Варцант 3

1. На Запорожжі склалася своєрідна судова система. Військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. Так, кошовий отаман був верховним суддею, військовий суддя, який здійснював основні судові функції, передавав йому вирішення складних справ. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військової старшини, а судом другої інстанції була військова рада. Військовий осавул виконував функції слідчого і слідкував за виконанням вироків.

Курінні отамани та паланкові полковники теж виконували судові функції в межах куреня та паланки, але справи про тяжкі злочини вони передавали військовому судді та кошовому.

Найтяжчим злочином у козаків було вбивство свого товариша. За це карали на смерть; інколи навіть закопували живим у землю разгом з покійником. До тяжких злочинів відносились: нанесення побоїв козакові, крадіжки, гомосексуалізм, або «содомський гріх», дезертирство, насилля в християнських селах, пияцтво під час походу, приведення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Слід зазначити, що вироки на Запорожжі були дуже суворі. Якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в’язниці, то тут відрубували голову, в кращому випадку — руку. На смерть карали за пияцтво, дезертирство, невиконання наказу під час походів. На думку дослідників, такий суворий вирок пояснюється трьома причинами: по-перше, на Січ приходили люди з сумнівним минулим, і перевиховувати їх не було часу; по-друге, постійні війни вимагали підтримання дисципліни й порядку у війську, а для цього потрібні були суворі закони; по-третє, козаки вели аскетичне життя, без жінок і не відчували їх пом’якшувального впливу.

Крім названих покарань практикували також биття кийками, ламання рук і ніг, приковування до гармати за неповернутий борг.

Судочинство та виконання вироків на Січі було публічним. При винесенні вироку судді враховували громадську думку щодо особи злочинця.

Джерелом права на Запорозькій Січі було звичаєве право, яке регламентувало діяльність суду, порядок укладення договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань. Козаки всіляко відстоювали своє право, яке визнавалось польським королем та російським царем.

У процесі входження України до складу Росії коло джерел права на Запорожжі поповнили царські грамоти та гетьманські універсали (в періоди, коли Запорозька Січ підлягала гетьманам). Під час тривалого спору між запорожцями та Полтавським полком за земельні угіддя між ріками Ореллю і Самарою перші посилалися також на універсали польських королів

2. В Україні на початку XIX ст. існували різні судові системи. У Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях на той час судочинство було приведено у відповідність до судової системи, яка існувала в губерніях Центральної Росії.

Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські (для дворян і селян), у містах — магістрати і ратуші (для купців та міщан).

Земські суди у складі голови — земського справника і двох-чотирьох засідателі в від дворян розглядали цивільні справи. До їх компетенції також належало виконання рішень та вироків.

Судами другої інстанції були губернські суди, які складались із палат кримінального та цивільного суду. Голови палат цивільного і кримінального суду призначались. До складу палат входили виборні засідателі від дворян, міщан (переважно купців та ремісничої верхівки) і державних селян. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, підпали тощо, палата цивільного суду — про нерухоме майно у різних губерніях, суперечки з питань власності у містах. Крім того, палати цивільного суду оформляли угоди з приводу кріпосних «душ» на території губернії (продаж, обмін тощо).

У масштабах губернії існували позастанові установи, так звані совісні та надвірні суди. Совісні суди займались справами про злочини божевільних та неповнолітніх, а також вирішували майнові суперечки між родичами. Рішення цього суду були спрямовані на примирення сторін. Надвірні суди не були обов’язковою ланкою у судовій системі кожної губернії. Склад цього суду (голова, радник і два асесори) призначався губернатором. Надвірні суди розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову приналежність яких було важко визначити, а також чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували в місті у справах служби. В Одесі в 1808 р. виник комерційний суд.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) продовжували функціонувати давні суди — повітові й підкоморські, суди магістратів та ратуш.

Повітовий суд складався з голови, двох підсудків (або асесорів), нотаря (писаря), мав у своєму розпорядженні чотирьох возних. До обов’язків останніх належало, головним чином, огляд за дорученням суду місця порушення чи злочину, оцінка скоєного. Члени суду та возні обирались дворянством губернії.

До компетенції підкоморських судів належало вирішення межових суперечок. Підкоморій — головна особа цієї установи — обирався дворянством. Він, у свою чергу, призначав кількох комор- ників, які допомагали у розгляді справ, а в деяких випадках навіть заміняли його.

Магістратські суди складалися, як правило, із двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів (радників), яких на три роки обирало міське товариство. Ратушні суди створювалися в містечках.

На чолі місцевих судових установ стояв головний суд який був також апеляційною інстанцією. Він складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Компетенція головного суду не відрізнялась від компетенції палат кримінального і цивільного суду губерній.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, як і на Правобережній Україні, діяли повітові та підкоморські суди.

Головною судовою інстанцією для цих губерній був генеральний суд у Чернігові, підпорядкований імператорському Сенатові. Складався генеральний суд із двох департаментів, кожний з яких був укомплектований генеральним суддею та двома радниками, які призначалися урядом, і п’ятьма засідателями, які обиралися від дворянства на три роки.

Діяльність усіх судів у губерніях України, згідно із загальним для Росії порядком, контролювали губернатори. Вищою судовою інстанцією для судової системи України був вже згаданий Сенат, Кримінальні справи в обов’язковому порядку направлялися губернаторам для ознайомлення. У випадку розходження думки губернатора із вироком суду справа передавалася спочатку в Сенат, а потім до імператора. Як правило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її, отже, попередній вирок кримінальної палати, головного або генерального судів втрачав силу.

Починаючи з 18І1 р. самодержавна влада видала ряд нормативних актів з метою усунення місцевих особливостей у судочинстві України. Генеральний і головний суди були ліквідовані, а в губерніях створено палати кримінального та цивільного суду, голови яких призначалися царем за пропозицією міністра юстиції, а радники — безпосередньо цим міністром.

Судова система першої половини XIX ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей. По-перше, суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалася у вирішення судових справ, а, по-друге, — носив винятково становий характер (для кожного стану створювалися свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності судового процесу. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.