на ідею неминучої "відплати", тобто вимоги дотримання мо ральності оперті в релігії на вищий авторитет і тримаються си стемою заохочень (спасіння душі) та покарань (пекельні муки в потойбічному світі). Нагорода за добро і кара (гнів Божий) за зло — форми спонуки до моральних вчинків. Персоніфікація моральності в ідеальному суб´єкті робить її дійсною в свідомо сті віруючого. Тим більше, що, скажімо, в християнстві вона оперта на образ Бога-Спасителя, який постраждав за людство. Релігійна віра знаходить опору в людській свідомості, що живе надією на існування.

Тим самим релігія, створюючи моральні символи, регулює стосунки, спо нукаючи до дотримання моральної поведінки. В тому числі і примусом, причому не лише страхом кари у потойбічному світі. Вона бере на себе роль "посередника" в регулюванні стосунків між Богом і людьми, коригує ідеї та символи віри відповідно до потреб часу, виступаючи активним чинником творення духов ної атмосфери стосунків. Ці стосунки набувають характеру системи завдяки церкві, що виступає суспільною інституцією і чинником творення та укорінення релігійної ідеології. Відпо відно вона долучає до віри, часто спираючись на примус. Широко відома активна роль католицької церкви як карного органу, що часто вдавався до примусу, нищив вільнодумство, будь-яку опозицію тощо.

13. Основні етапи розвитку моральності

Згідно з основними етапами історичного розвитку моралі є мораль первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного, і так званого комуністичного суспільств. 

Мораль первісного суспільства Прийнято вважати, що мораль виникла в родовому суспільстві епохи матріархату. Материнський родовий лад припав на період розквіту первісного суспільства. Соціальну регуляцію в родовому суспільстві здій­снювали синкретичні (такі, що поєднують у собі різно­рідні елементи) звичаї, норми, приписи, тому мораль необхідно розглядати як аспект чи функцію цієї ціліс­ної регулятивної системи.Організаційним і нормативним принципом родового суспільства були кровнородинні відносини. Структура цього суспільства загалом збігалася із системою спорід­неності. Побутує думка, що зародження моральності пере­дує виникненню моралі як ідеального (нематеріаль­ного) феномену. При цьому йдеться про відсутність у первісної людини нескутої волі, вибору, самосвідомос­ті, а також про відсутність суперечності між сущим і належним. 

Мораль рабовласницького суспільства У рабовласницькому суспільстві, яке прийшло на зміну первіснообщинному, стосунки між людьми, зок­рема й моральні, зазнали істотних змін. Рабство було формою соціального зв'язку, за якого гніт і панування стали відкритими, нещадними, жорстокими. Як вирі­шальний чинник прагматично ефективних відносин між різними соціальними верствами суспільства виник­ла держава. Завдяки їй можна було утримувати вели­чезну армію рабів. Діяв і недержавний примус, до якого вдавалися рабовласники. Аналізуючи мораль рабовласницького суспільства, основну увагу традиційно звертають на стосунки між рабовласниками й рабами, експлуататорами й експлуа­тованими, недооцінюючи стосунки вільних громадян — ланку суспільства, в якій відбувався моральний прогрес (для історії науки про мораль проблема прогресу моралі є однією з основних).

Мораль феодального суспільства Феодальне суспільство становило своєрідну піраміду відносин особистої залежності, що було строго зафіксо­вано в ієрархічній системі станово-класових і професій­но-корпоративних статусів. Поряд з вертикальними відносинами панування і підлеглості (їх було кілька рівнів) соціальні зв'язки виражались і в горизонталь­них відносинах корпоративного типу — сільські грома­ди і міські комуни, союзи міст, курії (об'єднання за становим майновим принципом) васалів, соціально-юридичні стани, чернечі і рицарські ордени, цехи ре­місників, релігійні і купецькі гільдії (об'єднання). На­віть злодії і жебраки створювали своєрідні «професій­ні» ндивід у феодальному суспільстві не відзначався са­мостійністю, завжди був «колективізованим», його спо­сіб мислення, дій і спосіб життя строго і детально були регламентовані станово-корпоративним статусом, соці­альною належністю. Особистий вибір, індивідуальна мотивація, самостійна моральна позиція зводилися до усвідомлення свого статусу, місця в суспільній ієрархії, а вже потім діяли деталізовані кодекси, що детерміну­вали поведінку людини. Істотною особливістю феодальної моралі був меха­нізм реалізації моральних вимог, втілених у моральних кодексах різних соціальних груп.

Мораль епохи Відродження Епоха Відродження припадає на період кризи феода­лізму і зародження капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець XV—XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, ре­лігійні війни, збільшення кількості бюргерства (віль­них жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявляла­ся криза феодального ладу. Духовне життя епохи Відродження в основі своїй бу­ло налаштованим на гуманістичні цінності. Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і потворних ознак. На хвилі запере­чення середньовічного аскетизму часто антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки по­ведінки в побуті, особистому житті. Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать свавілля й розпуста, які досягли у бага­тьох країнах небувалих розмірів. 

Мораль буржуазного суспільства Формується світовий ринок, руйнуються старі патріар­хальні зв'язки, товарно-грошові відносини проникають в усі сфери діяльності, народжуючи нові зразки для на­слідування, моральні еталони поведінки. З'являється новий історичний тип особистості, який по-іншому діє й оцінює світ і себе. Виникає но­вий ідеал людини, що характеризується специфічним «набором» чеснот, котрі йому приписуються. Загаль­ною характеристикою і корінним змістом буржуазної моралі виступає індивідуалізм.

Комуністична мораль Теоретики й апологети комуністичної моралі репре­зентували її як мораль пролетаріату, антипод моралі бур­жуазної, сукупність моральних норм і принципів кому­ністичної суспільно-економічної формації, вищий етап морального розвитку людства. її джерелом було проголо­шено соціальне становище робітників, їх боротьбу за лік­відацію приватної власності, експлуатації; головними нормами — класову солідарність, інтернаціоналізм, колективізм; критеріями — свідому участь трудящих у комуністичному будівництві. Основні принципи кому­ністичної моралі були сформульовані у нав'язуваному в колишньому Радянському Союзі (Програма КПРС) мо­ральному кодексі будівника комунізму, що, за ствер­дженнями, фіксував моральні норми, властиві людині-творцю комуністичного суспільства. Найвищими вимо­гами комуністичної моралі кодекс декларував відданість справі комунізму, патріотизм, соціалістичний інтернаціо­налізм, сумлінну працю на благо суспільства, усвідом­лення громадянського обов'язку, нетерпимість до пору­шень суспільних норм. У міжособистісних взаєминах він орієнтував на колективізм, взаємодопомогу, у відноси­нах між народами — на дружбу, братерство, нетерпи­мість до національної і расової ворожнечі, інтернаціо­нальну солідарність трудящих різних країн. Відповідно скреслював він і моральні риси будівника комунізму: чесність, правдивість, моральну чистоту, взаємоповагу.