54. Психоаналітичний метод. Вчення Юнга.

Фундатором психоаналітичного методу є австрійський психіатр Зіґмунд Фройд (1856—1939 pp.), який у працях «Вступ до психоаналізу», «Тлумачення снів», «Я і Воно», «Тотем і табу» висунув ідею, сутність якої поля­гає в тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі й на її творчу діяльність. Провідним стимулом людської діяльності є не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних, які 3. Фройд позначає німецьким займенником Es — Воно. Його увагу як лікаря привертали факти психічної патології, досліджуючи які, він дійшов висновку, що раціональне, тобто свідоме (у нього воно позначається терміном Я), є зовнішнім, другорядним у людських бажаннях і потягах, провідна ж роль належить підсвідомому. Особливого значення Фройд надав сексуальним потягам. Ключовим поняттям його теорії є лібідо, яке у вузькому значенні він розумів як статевий потяг, а в ширшому — сукупність життєстверджуючих інстинктів, щось на зразок Ероса у Платона чи життєвого пориву — у Бергсона. На його думку, надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво, яке виростає на суто біологічному ґрунті. При аналізі будь-якого художнього твору передусім слід відшукати сексуальне джерело. У творі «Поет і фантазування» Фройд пише, що нам слід шукати слідів першої поетичної діяльності вже у дітей. Найулюбленіше заняття дітей – гра. Кожна дитина, що грається, поводиться як поет, бо витворює власний світ – світ фантазій, те ж саме робить поет, творячи фантазію і сприймаючи її як реальність. Щасливий ніколи не фантазує. Невдоволення бажання – рушійна сила фантазії, кожна фантазія – коректива дійсності. Наші сни – це також фантазії. Поезія, як і мрія, є продовженням і замінником дитячих ігор. Письменник вміє розділяти своє власне я на безліч інших я, тобто первтілюватися в своїх героїв. Фройд розглядає явище СУБЛІМАЦІЇ - психоаналітичний термін, що означає один із психологічних захисних механізмів. Сублімація проявляється у заміні людиною однієї потреби, більш важливої, але такої, яку не повністю можна задовольнити, іншою потребою, менш важливою, але такою, яку можна більш повно задовольнити, або, відповідно, одного, більш привабливого об’єкту іншим, менш привабливим, об’єктом, - як шлях народження твору. Зокрема, твори Шекспіра, Гете, Гофмана та Достоєвського є продуктами переробки емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями. Давньогрецька міфологія трактується 3. Фройдом як реальність, переживаючи яку в індивідуальному розвиткові кожна людина її символічно відтворює, що знаходить своє віддзеркалення в художній творчості, оскільки в ній завжди проглядається так званий Едіпів комплекс. Ідеї австрійського вченого знайшли по дальший розвиток у працях «Поезія і невроз» В. Штекеля, «Мотив кровозмішування в поезії та сазі» О. Ранка. Структура особистості за Фройдом: ід, еґо, суперего.

К.Г. Юнг (1875 - 1961) - швейцарський психолог і культуролог, основоположник аналітичної психології, учень Фройда, деякий час працював разом з ним, але потім пішов своїм шляхом. Якщо Фройд виявив несвідоме як природну суть людини, то Юнг відкрив первісні культурні джерела несвідомого. Він не зупиняється на сексуально-біологічному тлумаченні несвідомого. Дослідження привели його до висновку, що у снах і видіннях його пацієнтів зустрічаються одні й ті ж типові образи, які проходять крізь всю світову історію  культури. Більшість пацієнтів мала таку освіту і інтелектуальний потенціал, що не могла знати про ці складні символи, спільні для всього людства. Юнг встановив тотожність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь нормальних людей і фантазіями психічно хворих людей. Сукупність цих образів і символів вчений назвав колективним несвідомим, яке мало не природний, а культурний характер. Колективне несвідоме народилося на зорі історії людства, в колективному психічному досвіді, а первісні його носії - архетипи. Архетип - це не образ, а психічний смисл у чистому вигляді, першосмисл. Найдавніша форма психічного досвіду - міф, тому всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами та переживаннями. Висновок Юнга такий: міф лежить в основі душі людини, у тому числі і сучасної. Саме міф надає людині відчуття єдності і гармонії з природою, з тим магічним космосом, в якому людина була лише часткою. У кризові періоди у розвитку людського суспільства, коли особистість відчуває дисгармонію із світом, людина повертається до міфу, до несвідомих архетипів (звідси, зокрема, інтерес до “мильних опер”, серіалів). За Юнгом, міф - це форма ментальної терапії.

Юнг вважає, що душа, хоч вона і має архаїчне походження і своїх демонів, може жити в злагоді з культурою. Шлях до цього йде через архетипи добра,  які  магічною  стіною захистять людину.  Тобто культура повинна не боротися з несвідомим, а вступати з ним у діалог. Але з розвитком цивілізації цей діалог втрачається і вихід з драми міститься у відродженні втраченої єдності душі людини.

Революційне значення  культурологічної концепції Юнга в тому, що вона розкриває органічний зв’язок культури і людського несвідомого. Історія культури та її символічного світу постала як втілення несвідомих основ душі. Юнг вводить у науковий обіг такі об’єкти дослідження, які до нього кваліфікувалися європейською наукою як ірраціональні: символи, психологічні феномени, вчення про карму. Наукові висновки  Юнга лягли в основу міфологічної школи в різних науках. Структура особистості за Юнгом: его, особисте підсвідоме, колективне підсвідоме.

В українське літературознавство фройдизм проникає на початку XX століття. 1916 року виходить книга Степана Балея «З психольогії творчости Шевченка». В перші радян ські роки низка праць з психоаналізу друкувалася в пері одиці («Червоний шлях», «Життя і революція»). Найбільш помітними були статті Миколи Перліна «Фрейдизм і марк сизм», Степана Гаєвського «Фрейдизм у літературознавстві», Валер'яна Підмогильного «Іван Левицький (Спроба психо-аналізи творчости)». Потім настала тривала перерва, і праці, що популяризували або розробляли окремі проблеми фройдизму, з'явилися тільки в 90-ті роки XX століття. На увагу заслуговують розвідки Соломії Павличко «Сто років без Фройда», харківських науковців «История психоанализа в Украине».