КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни

«УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ»

для студентів 2 курсу всіх спеціальностей

Лекція 1. Мова як знакова система і явище суспільного життя

1. Предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)».

2. Природа мови та її суспільні функції.

3. Поняття «мовна система». Форми національної мови.

4. Поняття «мовна норма».

5. Види мовних норм.

Література:

Основна:

1. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник. К.: Алерта, 2011. – 696с.

2. Вивчення української мови (за професійним спрямуванням): Навч. посібник для студ. усіх спец. / Кобзар І.М., Мацнєва Є.А., Мозгова Н.І. та ін. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. – С. 49 – 59.

Додаткова:

1. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. – К., 1998.

2. Л.Мацько, Л.Кравець. Культура української фахової мови. – К.: Видавничий центр «Академія». – 2007.

3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

1. Предметом курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» є українська мова фахового спрямування, норми та закономірності її функціонуання у виробничо-професійній сфері. Фахова мова – це функціональний різновид літературної мови, що використовуться для спілкування суб’єктів спільного виробничо-професійного процесу в різних його комунікативних формах.

Мета навчальної дисципліни: на основі теоретичних досліджень про особливості функціонування української мови у виробничо-професійній сфері сформувати вміння, які дозволять грамотно складати, редагувати й перекладати професійні тексти, виробити навички володіння усною і писемною формами ділового мовлення і, таким чином, реалізовувати свої фахові можливості. В основу концепції мовної підготовки спеціалістів відповідних профілів покладена ідея про те, що для професіонала головним є не тільки практичне володіння нормами української орфоепії, орфографії та пунктуації, але й усвідомлення глибинних процесів і явищ у мові і мовній політиці.

Завдання курсу:

1. – поглибити й систематизувати знання з української мови;

2. – сформувати вміння щодо написання, складання й перекладу професійних текстів;

3. – сформувати навички мовного оформлення ділових паперів;

4. – забезпечити оволодіння нормами сучасної української орфоепії, орфографії, граматики, лексики, стилістики й правилами мовного етикету в межах усного і писемного професійного спілкування на рівні знань і вмінь.

5. навчити студентів правильно використовувати усталені мовностилістичні засоби української мови;

6. поглибити знання з усіх рівнів мови;

7. ознайомити студентів з особливостями ділового стилю та його підстилями;

8. ознайомити студентів з мовними особливостями професійного спілкування;

збагатити студентів лексикою ділового спілкування та наукового мовлення.

2. Природа мови та її суспільні функції.

У науці відомі три погляди на природу мови:

1) мова – явище біологічне. (Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити.);

2) мова – явище психічне (Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий психічний склад певної нації.);

3) мова – явище соціальне (Вона виникає, щоб задовольнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.).

Найбільш універсальним визначенням мови можна вважати таке: мова –знакова система, що служить універсальним засобом спілкування людей у суспільстві, пізнання ними навколишнього світу і самопізнання, організації людей у суспільстві.

Найголовніші функції мови у людському суспільстві:

1. Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші – найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою, і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування – це і соціальний процес, і міжособистісний. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова – могутній засіб пізнання світу. Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

За кількістю мовців українська мова перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова – національна мова українського народу, державна мова України.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Державна мова – це закріплена традицією, офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).

За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

1) мова корінної нації;

2) мова найчисленнішої нації.

Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн. Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

Мовна політика – це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в ній.

Мовна ситуація – ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їх функціональну специфіку й ареал поширення.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови як головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

10 серпня 2012 року набув чинності Закон «Про засади державної мовної політики» (припинив дію Закону України «Про мови в Українській РСР» (1989 р.)., який істотно розширив використання регіональних мов на територіях, де проживає не менше 10% населення, рідною мовою яких є інша, крім української, мова. Регіональна мова – мова, офіційний статус якої закріплений на території окремого адміністративно-територіального суб’єкта.