1.2. Неоінституціоналізм

Теоретичні витоки неоінституціоналізму беруть початок від двох впливових, але разом з тим досить несхожих наукових напрямів: традиційного (старого) інституціоналізму та ортодоксальної неокласики. Генетично неоінституціоналізм сформувався як продукт їх складного міжпарадигмального синтезу. У його виникненні реалізувалася сучасна тенденція переходу від аналітичної диференціації до інтеграції наукового знання, що надало йому системності та інтердисциплінарного характеру.

Оригінальність цього теоретико-методологічного сполучення полягає, передусім, у тому, що обидва напрями на початковому етапі свого розвитку позиціонувалися в економічній науці виключно як теоретичні альтернативи. Властивому неокласиці високому рівню аналітичності, формалізації, математизації, застосуванню методології маржиналізму, абстрактно-функціональному та статично-рівноважному аналізу ринку представники традиційного інституціоналізму відверто протиставляли емпірику, соціологічність, історико-еволюційний підхід, урахування суспільного контексту. Всупереч культивованому неокласикою звуженому розумінню предмета економічної теорії, його обмеженню рамками ринкового аналізу, інституціоналісти традиційно здійснювали власні економічні дослідження у площині широкого міждисциплінарного підходу, активно розширюючи межі економічної теорії на стиках із соціологією, соціальною психологією, правом, політологією тощо.

Теоретико-генетична спорідненість неоінституціоналізму з обома напрямами виразно відбилась у його назві. Зокрема, морфологічна однокореневість термінів "інституціоналізм" та "неоінституціоналізм" свідчить про їх спадкоємний зв'язок. Тим часом не менший, якщо не більший, вплив неокласики на неоінституційну теорію також дістав семантичне відображення у назві відповідної наукової галузі і нової теоретичної дисципліни - "neoinstitutional economics". До речі, у російсько-українських джерелах вона зазвичай не досить адекватно перекладається як "неоінституційна економіка" (англ. - economy), хоча насправді являє собою сучасний інституційний варіант "economics", який у своїй першооснові має традиційне неокласичне підґрунтя. Саме з неоінституційною теорією (інституційною економікс) західні теоретики пов'язують майбутнє економічної науки, оскільки новий напрям, зберігаючи аналітичний каркас неокласики, долає її соціальну вихолощеність, збагачуючи її зміст широким інституційним контекстом[17, c. 134-136].

Генеза неоінституціоналізму. Початок неоінституціоналізму поклали, як відомо, піонерні дослідження Р. Коуза 30-х років минулого століття. Першою стала стаття "Природа фірми" (1937), в якій були опубліковані основні ідеї вченого, що викристалізувалися ще у 1932 р. її основні положення дістали подальший розвиток у більш пізній публікації -"Проблема соціальних витрат" (1960).

Загальновідомо, що невелика за обсягом праця Р. Коуза 1937 р. була вихідною для становлення неоінституційної теорії. Ця стаття містила стислий виклад загального змісту його аналітичної системи, нового інституційного підходу до природи ринку та фірми, започаткувала теорію трансакційних витрат. З огляду на загальну історію розвитку даного напряму, можна зробити висновок, що стаття по суті відіграла роль парадигмальної праці. Нагадаємо, що, згідно з підходом Т. Куна, який уперше запропонував застосування парадигми як базового структуроутворюючого модуля науки, під нею розуміються визнані наукові досягнення, що дають модель постановки і розв'язання теоретичних проблем. Генезис парадигми, за Т. Куном, зазвичай, започатковує вихідна теоретична праця, яка за своїм значенням має науково безпрецедентний характер і здатна формувати навколо висловлених у ній ідей та методологічних принципів нові покоління вчених - прихильників та послідовників. Саме такою стала праця Р. Коуза. Але їй судилося відстрочене визнання. З часу виходу цього, за висловом прихильників вченого, "засадничого прозріння" і до початку широкої розробки та популяризації неоінституційних ідей пройшло більш як чотири десятиріччя. Як зауважував сам Р. Коуз, у 40-і, 50-і, 60-і роки зрідка "статтю цитували в посиланнях, хоч і без якогось помітного ефекту для того, що було написано в тексті"9, вона лишалася "чимало цитованою і мало використовуваною", а її науковий вплив упродовж цього періоду "був незначним або взагалі ніяким". Стан же розробки теорії трансакційних витрат, як і неоінституціоналізму в цілому, у цей час лишався без змін. Зважаючи на загальну динамічність розвитку світової економічної теорії у XX ст., такий факт здається вражаючим і парадоксальним. Насправді такий досить тривалий період усвідомлення та сприйняття науковою спільнотою неоінституційних ідей є, з одного боку, зайвим свідченням їх неортодоксальності та неординарності, а з іншого - ознакою випередження свого часу[23, c. 186-187].

