57)Типологія культурної динаміки

Типи культурної динаміки. В культурології культурна динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною; циклічною і інверсійною. Найбільш проста концепція культурного розвитку - традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історичної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. Ядром її виступають класові інтереси в одному з своїх провідних різновидів - майнових переваг, а складається вона під впливом чинників найрізноманітнішого рівня. Тип соціальності складається на основі переважання міжособистісних відносин в доіндустріальному суспільстві, товарно-грошових чинників в індустріальному або ж чинників, які формують масове суспільство у постіндустріальному суспільстві.

В рамках історичного матеріалізму концепція формаційного розвитку культури утверджувала основним чинником зміни у способі виробництва. Відповідно до цих змін виділялися і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну. Як передбачалося, зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури.

Якщо змінити масштаб і ввести стадіальний критерій універсального рівня, то культурна динаміка людського суспільства проявиться як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексне поступальне сходження людського співтовариства сходинками історичного прогресу.

Фундамент фазового типу культурної динаміки - соціокультурне перетворення. Воно має місце коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Реформою називається зміна, перевлаштування певної частини соціокультурного життя, яка не знищує основ існуючого порядку. У суспільній теорії і практиці до реформ зараховують більш або менш прогресивні перетворення, певний крок до покращення.

Під трансформацією розуміють сукупність явищ і процесів, які поступово і ненасильницьким чином приводять соціокультурну систему до принципово нової якості відносин.

Революцію визначають як глибоку якісну зміну у розвитку. Стосовно ж соціокультурного середовища говорять про докорінну, як правило, насильницьку зміну найголовніших традиційних цінностей і стереотипів (поведінки, свідомості, мислення), зміну ідеології, крутий поворот державної політики в області культури, кардинальне перетворення соціального складу інтелігенції.

Циклічний тип культурної динаміки виходить з уявлення про те, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності, оборотності. Кожна культура проходить певний життєвий цикл від народження до смерті, рухаючись по замкненому колу до початкового стану хаосу. Подібні погляди були поширені у V-IV ст. до н.е. у грецькій (Арістотель, Полібій) і давньокитайській (Сима Цянь) філософії.

Ідея циклічності протистояла ідеї прогресивного поступального розвитку людської культури і у ХIX-XX ст., знайшовши своє відображення в теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського, в понятті "культурних організмів" концепції О.Шпенглера, кругообігу "локальних цивілізацій" А. Тойнбі.

Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються за подібними траєкторіями протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, яке періодично повертається до початкової точки. Тому минуле поетизується в легендах про "золоту" добу, яка уявляється найкращою, гідною наслідування і відтворення.

Ще одним типом соціокультурної динаміки називають інверсію, яку іноді розглядають як окремий випадок циклічних змін. Однак це не зовсім правильно, бо інверсія описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові рухи - від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не склалося стійке культурне ядро, "золота середина" або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змінюватися "безглуздим і нещадним бунтом", розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим менше ступінь стабільності суспільства і чим слабкіше налагоджені відносини між його різними компонентами, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному і політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди - від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи і в різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням попередніх культів, від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огульної критики релігії і розправ зі священиками, від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків, від державно-партійного тоталітаризму до плюралізму як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя. 58)міфологічна теорія культури М.Еліаде

Мірча Еліаде (Mircea Eliade) (1907—1986) — один із найбільш відомих культурологів сучасності. Його праці присвячені різним аспектам первісної культури, обрядовості, сучасному існуванню міфу, архетипному наповненню свідомості людини. Теоретичні погляди вченого, що стосуються проблем первісної культури і міфологічного мислення і які виявляються архетипним підвалинами свідомості сучасної людини, викладені в його багатьох працях. Найбільш значними можна назвати "Міф про вічне відродження (архетипи і повторення)" (1949) , "Вступ у порівняльне вивчення релігій" (1949), "Сакральне і мирське" (1965), "Народження і відродження" (1959), "Йога: безсмертя і свобода" (1948), "Міфи, сни, таїнства" (1957), "Образи і символи" (1952), "Міф і реальність" (1964), "Шаманізм і архаїчна техніка екстазу" (1951), "Історія віри та релігійних ідей" (1976).

