Пізніші переклади

Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фігаро» П. Бомарше), Василь Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класицистична, романтична і символістична поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича).

З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Борис Тен («Іліада», «Одіссея», драми Есхіла, Софокла, Арістофана), Михайло Білик («Енеїда» Верґілія), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, повний Горацій). Зі східних мов — Агатангел Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Ярема Полотнюк, Іван Чирко, Іван Дзюб, Іван Бондаренко та ін.

Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса).

Підсумком 130-річної історії українського перекладу В. Шекспіра стало повне зібрання його творів у шістьох томах (Київ, 1984–1986).

Сучасний переклад

У сучасних дослідженнях сформувалося бачення двох течій в історії українського перекладу.

Перша, «класична», походить від Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів — від Гр. Кочурадо М. Москаленка. Її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови.

Другу, «фольклорну», течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, Василь Барка, М. Лукаш. Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору.

Перекладаючи з російської мови українською, треба бути уважним щодо усталених прийменникових конструкцій: ввести в состав — ввести до складу; по учебной роботе — з навчальної роботи, по научной работе — з наукової роботи.

6. 18.Особливості використання граматичних форм іменників у професійному мовленні.

Іменник — самостійна частина мови, що об'єднує слова, які називають предмети, опредмечені знаки, процеси, дії та відповідають на питання хто? що?.Слід пам'ятати, що особливості ділової мови вимагають:1.Перевагу віддавати абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам книжного походження: автор, біографія, варіант та ін.Треба уникати вживання іменників із розмовного стилю, із суфіксами збільшеності чи зменшеності, з усіченою основою тощо й заміняти їх нейтральними, книжними іменниками або іншими частинами мови чи розгорнутими пояснювальними конструкціями. 2. Використання іменників на означення статусу, професії, посади, звання (у більшості випадків) у чоловічому роді, наприклад:Слова (прикметник, дієслово), залежні від найменування посади чи звання, узгоджуються із цим найменуванням лише в чоловічому роді, наприклад: бухгалтер фірми виявив, висококваліфікований кухар ресторану переміг.Форми жіночого роду набувають лише залежні займенники та дієслова, узгоджуючись із прізвищем, посадою, фахом тощо. Слід звертати увагу на контекст уживання професії чи статусу. Жіночий рід мають слова: авторка, аспірантка, вихованка, дипломантка, дисертантка, кравчиха, поетеса, студентка, учениця та ін.3. Збірні іменники, що позначають:а) сукупність однакових або подібних понять, істот, тварин, предметів тощо заміняти іменниками у формі множини, б) сукупні поняття професійної діяльності, назви осіб за фахом і місцем роботи, проживання та національною приналежністю треба передавати за допомогою додаткових слів, що пояснюють узагальнення, 4. Уживати форму Кл. відмінка тільки у звертанні до осіб, називаючи: статус, посаду, звання, професію, родича, ім'я, ім'я по батькові, прізвище  5. Уникати двозначності та багатозначності іменників без додаткового пояснення. 6. Указуючи час за роком, іменник треба узгоджувати з числівником, займенником чи прикметником не в М. відмінку з прийменником у (в), а в Р. відмінку без прийменника,  7. Для іменників чоловічого роду II відміни в 3. відмінку однини характерним є нульове закінчення.8. Уживати іменник, дотримуючись унормованих форм числа, наприклад: 9.Пам'ятати, що: •    кількісний іменник раз у сполученні із числівником та іменником половина має форму рази. Якщо дробовий числівник виражений десятковим дробом, то маємо форму раз у Р. відмінку. •    в Ор. відмінку множини іменників II відміни та множинних іменників слід використовувати лише закінчення -ами (-еми), -има, •    одиниці виміру мають паралельну форму в Р. відмінку множини: децибелів і децибел, ватів і ват, але лише бітів, Гаусів, джоулів, ергів, мілібарів, байтів. Форма множини може позначати не саму речовину, а її конкретні види, сорти, типи:•    однина є засобом узагальнення, коли вказує на нерозчленованість, цілісність однорідних іменників: Перевезено ввесь урожай соняшнику. Та коли невизначену кількість однорідних іменників можна порахувати чи виміряти, слід уживати форму множини •    не можна відмінювати неживі предмети як живі істоти, наприклад: 10. Надавати перевагу не дієсловам, а віддієслівним іменникам, які забезпечують однозначність і водночас узагальненість змісту.Хоча в наказах, розпорядженнях та інших документах припускається форма наказового способу дієслова (доручити, оглянути та под.).