Найбільший вплив та визнання неоінституціоналізму припадає на останні десятиліття XX ст. Про це красномовно свідчить відзначення Нобелівськими преміями в галузі економічної науки теоретичного внеску ряду його найвидатніших представників: Джеймса Б'юкенена (1986 р.), Рональда Коуза (1991 р.), Дагласа Норта та Роберта Фогеля (1993 р.). До найвідоміших представників неоінституціоналізму, крім названих, належать також Армен Алчіан, Гарольд Демсец, Кеннет Ерроу, Трауінн Еггертссон, Карл Менар, Денніс Мюллер, Мансур Олсон, Стів Пейович, Річард Познер, Гордон Таллок, Олівер Вільямсон, Джон Уолліс та ін.

У рамках неоінституційного напряму дістало розвиток радикальне відгалуження -нова інституційна економічна теорія (новий інституціоналізм), - очолювана такими представниками, як Г. Саймон (США), Л. Тавено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє (Франція) та ін.

Методологічні основи неоінституціоналізму. Оскільки неоінституційна парадигма є продуктом теоретичного синтезу традиційного інституціоналізму та неокласики, то її методологічна своєрідність - це поєднання методологічних ознак обох напрямів, причому (що є найбільш цікавим) у достатньо своєрідному, "синтетичному", сполученні. Результат такого, на перший погляд, компромісного поєднання (здавалося б, непоєднуваних) методологічних принципів протилежних напрямів виявився цілком органічним та достатньо науково продуктивним. Це, на наш погляд, зумовлено тим, що, по-перше, об'єктом методологічних запозичень стали, безумовно, не всі, а вибрані методи та аналітичні принципи обох напрямів. По-друге, у структурі неоінституціоналізму вони були поєднані не механічно, а перероблені творчо і тому зазнали істотної модифікації. По-третє, їх синтез дав не конгломерат, а нову якість - створення нових парадигмальних засад. Подібна "генна інженерія" надала неоінституціоналізму додаткових аналітичних можливостей, збагативши його перевагами обох напрямів і звільнивши при цьому від властивих кожному з них однобічності та обмеженості.

Сучасні представники неоінституціоналізму зазвичай відхрещуються від визнання безпосереднього теоретичного наслідування старого інституціоналізму. Це зумовлено їх скептичним ставленням до старих американських інституціоналістів, доріканнями за їх нездатність створити єдину цілісну теорію, "відсутність дослідницької стратеги", неспроможність піднятися вище методологічного критицизму і висунути дієздатну програму наукових досліджень. На думку Р. Коуза, їх праці до чого не привели, оскільки у них не було загальної теорії для організації нагромадженого описового матеріалу.

Тим часом виразними ознаками методологічної спорідненості неоінституціоналізму з традиційним інституціоналізмом є домінування інституційного методу, урахування інституційних факторів, вихід у площину міждисциплінарного аналізу з типовим для всіх течій інституціоналізму об'єктним розгалуженням теоретичної проблематики, застосування еволюційного підходу, зважання на роль соціального середовища, нарешті, ідея обмеженої раціональності у ринковій поведінці економічних суб'єктів. Використовується також схожий категоріальний апарат (особливо із соціально-правовою течією У. Мітчелла): контрактні відносини, теорія угод, аналіз ділових операцій (трансакцій), урахування організаційно-управлінських відносин, правових норм та судової процедури розв'язання бізнесових конфліктів тощо[9, c. 163-165].

Разом з тим відмінністю неоінституціоналізму є те, що інституційний підхід було привнесено на грунт неокласичної "економіко". Внаслідок цього неоінституціоналізм набув істотних відмінностей у порівнянні з традиційним інституціоналізмом: переважання дедуктивного методу (на противагу індуктивному методу "старих" інституціоналістів), надання переваг інтересам індивіда (методологічний індивідуалізм) над впливом соціальних інституцій (інституційний детермінізм та холізм методу "старих" інституціоналістів), трансформація традиційного міждисциплінарного підходу в економічний імперіалізм, тобто перенесення методів неокласичного мікроекономічного аналізу в дослідження суміжних суспільних дисциплін.

