Варыант 14

1. У 1658 р. у Гадячі І. Виговський підписав угоду з представниками польської держави. Згідно з нею Українська держава об'єднувалась з польською. У соціально-економічній сфері вона передбачала відновлення тих форм феодального землеволодіння, що існували до початку національно-визвольної війни поневолення селян і міщан, а також повернення панів до їхніх маєтків. Козакам, "як людям рицарським", підтверджувалися усі права і вольності. Вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції, здобували дозвіл на "виробництво напоїв". За гетьманським клопотанням щонайбільше по сто козаків з кожного полку могли здобути шляхетство. Разом з цим вони мали право жити лише в тих місцях, де були до 1648 р. Для карбування грошей з зображенням королівської особи дозволялося відкрити карбівню.

В українських землях, згідно з договором, відновлювалися всі права православної церкви (куди "сягає мова народу руського"). Римська церква на території Руського князівства діставала однакові права з православною. Щодо унії, то в одних випадках передбачалося її збереження, в інших — вона підлягала ліквідації не лише в Україні, айв Литві та Речі Посполитій. Уніатам давали змогу вибрати віросповідання — грецьке чи римське. Щодо освіти, то дозволялося відкрити дві академії (з такими ж правами, як і краківська) і не обмежувалось відкриття середніх шкіл та друкарень.

Зміст угоди свідчить, що вона, по-перше, узаконювала розподіл українських земель на дві частини і унеможливлювала їх об'єднання в межах національної держави. По-друге, докорінно змінювала чинний політичний устрій Української козацької держави і зводила нанівець її автономію. Уряд князівства втрачав самостійність у проведенні внутрішньої політики і позбавлявся права на зовнішню політику. Зрозуміло, що козацька рада втрачала функції верховного законодавчого органу. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації національного адміністративно-територіального устрою — полко-во-сотенного. По-третє, угода передбачала ліквідацію створеної в ході війни моделі соціально-економічних взаємин. Козацтво відходило на другий план, оскільки основне місце тепер посідала шляхта. Відновлювалися велике і середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпацтва та інші форми визиску населення. По-четверте, реалізація угоди погрожувала вибухом народного повстання — адже основна маса населення не могла миритися з втратою своїх завоювань. По-п'яте, угода ознаменувала розрив договору 1654 р. з Москвою і несла загрозу втягнення руського князівства у війну з Москвою, в якій довелося б захищати не стільки національні інтереси, скільки інтереси Литви і Речі Посполитої.

2. Вищим органом державної влади була Військова або Народна рада. Вона вирішувала найважливіші питання: про відношення з сусідніми державами та народами, про війну і мир, обирала гетьмана (вищу посадову особу) і Генеральний уряд. Військова рада складалась із козацької старшини і «всього війська Запорозького». Для участі в раді достатньо було проживати на території України. Право голосу мали всі повнолітні чоловіки, а жінки, євреї та цигани були його позбавлені. З точки зору нашого сучасника це може здаватись недоліком, але у порівнянні з іншими країнами того часу існуюча система була найдемократичнішою і яскраво виділялась на фоні монархічних режимів. В майбутньому на раду запрошувались лише представники від окремих військово-адміністративних одиниць і фактично керували на ній представники козацької верхівки. Таким чином, рада, як вищий орган управління, поступово, але неухильно еволюціонізувала з демократичної до олігархічної форми і навіть почала називатись Генеральною радою. Але відрив від народних мас позбавив козацьку старшину могутньої підтримки, що згодом вміло використала самодержавна влада Росії.

Військова рада обирала вищих посадових осіб, перш за все главу держави — гетьмана. Він був наділений великими правами, керував роботою Військової ради, очолював збройні сили, підбирав і рекомендував на обрання місцевих керівників. Фактично гетьман зосереджував у своїх руках військову, виконавчу, законодавчу і судову владу. Крім тога гетьман видавав свої розпорядження-універсали, які мали силу закону, підписував міжнародні угоди, розпоряджався фінансами, роздавав землі.

Разом з гетьманом, військова рада обирала Генеральну старшину, яка ділила з ним виконавчу владу. Ця соціальна верхівка вирішувала фактично всі справи, складаючи, говорячи сучасною мовою, кабінет міністрів, або уряд. До його складу входили: генеральний обозний, два судді, підскарбій (скарбник, що керував фінансовими справами), писар (який фактично був канцлером — главою уряду), два осавули (замісники гетьмана по військовій справі), хорунжий і бунчужний.

Основним адміністративно-територіальним органом управління був полк.-Він іменувався за назвою головного міста. Полки не були однаковими ні за територією, ні за чисельністю. Так, наприклад, в один і той же час Полтавський полк нараховував у своєму складі більше 5 тисяч чоловік, тоді як Чернігівський — 936. Полки Очолювались полковниками, яких обирали на військовій раді полку.

Полковник був не лише воєначальником, а й адміністратором, зокрема, мав право наділяти землею козацьку старшину. У нього був свій власний апарат — полкова козацька старшина — суддя, писар, обозний, осавул. Вони обирались разом із полковником і затверджувались; гетьманом.

Поступово вибори полковників набували все більш формального характеру, здебільшого гетьман або цар рекомендували на цю посаду своїх ставлеників.

Територіальною частиною полку була сотня. Як адміністративна одиниця вона складалась із кількох містечок і сіл. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на сотенній раді. Його влада як адміністратора в мирний час поширювалась на все населення сотні, а під час воєнних дій сотник очолював відповідний військовий підрозділ — сотню. Сотники підлягали полковнику і гетьману, а в своєму розпорядженні мали писаря, осавула і хорунжого.

Сотня складалась з куренів, до яких входило населення окремого села чи містечка. Очолював цю військово-територіальну одиницю курінний отаман.

Міста мали свої органи управління, але лише незначна їх кількість зберегла самоуправління, більшість знаходились в залежності від козацької адміністрації.

Важливе місце в системі державного будівництва належало армії. В ході визвольної війни вона досягла 300 тисяч чоловік — це була масова народна армія, найбільша в Європі, її ядро складали реєстрові козаки (40—60 тисяч).