Розділ іі. Стефан Яворський Біографія Стефана Яворського

Народився Стефан Яворський в місті Яворі (в дійсності — Яворів) в Галичині (нині — Львівська область), у небагатій шляхетській православній родині. У 1667, після Андрусівського миру батьки Яворського переселилися з Польщі у село Красилівку біля Ніжина.[1]

Навчався у 1673—1684 роках у Києво-Могилянському колегіумі, у Йоасафа Кроковського і Варлаама Ясинського. Потім, прийнявши унію, продовжив освіту в Польщі, де вивчав філософію і богослов'я у Львові, Любліні, Познані та Вільно.[2]

У 1689 році повернувся до Києва — і зрікся унії. Прийнявши чернецтво, призначений професором Києво-Могилянської колегії: викладав у колегії філософію, богослов'я, поетику і риторику. Виконував обов'язки префекта. У ці роки видав чотири віршованих панегірики, написаних у стилістиці українського бароко і присвячених гетьманові Івану Мазепі й архієпископові Варлааму Ясинському, благодійнику автора (1685—1689). У Києві Яворський почав проповідувати, написав підручник риторики.[2]

У 1700 році приїхав до Москви, де у присутності Петра І вимовив проповідь на смерть воєначальника А. С. Шеїна. Несподівано для нього його поставлено митрополитом Рязанським і Муромським, а після смерті патріарха Адріана у році 1700 — місцеблюстителем патріаршого престолу (1701) і протектором Слов'яно-греко-латинської академії, яку став перетворювати у дусі «латинських навчань» за українським зразком.

Високий сан і пов'язані з ним різноманітні адміністративні обов'язки обтяжували митрополита, відволікали його від чисто літературних занять, — і він згодом намагався їх скласти з себе. Спочатку підтримуючи реформаторські починання Петра І, Яворський з часом став супротивником його церковної реформи, а в проповіді 1712 р. назвав царевича Олексія Петровича «єдиною надією» Росії, порівнявши його життя зі скитаннями Олексія, чоловіка Божого. Цар відразу заборонив Яворському публічну проповідь — проте зняв заборону через три роки. Заглибившися в учені праці, написав величезний трактат з догматичного богослов'я, антипротестантський за характером «Камінь віри» (1713—1715, вид 1728), але Петро І заборонив його видання, а митрополита поступово усував від ведення церковних справ: користуючись великим авторитетом, архієрей залишався главою московської церкви лише номінально, а реальна влада усе більш зосереджувалася в руках Феофана Прокоповича, попри те, що після утворення Синоду (1721) Яворський таки став його президентом.[3]

Спадщина митрополита Яворського як оратора — величезна: становить понад 300 проповідей, виданих лише частково у 19 ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники: автор памфлету «Молоток на Камінь віри» писав, що митрополит міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Тяжко-вчений стиль його проповідей, усіяних вишуканими алегоріями і складними метафорами, вражав слухачів, однак по своїй темі його «слова» найчастіше були далекі від сучасності.

Помер 24 листопада (за іншими даними 27-го) 1722 — у м. Москві. Похований в Архангельському соборі Рязані.