Масштаби включення методологічних засад неокласичної парадигми до теоретичної структури неоінституціоналізму традиційно прийнято розкривати на основі епістемологічної концепції відомого угорського філософа І. Лакатоша, автора однієї з найдосконаліших моделей розвитку науки. Згідно з нею, будь-яка впливова дослідницька програма складається з "жорсткого ядра" та "захисного поясу". Під "жорстким ядром" (hard core) розуміються концептуально визначальні теоретичні основи та головні методологічні принципи, що вважаються незаперечними у межах даної дослідницької програми, тим самим зумовлюючи її зміст та сталість, будучи незмінними у ході неминучих модифікацій та уточнень, що супроводжують розвиток теорії. "Жорстке ядро" утворює ті наукові принципи, від яких не може відійти чи відмовитися дослідник, залишаючися на засадах даної теорії, якою б гострою не була критика опонентів. На противагу цьому "захисний пояс" (protective belt) - це теоретичні положення, що постійно видозмінюються, коригуються, оновлюються впродовж розвитку певної теорії чи під впливом наукової критики.

Так, дотримуючись цього підходу, відомий американський теоретик неоінституціоналізму Т. Еггертссон вважає, що цей напрям у незмінному вигляді увібрав наступні основні структурні елементи "жорсткого ядра" неокласики: 1) стабільний та переважно ендогенний характер переваг індивідів; 2) модель раціонального вибору - максимізуюча цілераціональна поведінка індивідів, орієнтована на мінімізацію витрат та максимізацію результату як основу їх ефективної ринкової діяльності; 3) моделі рівноважних станів (частково та загальнорівноважний підходи), а також рівноважні схеми ринкової взаємодії. Збереження основних сутнісних елементів ортодоксального неокласичного мікроекономічного підходу зумовило озброєння неоінституціоналізму такими вихідними методологічними принципами, як методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" тощо. Отже, з позицій принципу методологічного індивідуалізму економічні процеси розкриваються неоінституціоналістами через пріоритетність інтересів, потреб, мотивів поведінки та економічного вибору окремих господарських суб'єктів, а вже з них виводиться інтерпретація інститутів та інституційних змін.

"Захисний пояс" неокласики включає такі елементи: 1) права власності вважаються чітко визначеними та незмінними, приватна власність на ресурси виступає абсолютною передумовою здійснення обміну на ринку; 2) інформація є цілком доступною та повною, витрати на отримання інформації відсутні, а індивіди мають увесь обсяг інформації про угоду; 3) витрати при здійсненні ринкового обміну відсутні, визнаються та аналізуються лише виробничі (трансформаційні) витрати. Саме ці теоретичні принципи неокласики у структурі неоінституціоналізму були піддані суттєвій модифікації з урахуванням тих змін, що реально відбулися з розвитком ринкових відносин.

По-перше, було докорінно скориговано попереднє уявлення про те, що обмін відбувається без витрат. На противагу йому неоінституціоналістами було доведено існування особливих витрат обміну, що дістали назву трансакціпних. По-друге, було переглянуто твердження про повноту і доступність інформації. Було визнано неповноту, розсіяність, недостатність інформації' та наявність витрат на її здобуття. По-третє, розробка теорії прав власності довела множинну і розгалужену структуру прав власності, необхідність її чіткого структурування та специфікації, тобто правової визначеності й розмежування пучка прав між суб'єктами привласнення, що безпосередньо впливає на ефективність ринкового обміну.

Ще радикальнішою дослідницькою програмою, ніж неоінституціоналізм, стала нова інституційна економічна теорія, оскільки вона піддала суттєвій модифікації та навіть вибірковій структурній заміні сам парадигмальний стрижень неокласики - елементи її "жорсткого ядра". Передусім, були істотно переглянуті такі базові теоретичні передумови неокласики, як ідеї раціонального вибору та цілераціональної поведінки, що максимізує корисність. На противагу їм розробляються припущення щодо обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки ринкових суб'єктів. До речі, це споріднює новий інституціоналізм із старим, оскільки ще Т. Веблен заперечував властиву ортодоксальній неокласиці концепцію повної раціональності та відповідний їй принцип максимізації як вихідний у поясненні поведінки економічних агентів[1, c. 36-39].

Аналітичний інструментарій неоінституціоналізму. З огляду на розвиток світової економічної теорії, неоінституціоналізм асоціюється дослідниками із здійсненням чи не найпотужнішого внеску до модернізації її аналітичного інструментарію у другій половині XX cm. Передусім, маються на увазі принципові відкриття у галузі основних економічних категорій, зокрема, такі, як трансакційні витрати та права власності.

