66. Специфічні особливості літератури як виду мистецтва.

Поняттям «література» користуються у 2-х значеннях. У широкому розумінні – це будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові й мають суспільне значення. У вузькому – це один з основних видів мистецтва – мистецтво слова, тобто такий вид мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний образ.

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи – просторові, часові і синтетичні.

Література належить до синтетичного мистецтва.

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з провідних місць у суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відродження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живопису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Зокрема, у добу Античності Платон розглядав л-ру як відображення не реально-матеріального світу, а уявлення про нього, «тінь тіней»; у добу Середньовіччя л-ру вважали «творінням Бога», «література належить до відтворювальних видів мистецтва» (Ф. Аквінський); в епоху Ренесансу теоретики мистецтва підтримують ідею наслідування природи, а митці по-своєму реалізують цю настанову, завдання митця – відкрити у природі ту красу, ту красу, яка в ній прихована; в добу Бароко лі-ра бачилася як засіб інтелектуального осмислення світу; у добу Класицизму (Н. Буало) – мета л-ри: зображення лише досконалого, достойного похвали, виходячи з «високого» начала – людського розуму, а не з «низького» - людських пристрастей.

Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живописом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. У добу Просвітництва відбувається зміна поглядів на л-ру і мистецтво. Теоретично переваги л-ри були обґрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 p.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Гегеля. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Отже, на сьогоднішній день література – це зафіксована на письмі словесна творчість, сукупність писаних творів; це наслідування природи, пошук у ній прекрасного; це мистецтво слова; це моделювання нової (художньої)дійсності завдяки авторському сприйняттю і світорозумінню; це мовна структура, яка конкретизується в читацькому сприйнятті…

67. Структуралізм.

Структуралізм – це сформований у ХХ столітті дослідницький метод, який переоцінює причинно-наслідкове мислення на користь сприйняття явищ як складну систему взаємопов'язаних частин.

Хоча структуральне мислення присутнє сьогодні майже у всіх галузях науки, найкраще своє вираження знайшло в мовознавстві. Структурний метод представлено в «Курсі загального мовознавства» (1916) Ф. де Соссюра.

Структуралі́зм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Ф. де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

Структуралізм у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці.

Структуралізм (від латинського – розміщення, будова, порядок) – літературознавча методологія, котра передбачає вивчення літератури як мистецтва слова у системно-функціональному аспекті, за допомогою понять: елемент, структура, система, функція, модель, домінанта, паралелізм, текст, ідея, бінарні опозиції тощо. Серед численних визначень структури характерним є зроблене Ж. П’яже: структура – це модель, що відповідає трьом умовам: 1) цілісності (підпорядкування елементів цілому і незалежність останнього), 2) саморегулюванню (внутрішнє функціонування правил у межах даної системи), 3) трансформації (упорядкований перехід однієї підструктури в іншу).

Основоположником власне структуралізму вважають російського науковця Володимира Проппа, зокрема його роботу „Морфологія казки» (1928). Базувався цей підхід, окрім семіотичних ідей, на здобутках так званої „формальної школи» (О. Вальцель, В. Шкловський, В. Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон тощо). Згодом структуральний напрям отримав розвиток у роботах „празького гуртка» (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, Б. Трік, Н. Трубецькой, С. Карцевський, Р. Якобсон) і працях науковців 50–60-х (період розквіту структуралізму): К. Леві-Стросса, К. Бремона, Ж. П’яже та ін.; в Україні – частково в роботах Михайлини Коцюбинської.

Структуралісти старалися наблизити літературознавство до точних наук, намагалися тим самим уникнути розпливчастості та суб’єктивізму, характерних, на їхню думку, для культурно-історичної та психологічної шкіл. Під впливом структуралізму в літературознавстві з’явились: 1) теорія літ. твору; 2) концепція поетичної мови; 3) теорія історико-літературного процесу; 4) нарис теорії комунікації.