Учений визнавав: "Я відшукав, у снах, Філософський камінь і тільки пізніше, після того, як прочитав Юнга, зрозумів цей символізм". Це означає, що ідеї відомого швейцарського психолога про архетипи несвідомого позначились на всій творчості Еліаде — дослідника "єдиного космічного рівня людської культури", елементи єдності якої були помічені ним в усіх селянських культурах від Китаю і Південно-Східної Азії до Середземномор'я й Португалії. Він називає "космічною релігійністю" символи та образи, вшанування Землі й Життя, віру, через таїну родючості і космічного повторення якої відбувається сакральне, чого нема серед подій історії. У передмові до найважливішої своєї праці "Міф про вічне повернення" він зауважив: "Якби я не побоявся бути нескромним, я дав би цій книзі іншу назву "Вступ до філософії історії" (Еліаде 1998). Ця фраза влучно відображає мету творчості Еліаде — спроба виявити загальні риси розвитку культури людства, ухопити грань, що віддаляє сучасне суспільство від архаїчного. Всі його роботи наповненні зверненням до однієї з основних категорій Буття — Часу. Вчений убачав розходження у сприйнятті часу первісного суспільства й сучасного. Значний вплив на глибину осягнення феноменального світу давньої культури справило на Еліаде відкриття справжньої "позаісторичної" Індії під час його мандрування цією країною, вивчення бенгальської, англійської, палі і тибетської мов, перебування в монастирях у Гімалаях, мандри по селах. Згодом, знання, здобуті у "вічній" Індії, були осмислені з точки зору концепції архетипу у гуртку К. Г. Юнга. Дослідник відмічає, що людина первісного суспільства відчувала себе невід'ємно пов'язаною з Космосом і з космічними ритмами, в той час як сучасна людина — з історією. Однак, це ще не означає, що в першому випадку відсутні елементи другого, як і навпаки. В архаїчному суспільстві дійсно є в наявності деяка "форма історії", однак, все ж переважаючим виявляється відчуття себе частиною Космосу — Природи — Божества. В той самий час сучасне суспільство вбачає цінність у незворотності ходу історичних подій, хоча в ньому присутнє й архаїчне сприйняття. Незалежно від того, про яке суспільство йде мова, час можна поділити на сакральний (у різних традиціях: Час Він, Міфічний Час, Час у Часі, Час Снів, Час до Падіння, Загублений Рай тощо) і профанний (буденний, звичайний) час. Перше якраз і пов'язане із природними, космічними ритмами, тоді як друге — з історією. І так як космічні ритми циклічні і зворотні (сакральний час), а історія — лінійна й незворотна, тож ми можемо сказати, що у свідомості первісних людей циклічність часу визнавалась приоритетною. М. Еліаде вивчає "доісторичні часи" — Час первотворення, первообразів, перводій. Зв'язок між Небом і Землею був міцнішим і простим як для людей, так і для божеств. Аналізуючи опис первочасу у різних народів, учений наводить деяку загальну характеристику "передвічної райської епохи". "У ті часи люди не знали смерті, вони розуміли мову тварин і жили з ними в ладі…, знаходили ситну їжу в межах досяжності. Внаслідок певної міфічної події, вивчення якої ми не наважимось взяти на себе, "райський період" скінчився, і людство стало таким, яким ми знаємо його сьогодні." Однак зв'язок із Небом не втрачено. За допомогою обрядів (ритуалів) в первісних культурах у певний час відбувалось повернення до часу первинності. Умовно можна визначити декілька "типів" дотику з цим часом: — все, що має місце у звичайному житті, має прототип у Часі; — все, що створюється в профанному часі, створюється за образом первотворення; — відродження, через руйнацію. Повернення до Хаосу, за яким відбудеться нове творення. В первісній, або архаїчній свідомості предмети зовнішнього світу, так само як і людські дії, не мають самостійної, внутрішньої, притаманної їм цінності. Єдина Теорія Світу О. Бугайова розкриває сказане М. Еліаде термінологією сучасних фундаментальних знань.

Учений виокремлював три різновиди "елементів", визначених при дослідженні культур:

— елементи, реальність яких є функцією повторення, імітація небесного (сакрального) архетипу; — елементи: міста, храми, кам'яниці, чия реальність виявляється складовою частиною символіки надземного центру, який уподібнює їх до себе, перетворюючи в "центри світу"; — значущі мирські дії та обряди (ритуали), в які включений сенс, що їм надають, лише тому, що вони з наміром повторюють дії, вчинені від творення богами, героями або предками.Дивлячись на такий аналіз, стають зрозумілими сталі традиції української народної культури: культ предків, святкування Різдва, Великодня, відвідування храмів або прикрашання осель, що і є тим свідченням надзвичайної архаїчності. На жаль, М. Еліаде її не досліджував, обмежуючись іранською, шумерською, індійською, сибірською або іудейсько-християнською міфологіями. Це сталося внаслідок недоступності матеріалу з обрядовості, вірувань, традицій української народної культури в країнах Європи та Америки. До 1917 року українці звалися малоросами Південно-Східної частини Росії, а після 1917 — одним із братніх народів, а автохтонна культура отримала назву селянської. Аналіз проявів культурної традиції українців відкриває елементи належності до феноменального прояву сакрального, які й досліджував М. Еліаде.