Трансакційні витрати. Під трансакційними витратами розуміються витрати на здійснення ринкових трансакцій — угод, контрактів чи актів обміну між суб'єктами господарювання. Зазвичай вони трактуються як "витрати збору та обробки інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю та юридичного захисту виконання контракту". У ринковій системі трансакційні витрати визначають межі між ринком та окремими фірмами. До найістотніших їх елементів також належать витрати виміру об'єктів обміну, специфікації та захисту прав власності, протидії опортуністичній поведінці (ухиленню, здирництву) тощо.

Ця категорія становить ядро аналітичного апарату неоінституціоналізму. "Небезкоштовність економічного обміну вносить відмінність між підходом з використанням трансакційних витрат і традиційною економічною теорією, успадкованою від Адама Сміта", - зауважує Д. Норт. Крім того, така категорія виконує наскрізну методологічно-цементуючу функцію для досліджень даного спрямування, оскільки "підходи на основі трансакційних витрат об'єднує лише згода про важливість трансакційних витрат, а в інших відношеннях вони істотно різняться".

Існування трансакційних витрат пов'язане з витратами користування суспільними інститутами та системою координації економічних виборів, яка є наявною в економіці певного типу. Це означає, що, по-перше, трансакційні витрати (при їх незбіжній структурі) властиві різним економічним системам, включаючи крім ринкової також командно-адміністративну та перехідну економіки. А по-друге, їх величина та реальний вплив зростають з розвитком суспільства та ускладненням економічної координації. Цим зумовлюється не тільки можливість, але й доцільність їх використання як досить універсального інструменту економічного аналізу, в тому числі і трансформаційних процесів у постсоціалістичних економіках.

Права власності. Ця категорія також відіграє роль ключового інструмента неоінституційного аналізу. Формальна інституційна структура ринку включає до себе встановлення регульованих юридично-правовими нормами і законами економічних прав власності, тобто пучка повноважень використання та отримання доходу від власності, відчуження інших осіб від використання майна чи ресурсів. Визнання множинної природи прав власності істотно розширило і конкретизувало їх традиційну тричленну структуру - володіння, користування, управління - такими вагомими складовими, як право на доход, на капітальну вартість, на безпеку і необоротність привласнення, на успадкування, на безстроковість, на заборону шкідливого використання, на майнову відповідальність, на залишкове повернення власнику. Ринковий обмін розглядається як обмін правами (повноваженнями) власників, а цінність благ вважається прямо пропорційною їх кількості, повноті.

Складна структура економічних прав власності та багатосуб'єктність відносин привласнення робить актуальним їх вивчення та практичне врахування у проведенні роздержавлення та приватизації в умовах перехідних економік. Особливо це важливо для інституційно-правового забезпечення акціонування та корпоратизації підприємств, від чого реально залежить соціально-економічна результативність їх практичного здійснення та ефективність подальшого функціонування.

Інституції - це традиційний інструмент інституційного аналізу в структурі неоінституціоналізму. Серед представників неоінституціоналізму (як, до речі, і їх попередників) немає єдиного загальновизнаного визначення цієї категорії. Найчастіше під інституціями розуміється сукупність панівних норм, правил, настанов, традицій, звичаїв, що утворюють певні рамки, обмеження функціонування відповідного типу економічної системи та її економічних суб'єктів. Згідно з Д. Нортом, інституції- встановлені у суспільстві "правила гри" чи створені людиною обмежувальні рамки, які розглядаються окремо від індивідів та організацій. Вони організують взаємодію між людьми, зменшують невизначеність за допомогою структурування повсякденного життя, а також включають систему механізмів, що забезпечує їх виконання. О. Уільямсон вважає, що інституції - "це основні політичні, соціальні, правові норми, які є базою для виробництва, обміну та споживання". За всеосяжний характер інституційна система суспільства отримала виразну образну назву "м'якої інфраструктури" економіки.

Під інституційною структурою економіки розуміється упорядкований набір інституцій, які формують рамки даної системи координації економічної діяльності, створюють моделі економічної поведінки господарюючих суб'єктів, визначають та обмежують сукупність варіантів їх вибору та взаємодії. Основу її структури в економіці будь-якого типу складає сукупність неформальних та формальних інституцій. Неформальні інституції (неофіційні, неправові обмеження) - це певні традиції, усталені звичаї, неписані кодекси поведінки, культурна спадщина та ментальні стереотипи. Прикладом неформальних економічних інституцій виступає, зокрема, господарська етика. Формальні інституції (офіційні, правові обмеження) є результатом надання формальних рамок інституційним нормам суспільства, тобто їх правовим, юридичним закріпленням та відповідним організаційним втіленням. Загальний зміст та напрями суспільного розвитку значною мірою визначаються інституційними змінами[2, c. 55-58].

