52. Проблема успадкування в літературі і мистецтві.

Проблеми успадкування в літературі і мистецтві – це традиції і новаторство в літературі і мистецтві. Кожен вид мистецтва щось успадковує – художні прийоми, тематику, ідеї, але разом з тим має свої новаторські підходи у проблематиці, образах. Наприклад, співомовки Руданського мали значний вплив на сатирично-гумористичну творчість таких видатних майстрів художнього слова нової літератури, як І. Франко, Леся Українка, В. Самійленко та інші. Кращі традиції творчості "незрівнянного анекдотиста" успадковані й сучасною літературою: всі наші гумористи й сатирики зазнали певного впливу співомовок Руданського, особливо в період "учнівства", "проби пера". Такі твори є в доробку А. Крижанівського, П. Глазового та ін.

Успадкуванню зазнала і балада. Балада як жанр народнопісенної творчості — це один з тих жанрів, який найшвидше почав проникати у літературу. Балада зайняла центральне місце у творчості П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, І. Срезневського, А. Метлинського та інших поетів-романтиків, але в основному сюжети їхніх творів узяті з європейської літератури.

Також для української літератури є певні новаторські особливості. Високого рівня узагальнення та авторської майстерності сягнули українські балади у ранній творчості Т. Шевченка. Національні сюжети, символи й образи з новою силою зазвучали в його творах, зокрема мотив перетворення дівчини в дерево знайшов своє відображення в поемі «Тополя», народно-поетичною атмосферою пройняті твори баладного характеру «Причинна», «Утоплена», «Хустина», «Катерина», «Лілея», «Княжна».

Сюжет відомої народної пісні „Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці” покладений в основу однойменної драми М.Старицького. Цей же сюжет розробила в повісті „В неділю рано зілля копала” О.Кобилянська, при цьому внесла у фольклорний сюжет новий елемент – ввела образ матері Гриця, циганки Маври, змалювала тим самим переплетення життя двох народів (гуцульського і циганського). У свій час до згаданого сюжету звернулася Ліна Костенко, інтерпретувавши його у романі „Маруся Чурай”.

Твори, у яких розробляється традиційний сюжет, бувають досить різними за змістовим наповненням. Так, після іспанського драматурга XVII ст. Тірсо де Моліна про звабника жінок Дон-Жуана писали Мольєр, Д.Байрон, О.Пушкін, О.Толстой, Леся Українка, Б.Шоу та багато інших. І кожен з авторів вносив у знаменитий сюжет свій новий вимисел. Зберігаючи основні риси персонажів і головну лінію подій, письменники висловлювали у своїх „Дон-Жуанах” різні світосприйняття, інколи зовсім протилежні. Якщо Тірсо де Моліна карав свого героя за егоїзм, жорстокість, а головне – за безбожність, то О.Пушкін змалював Гуана як „імпровізатора любовних пісень”, оспівував його як людину, що вірна своїй натурі, внутрішньо вільна, не сповнена користі і не знає страху смерті.

64. Сентименталізм як творчий напрям.

Сентименталізм (від франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв у читачів. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 p.). Саме ж слово «сентиментальний» існувало в Англії ще до публікації стернівського роману: його перше використання зафіксував англійський словник 1749 року видання. Однак до виходу роману Л. Стерна воно вживалося в мові художньої літератури рідко, і до того ж виступало у двох основних значеннях: «розсудливий» і «здатний до співчуття». З 60-х років XVIII століття починає переважати друге значення слова «сентиментальний».

Найбільш видатні представники сентименталізму - Джеймс Томсон, Едуард Юнг, Томас Грей, Лоренс Стерн (Англія), Жан Жак Руссо (Франція), Микола Карамзін (Росія).

На відміну від багатьох інших літературних напрямів, естетичні принципи сентименталізму не знаходять закінченого вираження в теорії. Сентименталісти не створювали будь-яких літературних маніфестів, не висували власних ідеологів і теоретиків, якими були, зокрема, Н. Буало для класицизму, Ф. Шлеґель для романтизму, Е. Золя для натуралізму. Не можна сказати, що сентименталізм розробив і власний творчий метод. Вірніше було б розглядати сентименталізм як певний умонастрій з характерними ознаками: почуття як основна людська цінність і вимір, меланхолійна мрійність, песимізм, почуттєвість, особистісність переживань тощо.

Сентименталізм зароджується всередині просвітницької ідеології. Він стає негативною реакцією на просвітницький раціоналізм. Митці-сентименталісти рішуче відкидають однобічний раціоналізм Декарта, який утілився в нормативності й суворій регламентації в класицизмі. Сентименталізм спирається на філософію агностицизму англійського мислителя Девіда Юма. Агностицизм був полемічно спрямований проти раціоналізму просвітителів. Він піддавав сумніву віру в безмежні можливості розуму. За Д. Юмом, усі розумові уявлення людини про світ можуть бути помилковими, а моральні оцінки людей — засновані не на порадах розуму, а на емоціях або ж «активних відчуваннях».

Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широкий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу людини, до її психології. Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони описують страждання самотньої людини, нещасливе кохання, а нерідко й смерть героїв. Письменник-сентименталіст завжди прагне викликати співчуття до долі персонажів. Герой сентименталістів демократизується. Це вже не цар або полководець класицистів, який діє у виняткових, екстра­ординарних умовах, на тлі історичних подій. Герой сентименталізму — цілком ординарна людина, як правило, пред­ставник нижчих верств населення, людина чутлива, скромна, з глибокими почуттями.

Сентименталізм змінює жанрову систему сучасної йому літератури. Він відкидає класицистичну ієрархію жанрів: у сентименталістів уже немає жанрів «високих» і «низьких», усі вони є рівноправними. Жанри, що домінували в літературі класицизму (ода, трагедія, героїчна поема), поступаються місцем новим жанрам. Зміни відбуваються в усіх родах літератури. В епосі панують жанри подорожніх нотаток, епістолярного роману, з'являється сімейно-побутова повість. Жанри лірики,— елегії, ідилії, мадри­гали, послання, — мають на меті психологічний аналіз, розкриття суб'єктивного світу ліричного героя. Похмурі мотиви в їхніх творах зумовили виникнення назви «цвинтарна поезія». Чи не наивідомішим поетичним твором сентименталізму стає «Елегія, написана на сільському цвинтарі» Т. Ґрея. Розробляли сентименталісти й жанри драми. Серед них — так звані «міщанська драма», «серйозна комедія», «сльозлива комедія». У драматургії сентименталізму скасовуються сумнозвісні «три єдності» класицистів, синтезуються елементи трагедії та комедії.

Відкидає сентименталізм і класицистичні канони композиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширюються ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні п'ять елементів сюжету. Посилюється в сентименталізмі й роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.