60. Розвиток естетичної думки в античну епоху. Концепція мистецтва Платона і Аристотеля. Погляди на мистецтво в епоху Середньовіччя.

Особливого рівня літературознавство й естетика досягай в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили піфагорійці. Піфагорійський союз (астрономи, математики, філософи), фундатором якого став Піфагор (VI ст. до н. є.) значну увагу приділяв з'ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об'єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. Піфагорійці передусім заявили про те, що мистецтво є наслідуванням природи. Вони ж знайшли відповідний термін для цього поняття — мімезис (від грец. μίμησιζ — наслідування). Сам Піфагор «користувався... віршами Гомера і Гесіода, виголошеними для виправлення душі», тобто вбачав у поезії певну магічну силу, яка могла лікувати людські душі. Очевидно, йшлося про початки розуміння мистецтва слова як засобу виховання громадян у суспільстві.

Про наслідування як творче переосмислення натури, а не зовнішнє копіювання життя, твердив Геракліт (бл. 544/542 — бл. 483 до н. є.). На його думку, художник творить зображення відповідно до оригіналу, але не повторює всіх його прикмет. Тобто, уже в античну добу порушувалося питання про художнє узагальнення дійсності. Про це йшлося й у працях Емпедокла (бл. 490—430 до н. є.)

Думку про наслідувальний характер мистецтва поділяв і Демокріт (бл. 460—370 до н. є.). Йому ж належать ідеї про роль натхнення у творчому процесі: «Ніхто не може бути добрим поетом... без душевного вогню і без деякого натхнення, свого роду божевілля». Тоді ж стали обговорювати й проблему суспільної ролі мистецтва.

Досить цікавою в цьому напрямі видається суперечка героїв комедії Арістофана «Жаби» Есхіла та Еврипіда. Есхіл виступає прибічником принципів ідеальної поезії, вважаючи, що героями можуть бути тільки люди духовно і фізично сильні, шляхетні, наділені блискучим знанням мови, одягнені в розкішне вбрання. «Мусить поет, — заявляє Есхіл, — приховати негарне й ганебне, не виводить на сцену й не вчити цього». Він дорікає Еврипідові за те, що героями його творів виступають блазні, блудниці, розпусники, негідники, на тлі яких навіть царі виглядають нікчемами. Еврипід виступає прибічником реальної поезії, він зовсім не прагне звеличувати своїх героїв, а зображує їх такими, якими вони були насправді.

Не всі філософи Стародавньої Греції стояли на позиціях визнання високого громадянського призначення мистецтва. Негативно до цього ставився Платон (бл. 428/427 — бл. 347 до н. є.). Він вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. На підтвердження цієї думки наводить притчу про печеру.В'язні печери змушені бачити перед собою лише тіні, вважаючи їх за реальне життя. Так і в дійсності, люди, яких оточує світ справжніх речей, не можуть своїми органами чуття сприймати нічого, крім цих речей, що в дійсності є лише тінями справжньої реальності ідей. Проникнути в царство ідей люди можуть тільки завдяки розуму.

Поділяючи думку про те, що мистецтво наслідує природу, Платон надзвичайно скептично ставився до нього, оскільки художник наслідує не ідеальні речі, а лише їхні копії, почуттєві й недосконалі, тому в цілому мистецтво є справою непотрібною, адже воно вводить людей в оману. Особливо різких оцінок в естетиці Платона зазнав живопис як «брехливе штукарство».

Для ідеальної держави, теорію якої розробив античний мислитель, мистецтво є непотрібною річчю, бо воно не може проникнути в духовні основи життя, а значить — повноцінно впливати на виховання громадянських почуттів. Це є тінь тіней. І тільки для релігійних гімнів Платон зробив виняток, бо вони, на його думку, здатні залучити громадян до світу ідей.

Більш системними й продуманими є погляди на мистецтво учня Платона — Арістотеля (384—322 до н. є.). Його праця «Поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обгрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Арістотель погоджувався зі своїм учителем у питанні наслідувальної природи мистецтва, але саме наслідування вважав актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець стикається в реальній дійсності. Художник повинен наслідувати не одиничні й випадкові явища, а вірогідні. Арістотель першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви у творчому процесі. Він розумів різницю між художнім і науковим мисленням. Поезія говорить «не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче». Історію Геродота теж можна було б викласти віршами, проте вона все одно залишалася б історією, бо поет говорить про те, що могло б статися, а історик про те, що сталося. Арістотель вважав, нібито «поезія філософічніша і серйозніша за історію: поезія говорить більше про загальне, історія _ про окреме». У працях Арістотеля «Поетика» та «Риторика» трапляється чимало фрагментів, які стосуються образотворчих засобів художньої літератури, з-поміж яких дослідник виокремлює такий троп, як метафора. Метафоричність мислення — це ознака поезії, прикмета художнього таланту. Проте Арістотель застерігав і від надмірного використання тропів, бо зловживання ними шкодить поетичним характерам і затемнює розуміння ідеї твору.

У «Поетиці» Арістотель обґрунтував також поділ поезії на три роди — епос, лірику та драму. Античний мислитель підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті. У зв'язку з цим важливу функцію в його естетиці відіграє категорія катарсису (очищення). Викликаючи страх чи страждання, душевне хвилювання чи горе, митець очищає людину, даючи їй психологічне полегшення, що допомагає розкриттю найкращих якостей людської природи.

Віршоване послання «До Пізонів» римського поета Горація (65—8 до н. є.), що було назване «Наукою поезії», стало першим практичним керівництвом для письменників античної доби. В ньому в дусі нормативів класичної грецької поетики розписано, що і як повинен робити письменник, до чого він мусить прагнути, у чому виявляють себе художня майстерність і довершеність поетичної думки. Горацій вбачав мету художньої творчості в розважанні та повчанні читачів. Мудрість, розважливість поета, на його думку, полягає в тому, щоб творити художні образи на основі спостережень за дійсністю. По суті, послання «До Пізонів» — це струнка естетична система, яка віддзеркалювала рівень теоретико-літературної думки античної доби.

Епоха Середньовіччя. Розпал античного світу і встановлення феодального ладу позначилися на особливостях культури. В епоху середньовіччя (V—XV ст.) антична література була забута, теорія мистецтва зазнала впливу теології, про що свідчать праці Августина Блаженного і Томи Аквінського. Аврелій Августин (354—430 рр.), названий богословами "Блаженним", у "Сповіді" писав: "І прекрасні різноманітні форми, блискучі й приємні кольори — ось що люблять очі. Але хай не володіють вони душею моєю; хай володіє нею Бог, який створив їх прекрасними. Тільки Бог є благо моє, а не вони". Людині має подобатися божественна ідея, виражена у мистецтві, а не саме мистецтво. Кожен художній образ є втіленням божественної ідеї.

Найвидатнішим представником середньовічної естетики був Тома Аквінський (1225—1274 рр.), який поділив красу на вищу і нижчу. Він вважав прекрасним те, що дає задоволення під час безпосереднього сприйняття. Тома Аквінський, як бачимо, визнавав красу реальної дійсності, але вища краса, на його думку, має божественне начало. Ознаками краси вчений вважав цілісність, досконалість, пропорційність, які властиві насамперед Богові.