53. Процес розвитку і диференціації жанрів.

Теорія літературних родів і жанрів досі не має достатньо чітких наукових дефініцій. Витоки класифікації родів і жанрів літератури криються в сивій давнині. Вже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту. Зокрема, Платону належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. В ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього говорить ще хтось». Драму Платон розглядав як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник; епос – як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми. Ідеї Платона далі розвивались в естетиці Арістотеля, який вважав кожен із 3-х літ.родів окремим «способом наслідування». «Наслідувати можна розповідаючи про події, як про щось відокремлене від себе, або так, що той, хто наслідує, залишається собою, не змінюючи обличчя (лірика), або репрезентуючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних (драма)». При цьому А. пропонував враховувати три моменти – «різні зображальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображування». Під предметом зображення він розумів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих (у трагедії), або смішних, нікчемних (у комедії). До зображувальних засобів відносив мелодію, ритм, розмір, слово. Вважав, що в основі епосу лежить розповідь про події, об’єктивне зображення дійсності. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

У середньовіччі питання про поділ поезії на роди майже не розглядалося. Зокрема, в трактаті А.С.Мінтуріно «De Poeta» (1559р.) словесне мистецтво поділялось на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).

Н.Буало у трактаті «Поетичне мистецтво» (1674) розглядає жанри як нерівноправні. Трагедію і поему він відносить до високих жанрів, а інші – комедія, байка, роман – до низьких. Героями високих жанрів можуть бути високопоставлені сановники, полководці, вінценосні особи, а низьких – представники третього класу.

У працях Д.Дідро («Прекрасне», «Парадокс про актора», «Про драматичну поезію») уперше з’являються роздуми про нові жанри драми – «серйозну драму», «серйозну комедію». Власне драма – середній жанр між комедією та трагедією. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису і поезії» (1766) розрізняє поезію і живопис, у нарисах «Гамурзька драматургія» (1767-1769рр.) порушив питання про жанри драматичного мистецтва.

Пізніше з’явилась традиція поділу поезії на роди та жанри як типи художнього змісту. А.Шлегель віддав перевагу певній духовній суті, а не формальним рисам цих літературних родів. Ф.Шеллінг шукав родово-жанрові параметри поезії у сфері філософії, співвідносячи лірику з категоріями безкінечності та духом свободи, епос – із чистою необхідністю, вбачаючи в драмі їх синтез як боротьбу свободи та необхідності. Надалі ця точка зору розвивалась у естетиці Гегеля. Для розрізнення родів він користувався категоріями гносеології. Епос – об’єкт, лірика – суб’єкт. Кожному роду притаманний специфічний предмет. Для епосу – це буття в його цілісності і домінування подій над волею окремих індивідів. Для лірики – душевна схвильованість, переживання; цілеспрямованість, вольова активність людини- для драми. Думки Шеллінга і Гегеля витіснили платонівське і арістотелівське бачення родів літератури як типів організації словесно-художніх творів.

Виокремились два підходи: 1) погляди Шеллінга і Гегеля – літ.рід як певні типи змісту; 2) поділ поезії на роди як непотрібний і безперспективний (праці Б.Кроче).

К.Фосслер вважав, що поділом на роди повинні займатися соціологи та психологи. У психології епос, лірика і драма зіставл.з явищами спогадів, уявлень. У лінгвістиці – з 1-ою, 2-ою, та 3-ьою особою. Й.Кляйнер співвідносить роди з часом (минулим, теперішнім і майб.)

На думку Е.Штайгера, ліричне співвіднос.зі спогадами, епічне – з уявленнями, а драматичне – з напруженістю. Форму вираження лір.,еп.,драм..вважає несуттєвим і випадковим. Схожі позиції демонструє В.Рутковські. Окрім відомих лі.родів, пропонує ввести четвертий – артистичний. О.Білецький розглядав кожен із родів як абстракцію.

У 20ст.. ускладнились і збагатились форми художньої творчості. Ю.Борєв запропонував поряд з епосом, лір.і драмою як самостійні роди літератури розглядати ще й сатиру, гумор і патетику. В.Днєпров ставить роман як певний «синтетичний» рід. М.Каган запропонував додати ще 3 нових роди, які виникли у результаті контактів літератури з кіно-, теле- і радіо мистецтвом.

Отже, що стосується жанрів, то у добу класицизму передовими були трагедія, сатирична комедія, ода, героїчна поема. У добу просвітницького реалізму – міщанська драма, роман виховання та побутовий роман. Сентименталізм – сімейний і подорожній романи, дорожні нотатки, щоденники, листи, інтимна лірика. Романтизм – романтична поема, історичний роман, балада. Реалізм – психологічний роман, епопея, повість, ліро-епічні жанри: поеми, байки.