Структурі неоінституціоналізму властиві відмінності, які є типовими для інституційних підходів у цілому. По-перше, широта предмета дослідження. З одного боку, це зумовлено розширенням меж економічного аналізу в ході вивчення інституцій у площині міждисциплінарного перетину з іншими суспільними науками. З іншого - вивченням сукупності суспільних інституцій у їх генезисі, функціонуванні та еволюції. Внаслідок цього складається враження відсутності чітких рамок напряму, "розмитості" його теоретичних меж, що позначається на наявних складностях і розбіжностях при їх класифікації.

По-друге, структурі неоінституціоналізму властива диференціація безпосередніх об'єктів дослідження. Це зумовлює широкий діапазон дослідницьких підходів та досліджуваних проблем, а тому - досить велику розгалуженість течій напряму. Вибір їх представниками власного об'єкта дослідження та теоретичне об'єднання навколо нього можна, на наш погляд, вважати критерієм структурування та класифікації окремих інституційних течій.

По-третє, попри множинність і розгалуженість існуючих підходів, роль головного об'єднуючого фактора для представників неоінституціоналізму (як, до речі, і для традиційного інституціоналізму) відіграє не наявність єдиної економічної доктрини, а спільність методологічних засад та аналітичного інструментарію. їх дотримання при збереженні певної теоретико-предметної самостійності кожної з течій виступає, на нашу думку, основним структуроутворюючим фактором напряму.

Вплив вищезазначених особливостей позначився, зокрема, на існуванні в літературі розбіжностей у поглядах на структурування та класифікацію неоінституціоналізму як напряму. При досить розгалуженій структурі неоінституціоналізму роль його "несучої" конструкції виконують такі провідні течії.

Теорія трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Уільямсон, Т. Еггертссон та ін.). Припущення, що трансакційні витрати ринкового механізму не дорівнюють нулю, вимагає врахування впливу економічних, правових та соціальних інституційних факторів на функціонування економічних структур. У цьому контексті вагоме значення належить теоремі Р. Коуза, яка встановлює зв'язок між рівнем трансакційних витрат, визначенням прав власності та ефективністю розподілу ресурсів і функціонування виробництва.

Теорія прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан (Алчян), Г. Демсец, Р. Познер, С. Пейович, Т. Еггертссон та ін.). Дана теорія розглядає економічні права власності як пучок повноважень у прийнятті рішень щодо використання певного ресурсу. Для реалізації власних цілей суб'єкт привласнення здійснює контроль над правами власності, які належать виключно йому. Будь-який акт обміну розглядається як обмін пучками прав власності. їх чітке визначення та розмежування вважається неодмінною умовою ефективного підприємництва.

Теорія суспільного вибору (Д. Б'юкенен, Г. Таллок, Д. Мюллер, М. Олсон, К. Ерроу). Ця складова неоінституціоналізму заявила про себе розробкою аналітичних підходів у галузі "економічної теорії політики". Методами економічної науки (неокласичний підхід) вона аналізує політичний механізм прийняття макроекономічних рішень. Об'єктом аналізу є "політичні ринки", парламентаризм, урядові структури.

Нова економічна історія (Д. Норт, Р. Фогель, Ф. Найт, Д. Уолліс). Цей напрям сформувався внаслідок застосування теорій трансакційних витрат та прав власності до історичного аналізу. Досліджує та інтерпретує історичний економічний розвиток у контексті провідних інституційних змін та еволюції інституцій.

Неоінституційний аналіз трансформаційних процесів перехідної економіки. Останнім часом як науковими колами, так і вищим політичним керівництвом країни дедалі чіткіше усвідомлюється вагомість інституційного виміру економічного та соціально-політичного реформування в Україні. "При визначенні моделі ринкових перетворень ми не врахували того, що зазначені перетворення детермінуються інституційними обмеженнями, - наголосив Президент України, узагальнюючи досвід років незалежності. -... Саме вони органічно пов'язують минуле з сучасним і майбутнім, дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни". Дійсно, інституційний підхід, на противагу "ринковому фундаменталізму", дозволяє повніше враховувати у стратегії трансформаційних зрушень взаємозв'язок економічних, соціальних, політичних, правових та інших складових системних перетворень, а також їх вплив на суспільну та індивідуальну свідомість, психологію, етику та мораль, без чого не досягти бажаної збалансованості економічних реформ. Тому залучення до наукового арсеналу вітчизняних дослідників сучасної методології та аналітичного інструментарію неоінституційного аналізу здатне істотно збагатити та поглибити подальшу теоретичну розробку проблем трансформаційної економіки[7, c. 231-332].