63. Семіотика у літературознавстві.

Семіотика (семіологія) (від грецьк. semion —- знак) — наука про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі (природна мова, система мистецьких та наукових, у т.ч. формалізованих, засобів передачі думок та почуттів, система жестових, світлових, тактильних, звукових, речових та ін. сигналів побутового, обрядового, сакрального характеру тощо), а також спілкування тварин. С, за термінологією Ч.;С.Пірса (1839-1914) — американського філософа та математика, або семіологія — за термінологією, швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857-1913), виникає наприкінці XIX ст. До сфери літературознавчої Семіотики входять, насамперед, дослідження художніх творів як цілісних явищ у сукупності змістових (зміст та смисл твору, його тематика, характери персонажів тощо) та формальних (фабула, сюжет, композиція, звукова архітектоніка і т.п.) характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності. При цьому подібне дослідження може мати на меті як виявлення окремих елементів та одиниць тексту та виділення їх структурних (місце у творі) і функціональних (роль, відношення до інших елементів та одиниць) властивостей, так і виявлення власне художньо-мистецьких семіотичних ознак та рис художнього твору як явища культури, визначення його місця й ролі в культурно-історичному і творчому процесі. Основи семіотичного дослідження художньої літератури були закладені ще в античні та середньовічні часи, коли вперше з'явилися праці з риторики. Суттєвим поштовхом до розвитку загальної поетики були роботи В.Гумбольдта, О.Потебні, З.Фрейда. Після появи робіт Ч.-С.Пірса та Ф. де Соссюра їх ідеї розвиваються представниками Празького лінгвістичного гуртка — Р.Якобсоном, Я.Мукаржовським, В.Матезіусом. Самостійно до ідеї художнього твору як прийому приходять у першій третині XX ст. російські "формалісти" (Ю.Тинянов, В.Шкловський, Б.Ейхенбаум), що спиралися на творчі здобутки московської та казанської шкіл Ф.Фортунатова та Я.Бодуена де Куртене. Значний внесок у розробку проблем С. художньої літератури зробили В.Пропп, Л.Виготський та М.Бахтін. Бурхливого розвитку набула літературознавча С. у 50-60-х XX ст., коли в літературознавстві утверджується структурний (або структуральний) метод дослідження, чому сприяли роботи французьких учених антропологічної школи К.Леві-Стросса, Р.Варта, Ж. Лакана, А.Греймаса, М.Фуко та російських учених Ю.Лотмана, В.Іванова, О.П'ятигорського, В.Топорова та ін. С з'явилася на світ на зламі ідеологічних епох, коли молода феноменологія та інтуїтивізм намагалися подолати інерцію поширеного у XX ст. позитивізму. Вчені від спостереження життя (та художньої літератури як його міметичного відображення) переходять до вивчення системи засобів літератури, що потребує проникнення вглиб твору та творчості, вглиб мистецтва як такого. Прагнучи відшукати сутність, сховану за явищем художнього твору, ранні структуралісти та герменевти (представники інтуітивістського напряму феноменології) йшли до цієї мети різними шляхами,, хоча бачили перед собою один і той же об'єкт —- об'єктивно і реально наявну культуру (літературу) з єдиними законами, засобами, що творять "мову" художньої літератури, яку треба або обчислити за допомогою логічно та математично доведених теорем (структуралісти) або ж відчути трансцендентно, інтуїтивно (герменевти). Структуралісти за об'єкт своїх обчислень обрали форму художнього твору, а інтуїтивісти пробували безпосередньо "пробитися" до його змісту та смислу. Саме представники структурної С. у літературознавстві уклали найбільш повні каталоги тропів та образів, словники метафор та сюжетів. Із зміщенням філософських досліджень у бік логічного позитивізму у 60-70-х XX ст. у центр семіотичних досліджень потрапляє, з одного боку,,сам суб'єкт (автор та читач як реальна особистість), а з другого — процес породження інформації, що включає в себе і текст, і позатекстові чинники. В останні роки виявляється відразу декілька тенденцій у літературознавчій С. З одного боку, спостерігається повернення до феноменології та реалізму, що пояснюється спробами відійти від надмірного суб’єктивізму теорій дискурсу. Текст переростає межі свого автора та свого читача. Він стає самоцінним реальним феноменом; завдання читача чи дослідника — пізнати його, розкодувати, дати правильне, єдино можливе трактування. З другого боку, відроджуються та розвиваються функціональні ідеї празької лінгвістичної школи та психолінгвістичні ідеї Л.Виготського, які тільки зараз по-справжньому осмислюються з урахуванням найновіших досягнень психології та нейрофізіології психічної діяльності. Послідовники функціонального підходу розглядають художній твір крізь призму творчої діяльності автора як мікросоціуму та співтворчості читача як макросоціуму, що дає змогу перемістити сам твір у сферу соціальної психології та розглядати його як результат семіотичної діяльності автора. Надбання літературознавчої С. та окремі семіотичні положення широко вживаються і в традиційному порівняльно-історичному та позитивістському літературознавстві. У 1974 в Мілані (Італія) на І Міжнародному конгресі з С. була створена Міжнародна асоціація С. З проблем літературознавчої С. видається ряд періодичних видань.