25. Інтертектсуальність (міжтектуальність).

Інтертекстуальність (л ат. inter — між і textum— тканина, зв’язок, будова) — основне поняття текстології постструктуралізму, запроваджене 1967 Юлією Крістевою для виявлення різних форм і напрямів письма (цитата, центон, ремінісценція, алюзія, пародія, плагіат, трансформація інваріанта, стилізація тощо) в одній текстовій площині, спирається на теорію поліфонічності М. Бахтіна, праці представників формальної школи, концепції анаграм Ф. де Соссюра, некласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища у процесі сенсорозуміння. За твердженням Ю. Крістевої, І. не зводиться до цілеспрямованого цитування, швидше трактується як його можливий простір, вірогідні літературні, побутові, наукові, соціолектні, пропагандативні дискурси «цитатної літератури ». Її міркування близькі до твердження Г.-Г. Гадамера, що «реалізоване мовлення містить у собі істину, вказуючи на вже та ще досі немовлене », що їх збігання спричинює розуміння усього вислову. Таке застосування І. здійснюється через читання-письмо, власне використання інформації, вже використаної у минулому семіотичному культурному досвіді. Тлумачачи світ як суцільний універсальний текст, постструктуралісти осмислюють І. у проекції безмежжя мови, її невичерпних семантичних значень, наслідком чого є поява нескінченно нових текстів як перетину багатьох інших, більш-менш впізнаванних попередніх чи паралельних. Його часова траєкторія відбувається на підставі відношень архетексту (логічне поняття текстової сукупності в дистибутивному розумінні), прототексту (раніший, попередній текст) і метатексту, внаслідок чого виникає інтертекст. Вони розглядаються в аспекті «текст — тести — система». Ж. Женетт запровадив переосмислене поняття «палімпсест », адже нове письмо неможливе без нашаровувань інтертекстуальних смислів. Тому уявлення про твір як про «чистий листок» — безпідставне, бо він не може бути автохтонним, бо в середині тексту постійно здійснюється конотація, відсилаючи автора або читача до минулих, наступних чи взагалі сторонніх текстів. Кожна цитата вважається носієм функціонально-стилістичного коду, що вказує на відповідний спосіб мислення. Взаємовкладання таких кодів перетворюється на їхні потоки, формуючи складну картину взаємодії текстів. За версією Ж. Женетта, існують такі типи І., як співіснування в одному тексті одного чи кількох (цитата, ремінісценція, плагіат і т. п.), паратекстуальність (відношення тексту до своєї частини — заголовка, епіграфа, вставної пополи), метатекстуальність (співвідношення тексту із підтекстом, коментування свого інтертексту), гіпертекстуальність (пародійне співвідношення тексту з профанованими ним іншими текстами), архітекстуальність, що стосується жанрових зв’ язків.