Види виробничих витрат

Витрати виробництва -  витрачання факторів виробництва при створенні певного товару чи послуг.  Вони можуть бути представлені у вигляді сукупності фізичних або вартісних одиниць ресурсів, витрачених при виготовленні якогось продукту. Виробничі витрати бувають зовнішніми або внутрішніми. Зовнішні (або явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). Внутрішні (або неявні) витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). В мікроекономіці розрізняються бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати – це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі. Проте економічні ресурси можуть бути використані для виробництва іншого (альтернативного) товару. Витрати, які виникають як результат втрачених можливостей по альтернативному використанню ресурсів називаються альтернативними або економічними. Виробник (фірма), так само як і споживач, щоразу вирішує проблему альтернативного вибору раціональнішого варіанта, що веде його до максимуму обраної цільової функції. Уцьому сенсі витрати виробництва для нього – завжди альтернативні витрати. Він має робити вибір: чи спрямувати обмежені ресурси на виробництво певного продукту чи перекинути їх на щось інше, якщо це дасть можливість ефективніше досягти поставленої мети. Альтернативні витрати бувають двох видів: Прямі витрати – оплата тих ресурсів, які фірма залучає «зовні»: наймання робітників, придбання сировини, палива, енергії, транспортні витрати, страховка тощо. Непрямі витрати – витрати власних ресурсів фірми чи вкладень її власників. Як і прямі витрати, вони є відмовою від альтернативних можливостей використання коштів, але на відміну від перших не набувають форми конкретних платежів за контрактами. Проте такі  витрати не стають від цього менш реальними. Подальший аналіз витрат  виробництва зумовлює необхідність розмежування постійних і змінних витрат. Постійні витрати (ПВ) – це ті витрати, що залежать від зміни обсягу випуску продукції. До постійних витрат належать витрати на виплату відсотків та торгових зобов’язань, рентні платежі, амортизаційні відрахування, страхові внески, оплату управлінського персоналу. Постійні витрати виплачуються навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють. Змінні витрати (ЗВ) – це  ті витрати, які зростають у міру збільшення випуску і зменшуються в міру його скорочення. Вони включають витрати на сировину, паливо, енергію, оплату основної працівників. Сума постійних і змінних витрат укладає загальні витрати (ЗВ) або валові витрати (ВВ). За означенням завжди  ЗВ = ПВ + ЗВ. Їхня змінна частина контролюється маніпулюванням обсягу випуску, тоді як постійна не піддається ефективному контролю та має відшкодовуватися незалежно від обсягу випуску.

Підприємництво як економічна категорія і фактор виробництва

Підприємство ( фірма) – це самостійно господарюючий суб’єкт, що має право юридичної особи, здійснює, виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання прибутку. Підприємство виступає первісною ланкою функціонування продуктивних сил і формування виробничих відносин.

Підприємництво – явище досить широке і багатовимірне. Тому в теорії поняття «підприємництво» розглядається як різноаспектне:

« економічна категорія, що виражає відносини між суб’єктами господарської діяльності, спрямованої на досягнення такої комбінації економічних ресурсів, яка здатна забезпечити їм комерційний успіх – максимізувати дохід, підірвати монополію конкурентів та створити свою власну монополію;

« тип господарської поведінки, що ґрунтується на самостійності та незалежності суб’єктів стосовно вибору: що, скільки, як, для кого (для чого) виробляти; на повній відповідальності за прийняті рішення та їхні наслідки і спрямуванні діяльності на досягнення комерційного успіху;

« господарське мистецтво – постійна економічна, організаторська та управлінська творчість з метою пошуку способів адаптації (якщо ситуацію не можна змінити) і прагнення до мін, які можуть у перспективі забезпечити комерційний успіх;

« метод економічного мислення, властивий людям, здатним до підприємництва, який характеризується оригінальністю ідей та підходів до вирішення господарський проблем.

Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

У Законі «Про підприємництво», прийнятому в Україні, підприємництво визначається як самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури – підприємства. Підприємству притаманні такі риси:

1) це самостійний господарюючий суб’єкт;

2) воно має власний статут, який затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств – власником майна за участю трудового колективу; статут визначає предмет і цілі діяльності підприємства, його органи управління, компетенцію та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна підприємства (до статуту можуть включатися також положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства);

3) підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені чинним законодавством і відповідають цілям, передбаченим його статутом;

4) мета діяльності будь-якого підприємства – отримання прибутку (доходу).

Кожне підприємство повинно мати: самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків; печатку із своїм найменуванням, а промислове підприємство – також товарний знак.

За формою організації підприємств розрізняють: індивідуальне (одноосібне володіння); товариство (партнерство); корпорація.

Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Товариства (партнерства) – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Види господарських товариств: повні, товариства з обмеженою відповідальністю, змішані (командитні).

Корпорація (акціонерне товариство) – форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) – випускають акції, які вільно купують та продають.

У сучасній ринковій економіці активізується роль об’єднання підприємств (картель, синдикат, трест, конгломерат, концерн, диверсифікат, фінансово-промислові групи (ФПГ).

За формою власності підприємства поділяють на:

1. приватні (засновані на власності окремого громадянина з правом використання найманої праці);

2. колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської чи релігійної організації);

3. державні (засновані на загальнодержавній та комунальній власності).

Серед колективних форм підприємництва найпоширенішою є кооператив – об’єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання житла тощо.

Державні підприємства загальнодержавної власності найчастіше поширені в галузях: що забезпечують національну безпеку; не привабливих для приватного підприємництва, але таких, що мають важливе стратегічне значення для країни; природних монополіях (з метою запобігання виникненню приватної монополії).

Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень.