Тема 3.

1) див. Тема 2 питання 3 — 4

2) Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. окреслюється тенденція до виділення людини з інших ” речей ” навколишньго світу. Людина перетворюється у спеціальний предмет філософствування. Ця тенденція виявляється у софістів, що були платними вчителями філософії. Серед софістів було немало видатних мислителів, справжніх філософів (Про-тогор (” людина є міра всім речам “), Горгій, та ін. ). Але пізніше серед софістів поширюється тенденція заперечення об’єктивного (а значить і істинного) змісту в людських знаннях. Софістика вироджується в суто формальне вміння маніпулювати словами, ” вміння ” обгрунтувати будь -яку (найабсурднішу) думку. Софісти першими стали на шлях суб’єкт-об’єктного відношення до світу. Проте остаточне визначення і усвідомлення суб’єкт-об’єктного відношення з дещо перебільшеним наголосом на суб’єкті належить одному з найвидатніших міслителів Стародавнього світу Сократу (469-399 р. до н. е. ). Сократ фактично продовжив лінію софістів в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань. Він рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. ” Пізнай самого себе ” -такою є вихідна теза сократівського філософствування. і таке знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людми-в діалозі, практичні зустрічі умів.

Сократ був учнем Анаксагора. Він був скромною людиною. Напротязі всього життя проводив бесіди -діалоги з людьми, в ході якої Сократ ставив співрозмовникам питання, отримував відповідь (як правило неповну), ставив нові питання, вказуючи на суперечність в судженнях опонента і т. ін. Тобто він створював проблемну ситуацію за рахунок питань.

Це приводило людину до складного внутрішнього стану, який дозволяв робити їй якісь висновки. Цю ситуацію він називав методом маєвтики (полудопомогою).

Таким чином він в своєму образі показав, що таке філософія,тобто мислення повинно бути раціональним, аргументованим.

Сократ в свому навчанні проводив слідуючі ідеї :

-душа людини безсмертна. і вона в свому розвитку перевтілюється. Таким чином душа знає про космос все, тільки знаходиться в стані забуття. і для того щоб її збудити Сократ використовував метод маєвтики;

-світ створений доміургом (ремісником). Бог впорядкував світ,створив світову гармонію ;

-досягти справжні знання-остаточна і безсумнівна мета;

-людина із знаннам діє доброчинно. А людині з малим ” багажем “знань присутні погані вчинки.

Філософія Сократа-своєрідний вододіл в історії античної філософії. У досократівських філософів світ виступає у вигляді своєрідної “натуралістичної ” цілісності, який підпорядковує людину як ” одну з ” частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу,скерував увагу лише на ній, роблячи її предметом дослідження, а також дослідження відношення ” людина-світ “.

3) Патристика — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній.

Одним з перших Альберт Великий намагався застосувати ідеї Арістотеля для систематизації християнського світогляду. Він вважав безглуздою боротьбу з проникненням античного мислення в культуру Західної Європи, закликав використовувати мудрість античності для обґрунтування християнства, знову ввів у схоластику реалістичне вирішення проблеми універсалій, розрізняв проблеми релігійних догматів (триєдності втілення, спокутування, воскресіння та ін.), які вважав предметом теологічного дослідження, і деякі природничо-наукові проблеми, що вимагають філософського пояснення. Однак логічно стрункої філософської чи теологічної системи він не створив. Цю проблему вирішив його учень Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274) — філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму (лат. Тома — Фома).

Найважливішими його творами є знамениті "Суми". Перша з них — "Сума істини католицької віри проти язичників" (1259—1264). Під "язичниками" в ній розуміються, головним чином, арабомовні філософи, ідеї яких поширилися серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для "чистоти" християнсько-католицького віросповідання. У другій — "Сумі теології" (тобто сукупності теологічних вчень) — розроблено католицьку догматику. Книгу написано в 1266— 1274 рр., і вона стала основним твором усієї середньовічної теології. (Теологія — богослов'я, сукупність релігійних доктрин про сутність і дії Бога, побудована у формах ідеалістичного світогляду на основі текстів, що сприймаються як божественне одкровення.)

Питання щодо співвідношення філософії і богослов'я Аквінат вирішував па користь богослов'я. Згідно з його вченням, філософське знання правомірне (його ігнорування в часи Аквіната призвело б до поглиблення конфлікту між церквою і суспільством), однак воно лише недосконалий вияв теологічного знання як богоодкровенного та надрозумового. Філософія виводить свої істини, спираючись па досвід і розум, а релігійпе вчення — на одкровення, Святе Письмо. Фома називав теологію вищою мудрістю і вважав, що всі без винятку знання мають узгоджуватися з нею, щоб не впасти в гріховну допитливість, згубну для людини. Вищим завданням астрономії, фізики, біології та інших сфер знань е підсилення положень Біблії. Філософії Аквінат відводив роль тлумача релігійпих істин у категоріях розуму, а також спростовувача всіх аргументів проти віри.

Віра у Фоми Аквінського за своєю достовірністю переважає знання, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, а людський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи достовірність віри, Аквінат посилався на нескінченну кількість чудес, здійснених, на його думку. Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців і т. ін. Віра дана кожній людяні і є для неї морально ціннішою за знання, оскільки знання може відвернути людину від свого Всевишнього Творця і благодійника.

Отже, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і знання, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію — теології. Філософія у нього теологічна, а теологія — філософічна.

Для зміцнення віри людей у Бога Фома Аквінський вважав за необхідне філософсько обґрунтувати Його буття. Вія відкинув онтологічне доведення божественного буття (з часів патристики була поширена думка про те, що буття Бога очевидне, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього) і в "Сумі теології" розробив п'ять логічних обґрунтувань існування Бога. Перше з них виходить з поняття руху. Все, що рухається, має причиною руху інше рухоме, бо дещо не може бути рушієм і рухомим водночас в одному відношенні. Першорушієм є Бог. Друге — ґрунтується на переконанні в існуванні "творящої" першопричини, якою може бути тільки Бог. Третє обґрунтування відштовхується від взаємозв'язку випадкового і необхідного. Існування світу в цілому не може бути випадковістю. Воно потребує уявлення про деяку абсолютну необхідність, якою може бути тільки Бог. За основу четвертого обґрунтування взято ступені досконалості в сущому. Всі речі, істоти і люди виявляють різний ступінь краси, блага, істинності, тієї чи іншої досконалості. Але ступінь цієї досконалості вимірюється певною мірою всіх цих важливих якостей. Нею, знову-таки, може бути тільки Бог. І, нарешті, п'яте обґрунтування виходить із корисності, яка виявляється в природі як мета. Спрямовуватися до неї всі природні речі можуть тільки Богом.

Етика Фоми ґрунтується на вченні про душу і пізнання. Засадами моральної поведінки він вважав свободу волі, а її змістом — дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що успадковані з античної філософії, — мудрості, відваги, поміркованості, справедливості, Аквінат додав три християнських: віру, надію і любов. Суть життя (його призначення) він бачив у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.

4) Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, П'єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Лa Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, й обов'язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469–1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478–1535) "Утопія" та Томмазо Кампанелли (1568–1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.