1. Творчість о.П. Довженка та його внесок у розвиток українського і світового кіномистецтва

Олександр Петрович Довженко – кінорежисер, кінодраматург і письменник – визначне явище світового кіно.

1926 року Довженко створив незвичайну для тодішнього екрану картину, у якій виплеснув на екран глибинні джерела українського національного фольклору. «Звенигора» – фільм-легенда про історичну долю українського народу. Різні історичні пласти переплітаються в картині у дивовижну притчу про діда, який шукає прадавній клад – метафору прихованого народного щастя.

Досвід «Звенигори» Довженко застосував уже наступного року. Історико-революційний фільм «Арсенал», присвячений робітничому повстанню проти Центральної Ради, був сповнений ще виразнішою метафоричністю, художнім узагальненням екранних образів. Вражаючим образом трагедії Світової війни став гомеричний регіт отруєного газами німецького вояка у виконанні Амвросія Бучми. Але вершиною творчості О.П. Довженка стала картина 1930 року «Земля». Знятий на новій Київській кіностудії, фільм про перетворення села став справжньою екранною поемою про невмирущість життя. Незабутнє враження залишають яблука, омиті дощем – як символ постійного оновлення життя; танок тракториста Василя посеред тихої нічної вулиці, перерваний кулею куркуля; епізоди знищення старих меж на полях; похорон Василя, що перетворюється на справжнє людське море.

Кожен епізод фільму – шедевр поетичного світобачення.

То був самобутній образний твір, який значною мірою вплинув на формування поетичного напрямку в європейському кіно.

Така ж поетична інтонація сповнювала і створений 1939 року фільм Довженка «Щорс».

Незважаючи на постійний тиск і нескінченні переробки, режиссер створив напрочуд цілісний, хвилюючий екранний твір, у якому Микола Щорс у виконанні Євгена Самойлова не тільки ставав справжнім народним героєм, але й уособлював народні мрії про ідеального вождя – чесного, справедливого, безстрашного.

Поетична інтонація драматургії та звукозорових виражальних засобів, простота і образність екранної мови, в тому числі і безпосередньої мови персонажів фільму, ще більше посилювали

приналежність фільму до жанру поетичного епосу.

Видатні мистецькі якості, образність і поетичність кіномови, високе громадянське напруження властиві документальним фільмам Олександра Петровича, створеним у часи Великої Вітчизняної війни – «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні (1944). Останній завершений фільм кіномайстра – «Мічурін» (1948).

Під час всесвітнього опитування 1958 року «Земля» була включена провідними кінознавцями світу до числа кращих фільмів усіх часів і народів.

Започаткована О.П. Довженком поетична традиція через кілька десятиліть стала мистецьким грунтом нової генерації українського поетичного кіно, яке також йшло від глибоко народного поетичного світобачення.

2. Кінозірки українського кіномистецтва дозвукового періоду.

А. Бучма, І. Замичківський.

Українська акторська школа «німого» кіно органічно пов΄язана з тогочасним українським театром. Кілька ролей зіграли визначні театральні актори М. Крушельницький, Ю. Шумский, О. Ватуля,

Н. Ужвій. У фільмі «Остап Бандура» зіграла геніальна

М. Заньковецька. Цілий акторський коллектив театру «Березіль» у 1924-25 роках прийняв участь у зйомках фільмів «Вендетта», «Макдональд», «Арсенальці» разом з керівником театру Лесем Курбасом. Актор курбасівського театру Семен Свашенко грав головні ролі у фільмах О.П. Довженка «Іван», «Арсенал», «Земля».

Однак справжніми «зірками» українського кіно дозвукового періоду були І. Замичківський та А. Бучма.

Іван Едуардович Замичківський (1867 – 1931) у дореволюційний період грав в українських оперетах, потім працював у різних драматичних театрах, а в 20-х роках інтенсивно знімався в кіно. Продавець в «Ягідці кохання» О. Довженка, актор Щепкін у фільмі

П. Чардиніна «Тарас Шевченко – він завжди добре сприймався глядачем. Його виразна емоційна гра прикрашала ледве не усі більш-менш значні українські фільми. Недарма Замичківський був першим кіноактором, який 1926 року отримав звання Заслуженного артиста УРСР.

Але справжнім екранним шедевром Івана Едуардовича стала роль старого швейцара Антона з фільму режисера Г. Стабового «Два дні» за сценарієм С. Лазуріна, знята 1927 року на Ялтинській кіностудії. Відданий слуга, Антон перед приходом Червоної армії ховає гімназиста – сина хазяїв маєтку. Однак повертаються «білі» і гімназист видає контррозвідці сина Антона – більшовика Андрія.

Над тілом убитого сина старий розуміє класову прірву між собою і хазями. Він підпалює маєток і береться за рушницю…

І. Замичківський надзвичайно емоційно передав на екрані трагедію свого героя, пластичні й психологічні зміни його поведінки.

Вражаючою була для свого часу гра актора у сцені оплакування загиблого сина. Психологічні нюанси екранної гри були на рівні кращих акторських образів тогочасного кінематографа. Саме завдяки життєвій правді у грі актора фільм отримав високе визнання у тогочасного європейського й американського глядача, а вже після смерті актора на екрани вийшов звуковий варіант стрічки.

Ще один шедевр – екранний образ візника Гордія Ярощука з фільму режиссера Г. Тасіна «Нічний візник» (Одеська кіностудія, 1928 рік). Цю – чи не найкращу в українському «німому» кіно роль, зіграв тоді вже визнаний майстер української сцени і кіно, провідний актор курбасівського «Березіля» Амвросій Максиміліанович Бучма (1891 – 1957). Старий одеський візник Гордій Ярощук, бажаючи врятувати дочку, видає її товаришів – підпільників білогвардійській контррозвідці.

Оскільки він – один з небагатьох візників, які ще працюють у місті, його змушують везти арештовану дочку до моргу, де її і вбивають.

Наступного дня він знову везе контррозвідників з арештованим підпільником. Гордій жене коняку; під час шаленої їзди арештований втікає. Візник повертає повозку на уславлені в «Панцернику «Потьомкіну» одеські сходи і гинее разом з офіцерами.

Величезний драматичний талант актора виявився у цій ролі повною мірою. Бучма сповнює страждання свого героя глибинними «шекспірівськими» пристрастями. Його рухи, очі, постава промовляють з екрана не менше, ніж трагедійні сценічні монологи. Бучма особливо виразний у сценах, де критичні емоційні прояви поєднуються з образною дією. Саме таким є епізод, у якому його герой після трагедії з дочкою повертається додому, а за ним звично перебирає ногами стара конячка.

Хоча фільм не зберігся, однак навіть окремі його фрагменти дозволяють зрозуміти геніальність актора, стриману і напружену манеру його гри.

Саме ця стриманість пластичного малюнку у поєднанні з глибоко правдивим внутрішнім напруженням стала його індивідуальним стилем на довгі прийдешні роки акторської праці в кіно і театрі, що дуже добре видно у створеному 1948 року фільмі-спектаклі «Украдене щастя» за І. Франко.