16. Закономірності історичного розвитку літератури

У процесі свого історичного становлення як мистецтва слова література проходить два великі етапи, перший з яких умовно можна пов'язати з періодом панування поезії, спочатку у фольклорній, а згодом у літературній формі, дру­гий — з періодом панування прози.

Поезія в широкому розумінні уся словесно-художню творчість. У вузькому - історично роз­винений тип словесної творчості, який має віршовану фор­му мовлення. Витоки її сяга­ють часів зародження словесного мистецтва, первісних форм його існування та розвитку в системі фольклорної творчості. Фольклором називають особливий тип усної поетичної творчості, автором яких вважається весь народ. Специфіка фольклору постає з тісного зв'язку форм його художнього мислення з побутовими, історичними, культур­ними традиціями та етапами формування націо­нальної суспільної свідомості. Первинна форма народної творчості, до якої сходять найперші початки словесного мис­тецтва, являла собою колективну гру, яка згодом переросла в обрядову дію.

М. Грушевський: «Обрядові дія — се той ґрунт, на котрім виро­стають, очевидно, найстаріші форми словесного мистецтва. Словесний елемент, який набирав при обрядовій дії усе більшої змістової ваги, поклав початок поезії.»

Виділившись з обрядової, поезія ще досить довгий час існує у формі пісні. В цей час відбувається внутрішній поділ на окремі словесні роди: епос, лірику та драму. Усна народна творчість розвинула систему поетичних жан­рів календарно-обрядової поезії, родинно-побутової поезії, героїч­ні та історичні пісні, казки, ліричні пісні та драматичні твори.

Як можна гадати, авторська форма поезії з'являється тоді, коли з великої кількості її анонімних творів поступово починають виокремлю­ватися творчі особистості. Одним з перших таких співаків є найславетніший з поетів античності Гомер. 

Авторська форма поетичної творчості довгий час усе ще залишається пісенною. Уся поезія давніх греків, з якими пов'язують розвиток європейської авторської поезії, спершу була пісенною, як і вся музика — вокальною. 

Лише з часом широке поняття поезії як мистецтва слова стає об'єктом поділу на віршовану поезію та художню прозу. Початок такого поділу можна спостерігати вже в антично­сті, хоча протиставлення вірша і прози в ній не прин­ципове. В західноєвропейських літературах виокрем­лення поняття віршів із поезії в добу Відродження пов'я­зується зі здобуттям прозою своєї власної художньої фор­ми.

Починаючи з епохи Відродження в Західній Європі, а в східнослов'янських літературах — з третини XIX сто­ліття, поезія активно витісняється художньою прозою, яка, зайнявши до кінця XIX століття панівне становище в літературі, зберігає його й досі, певною мірою уособлюючи поняття літератури, як це у свій час робила поезія. Поетична творчість в ієрархії видів словесного мис­тецтва відсувається на другий план.

Прозою в XIX столітті часто називали будь-які невіршові твори, у тому числі й нехудожні.

Художня проза веде свою генеалогію від публічних про­мов давньогрецьких ораторів. Давньогрецька й пізніша європейська худож­ня проза — це так звана ритмічна проза.

Усталенню прози сприяли поява та розвиток писемності, яка поступово почала витісняти форму усного існу­вання. У повсюдний вжиток художня проза починає входити переважно тоді, коли писемність набирає форму друкованих видань. Саме в цей час розпочинається масове тиражування книг. До специфічних власти­востей прози можна віднести й те, що вона в більшій мірі зображувальна й у меншій мірі виражальна; на противагу поезії — діалогічна, тоді як поезія зорієнтована на єдність авторського слова і слова персонажа, тобто монологічна. На відміну від поезії, у якій мова виступає майже виключно як засіб зображення, в прозі вона існує і як предмет зображення у формі мови персонажів твору, а також оповідачів тих «життєвих історій», що кладуться письменником в основу сюжету твору.