42. Принцип художньої правди в реалістичній літературі

Починаючи з 30-х 19 ст, реалізм набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ. Художня правда включає дві сторони, нерозривно зв'язані між собою: об'єктивне віддзеркалення істотних сторін життя і істинність естетичної оцінки, тобто відповідність властивого даному мистецтву суспільно-естетичного ідеалу потенціям поступального розвитку, що таяться насправді. Це те, що можна назвати правдою ідеалу або естетичної оцінки. Найбільш глибоких і художньо-гармонійних результатів реалістичне мистецтво досягає тоді, коли обидві ці сторони естетичної істини знаходяться в органічній єдності. Правда художня характерна для творів красного письменства. Це, власне, правда типізована, втілена в художньому відображенні дійсності. Факти, ситуації і характери, створені письменником, не обов’язково відображення тих, що відбулися в реальному житті (хоча і такі можуть бути). Це окремі деталі, риси, факти, зібрані письменником по крупинці, осмислені ним і типізовані; себто, це – вимислені і домислені автором типові колізії, характери, сюжети, яких найчастіше не було в житті, але вони цілком могли чи можуть бути. Навіть, якщо це є фантастика, де може бути суцільний вимисел, але й тоді політ письменницької думки спирається на наукові та життєві реалії.Незважаючи на авторський вимисел і домисел у художньому творі, письменник не може відступати від художньої правди. Інакше літературний твір втратить свої суттєві якості, може перетворитися у пасквіль на реальність.Великий майстер слова Олександр Довженко свого часу записав у своєму щоденнику:^ Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне.І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний учитель.^ Тут немає суперечності між правдою художньою і правдою життєвою, як може здатися на перший погляд. Тим більше протиставлення. Олександр Довженко як майстер слова розглядає категорії правди і краси не у філософському, а в суто художньому сенсі. У цьому випадку красу треба розуміти як художню правду. І протиставлення краси (художності) голій правді цілком правомірне.

43. Проблема прекрасного. Прекрасне в житті і в літературі

Прекрасне — категорія естетики, виражає ту грань естетичного освоєння світу, що відповідає ідеалові людини і супроводжується почуттям естетичної насолоди. Мірою прекрасного зі сторони об'єкта є симетрія, гармонія, пропорція, ансамбль його природних властивостей, які забезпечують позитивне значення явищ для людини. З боку суб'єкта мірою прекрасного є духовне багатство вільної особи, яка невимушено, незацікавлено (з прагматичного погляду) сприймає зовнішній світ.

Проблема прекрасного-потворного, низького-високого, комічного-трагічного розглядалася в культурі та літературі здавна. Естети вважають, що прекрасне в житті і прекрасне в мистецтві не збігається: потворні життєві явища можуть бути прекрасно відтворені в сатиричних творах і, навпаки, прекрасні можуть спотворюватися бездарним автором.

Мистецтво відтворює як прекрасні предмети та явища, так і потворні. І. Франко писав, "що для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого... Все доступно для його творчості... Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути, які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі".

Теоретики мистецтва давно займаються проблемою прекрасного. Теорія прекрасного має свою історію. Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Папій Більший" подає розмову Сократа із софістом Гіппієм. На питання Сократа "Що таке прекрасне?" Гіппій відповідає, що прекрасною може бути дівчина, горщик і кобилиця. Сократ не погоджується з такою думкою і згадує Геракліта, який сказав, що найкраща мавпа потворна в порівнянні з людиною.У праці "Бенкет" Платон заперечує думку про прекрасне як щось вигідне, доцільне чи таке, що дає чуттєве задоволення. Він вважає, що "прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння...". Прекрасне, за Платоном, — "одвічна ідея". Таємницю краси прагнув розкрити й Арістотель. На думку Арістотеля, прекрасне має об'єктивний характер, воно — властивість предметів і явищ, воно в гармонії, симетрії, пропорції, величині і порядку.Середньовічні філософи прекрасним вважали аскетичне, божественне. В естетиці Відродження прекрасне визначали як гармонію матеріального і духовного, людини і навколишнього світу. Для мистецтва Відродження краса людини — це гармонія досконалого тіла і душі.На думку Іммануїла Канта, прекрасне те, що пов'язане з нашою волею, те, що ми надаємо життю своєю діяльністю, "краса є форма досконалості предмета, оскільки вона сприймається без уявлення мети". Краса зумовлена тільки формою, а не змістом. Особливу увагу Кант приділяв естетичному судженню, яке базується на грі розуму, силі уяви і має суб'єктивний характер. Кант вважав, що прекрасне не можна пояснити логічно і, отже, науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного.Геґель зауважував, що краса в природі недосконала, досконаліша вона у мистецтві. Предметом естетики є художньо прекрасне. Художньо прекрасне вище від природи, бо "краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та ЇЇ явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу". На думку Гегеля, прекрасне те, що чудове у своєму роді.

М. Чернишсвський слушно зауважує, "що предмет повинен бути чудовий у своєму роді для того, щоб називатися прекрасним". Наприклад, ліс може бути прекрасний, але тільки "високий, прямий, густий, одним словом, чудовий ліс; корчуватий, жалюгідний, низенький, рідкий ліс, не може бути прекрасний. Троянда прекрасна, але тільки свіжа, необщипана троянда". М. Чернишевський вважає, що життя вище від мистецтва, у трактуванні прекрасного автор стоїть на позиціях антропологізму. Прекрасне в житті не можна ототожнювати з прекрасним в мистецтві. Прекрасне у житті — це все позитивне, це творення. Руйнування, загибель — не є красивими. У творах мистецтва можна прекрасно відтворити найпотворніші життєві явища.

Прекрасне має об'єктивно-суб'єктивний характер. Там, де немає людини, нема і поняття про прекрасне. Австрійський філософ Р. Фішер писав, що краса є предметом для нас і станом нашого суб'єкта, вона стан і наша дія.