72. Сюжет в епічному творі. Різноманітність форм і способів сюжетоскладання у творах епічного роду.

Основою епічного твору є сюжет – подія чи система подій, покладених в основу художнього твору, спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій (художньої трансформації фабули), рух характерів у художньому часі й просторі. Сюжет динамічний аспект твору, ланцюг зображуваних подій, у тому числі й переживань, думок.

Водночас у сюжеті проявляється фабула, яка зцементовує і пов'язує в єдність різноманітні його елементи. Сюжет та фабула складають нерозривний конструктивний компонент твору, що проявляється відповідно на рівні ціннісно–аксіологічному та предметно – пізнавальному. Фабула – один із невід'ємних чинників сюжету, його ядро, що визначаємежі руху сюжету в часі й просторі, розповідь про події,змальовані в епічних творах , драматичних, ліро – епічних творах, на відміну від самих подій сюжету твору, фабула – розповідь про події, сюжет – самі події твору.

Фабула виникає в конкретному сюжеті як продукт творчості митця.

Внутрішню організацію сюжету розглядають, звичайно, як таку структуру побудови дії, що вбирає в себе п'ять елементів*: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію та розв'язку.

Експозиція виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що ви­значатимуть конфлікт твору, попереднє, у найзагальніших рисах, знайомство з персонажами твору введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт. Розрізняють такі окремі різновиди експозиції: пряма — на початку твору, затримана — подається після початку дії, розпорошена — фрагментарна, немовби порціями, подається протягом усієї дії, обернута — наприкінці дії.

Зав'язка — той етап розвитку дії, який визначає «зав'язування» в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої події, що служить початком розгортання основного конфлікту твору. Твір може відразу починатися із зав'язки, тоді вона, як правило, набуває більш гострого й напруженого характеру, може створювати враження несподіваності й загадковості. Зав'язка творів, яким передує експозиція, відзначається, як правило, плавнішим і послідовнішим перебігом дії.

Розвиток дії — це увесь її перебіг, починаючи від зав'язки й закінчуючи кульмінацією твору. Ця ланка розгортання дії твору звичайно являє собою ряд перипетій, тобто поступових ускладнень дії, мета яких полягає в дедалі більшому загостренні конфлікту, доведенні його до стану, в якому його внутрішня суть виявляє себе з найбільшою повнотою й певністю.

Кульмінація — момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту, момент максимального загострення конфліктної ситуації, окресленої у творі.

Розв 'язка — це та частина сюжету, яка завершує дію, доводить до їх логічного вирішення події, зав'язані в кон­фліктному вузлі твору, частково або й повністю розв'язує зовнішню сторону конфлікту, не вичерпуючи, як правило, при цьому глибини філософської проблематики, ним поставленої (що, звичайно, стосується далеко не всіх творів).

Сюжети окремих художніх творів можуть включати в себе й додаткові елементи, серед яких розрізняють: передісторію — розповідь про життя чи епізоди з життя героїв твору, що

не включаються безпосередньо в зображувану дію; подальшу історію — більш-менш розгорнуту розповідь про долю ге­роїв після завершення безпосередньо зображуваної дії;

пролог — «початковий епізод епічного або (частіше) драматичного твору, в якому щось повідомляється про наміри та завдання автора або коротко викладаються зображувані далі події, або, нарешті, змальовується певна подія, що відокремлена в часі від основної дії, передує їй і проливає на неї світло»; епілог — «завершальна частина твору. В ній автор (у драмі — вустами кого-небудь з персонажів) звертається до публіки безпосередньо: висловлює якісь узагальнюючі судження, дякує за увагу, просить прихильно поставитися до його твору». Інколи епілогом називають подальшу історію.

В окремих випадках сюжетна будова твору може ускладнюватися введенням до неї так званих вставних епізодів, що даються звичайно у формі розповіді одного з героїв твору про певні життєві події, які до зображуваної в самому творі дії не мають безпосереднього відношення.

73. Типове як соціальна, психологічна і естетична категорія.

Тип (від гр. відбиток, форма) – образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним неповторним. Це зумовлено тим, що людина є біосоціальною істотою, яка успадковує природні задатки від батьків, несе в собі ознаки «колективного несвідомого» (Г. Юнг) , формується як особистість у конкретному мікро- і макросередовищі. У спілкуванні з різними соціальними групами, в розмаїтих видах діяльності, активно входячи в середовище, пристосовуючись до нього і водночас видозмінюючи його, людина стає типовим представником групи, класу, нації свого часу. Письменник, маючи за приклад реальних людей (прототипів), за допомогою творчої уяви, перевтілення,асоціативного мислення відтворює постаті-персонажі, які можуть бути яскравими індивідуальними типами або схематичними рупорами ідей, масками-концептами або винятковими індивідами, що не мають аналогів у дійсності. Законом створення типових образів-персонажів, закономірністю художньої типізації є єдність загального і індивідуального. Загальним у типізації є передусім все загальнопоширене, притаманне групі подібних у якомусь аспекті (соціальному, психологічному, моральному…) осіб; індивідуальне є від вроджених людських особливостей, набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого і ситуативного. Діалектика загального і індивідуального по-різному проявляється в літературних напрямах (класицизм, романтизм, реалізм тощо). Ця тенденція перестає діяти в розмаїтих стильових течіях модернізму, де здебільшого типовий образ-характер відсутній.

У художньому світі можна визначити три способи типізації чи художнього моделювання цього світу: 1) відтворення яскравих життєвих типів (так пишуться нариси, документальна, історико-біографічна проза); 2) трансформація достовірних прототипів, їх злиття та узагальнення при домінуванні враження від відомої особистості; 3) творення «збірних образів» з орієнтацією на соціально-психологічну і національну достовірність.

Ці способи типізації промовисті в романах з однаковою навою «Волинь» У. Самчука і Б. Харчука. Коли систему їх персонажів зіставити із соціальними і політичними типами періоду між двома світовими вінами, то можна безпомилково зафіксувати типологічні збіги, подібності і в характерах, і в світоглядних орієнтаціях, і навіть у темпераментах – усі вони заземлені у волинську етнографію та етнологію, занурені в міжвоєнну історію, виповнені українською ментальністю.

Взаємовідображення персонажів в одному творі чи в усній творчості митця – це спосіб розбудови художніх типів вищого порядку, уявлення про які складається у свідомості читачів і є наслідком типологічних зіставлень низки творів. Вони запам’ятовуються не як соціологічні схеми, а як естетичні цінності, бо осягаються в індивідуалізованій формі.