На її третьому етапі здійснюється перевиховання особистості ипїкуватого завдяки використанню бібліотерапії, символоте- рппії і кінезотерапії. У цей період заїкуватих навчають навичок енморегуляції і техніки мовлення. Активно використовують ипрадоксальну дихальну гімнастику за методикою А.Стрель- кикової.

Результатом реалізації системи, запропонованої Ю.Некра­сивою, є розвиток у заїкуватих потреби творчого ставлення до життя, до своїх проблем і до свого мовлення. У них з’являється можливість самостійно вирішувати свої проблеми, тобто вирі­шується основне завдання цієї системи.

Система комплексної реабілітації заїкуватих, запропоно- нана Л.Арутюняном, визначається автором як комплексна ме­тодика стійкої нормалізації мовлення в разі заїкання. Корек- ційну роботу здійснюють за трьома напрямами:

1. Логопедична робота, спрямована на усунення мовленнє­вих судом.

2. Психотерапія, спрямована на редукцію почуття тривоги у зв’язку з актом мовлення.

3. Психологічна робота, спрямована на усвідомлення свого стану і впевненості в реальній можливості одужання.

Особливістю цієї логопедичної методики є синхронізація мовлення з рухами пальців ведучої руки, що визначають рит- міко-інтонаційний малюнок фрази. Спочатку таке мовлення реалізується в уповільненому темпі, що дає змогу заїкуватим з перших занять оволодіти мовленням без судомного заїкання.

2. Профілактика заїкання

Запобігання появі заїкуватості в дітей пов’язане переваж­но із освітньою роботою серед батьків і працівників дошкільних закладів.

У профілактиці заїкуватості виділяють три основні напря­ми, зокрема, запобігання:

1. Виникненню заїкуватості у дітей;

2. Хроніфікації і рецидивам заїкуватості;

3. Порушенням соціальної адаптації.

Виділяють кілька груп дітей із чинником ризику із заїкуватості.

449

Перша група - це діти з ознаками тривожності. Зазвичай вони дуже прив’язані до матері, реагують на зміни її настрою. Іноді у таких дітей у відповідь на різку зміну навколишнього середовища (перебування в яслах, дитячому садку, тривала відсутність матері тощо) виникають реакції у вигляді порушен­ня сну, апетиту, дратівливості, плаксивості.

Друга група ^ це діти з раннім мовленнєвим розвитком, у яких перші слова з’являються до 1-го року, а у 1,6—1,8 року фор­мується фразове мовлення. У 2-2,5 року діти починають гово­рити розгорнутими фразами, їхня мовленнєва активність має високий рівень. У мовленні дітей цієї групи з’являються мно­жинні ітерації. Мовлення виникає у період інспіраторної фази дихання.

Третя група — це діти з незначною затримкою мовленнєво­го розвитку. Слова у таких дітей з’являються після 1-го року, найчастіше до 1,3—1,5 року. Фразове мовлення формується після З років, фаза її інтенсивного розвитку припадає на вік 3,6 року. Мовлення таких дітей здебільшого невиразне з істотним пору­шенням його звукової сторони.

Четверта група — це діти з генетичними чинниками ризи­ку, тобто з ознаками ліворукості, наявністю у родині осіб із заї­куватістю (виявляється генетична зумовленість мовленнєвої патології).

Діти, що виховуються у родинах із двомовністю, також пе­ребувають у ситуації ризику заїкуватості. Виникнення заїку­ватості у дітей цієї категорії спричинює зниження адаптивних можливостей їхньої центральної нервової системи.

У просвітницькій діяльності логопеда велику увагу слід приділяти роботі з батьками. У родині з чинниками ризику заї­куватості мають бути створені умови для нормального соматич­ного і нервово-психічного розвитку дитини. Сюди належать: дотримання режимних моментів, що відповідають віку дити­ни; правильне харчування; запобігання соматичним і психіч­ним перевантаженням; створення сприятливого емоційного клімату в родині; погоджені однакові виховні впливи.

У дітей дошкільного віку, особливо із тривожними рисами характеру, легко виникають страхи. Вони можуть з’являтися внаслідок залякування, читання книг або перегляду фільмів

450