15. Закони сценічного часу і сценічної дії в драматургії.

В драматичних творах, які ми бачимо на сцені, ми щось передбачаємо, не усвідомлюючи того, що дія була в минулому і оживає зараз перед нами. Драматурги, створюючи п’єсу для сцени, синтезують мистецтво слова з мистецтвом пантоміми. Коли ми читаємо драм. твори, то уявляємо цю дію на сцені. Сцена висуває драматургу свої вимоги, вона існує для того, щоб на ній розігрувалось якесь дійство. Виконання конфліктного дійства не може довго тривати, значить драм. твори мають складатись з окремої кількості актів та сцен, при якій вони свій сюжетний час вмістили в сценічному часі. Драматург повинен створювати сюжети творів і конфліктними, і компактними. Він має концентрувати конфліктні ситуації в часовому просторі, розкриваючи їх переважно в кульмінаціях, вивільнюючи їх від зв’язків з іншими конфліктами. Зовнішня дія персонажа може бути тільки симптомами його внутрішніх станів, часто дуже напружених. В драматургії про внутрішній світ героя нікому розказати, адже автора на сцені нема.

Гете і Шіллер зауважували, що драматург зображає подію як безумовно теперішню. Найкраще, коли персонажі перебувають на такому ступені культури, коли індивід може у своїй діяльності покладатись на самого себе, коли людина діє не з моральних, політичних, механічних спонук, а з суто особистих. Драматург – це мім, який виступає у колі нетерплячих, гостро зацікавлених людей. Він видає себе за певного індивіда, не хоче, щоб ми були байдужі до нього, прагне співчуття, щоб через нього ми забували про себе. Він дбає про певну поступовість, проте слухач і глядач мусить по праву бути в стані постійного напруження, не сміє роздумувати, його уяві наказано мовчати. Все, про що йдеться, має з’явитись перед глядачами у наочній формі.

Шекспір висуває на перший план внутрішню залежність мотивів дії і всю дію підкоряє єдиності характеру. Для збільшення експресії головної діїі він нерідко виводить поруч з нею ще побічну дію, що потім зливається з нею в одне ціле. Гюго в поважну дію вплітає смішне і потворне; в експозиції драми має бути зазначене місце і час дії. З Арістотилевої триєдності він залишає лише єдність дії і вживає вірш різного числа складів і різних розмірів. Натуралістична драма з триєдиності Арістотеля прийняла єдність діїі в залежності від єдності характеру. Також вони признають закон внутрішньої неминучості: людина, яка вийшла поза межі, призначені їй природою, мусить упасти жертвою непереможних сил обставин. П'єса будувалась в них на 4-5 актів: зав’язка, підвищення дії, найбільший розвиток дії, ослаблення діїі, розв’язка.

Франко підкреслював, що перевага ініціативних дій героїв, які стикаються між собою в напруженій боротьбі, - специфічна риса драми. Він поміча, що поняття драматизму видозмінюється, змішуючись від чисто зовнішньої драматичної дії до відтворення драматичних конфліктів. За Франком, найголовніша риса художньо довершеної драми – наявність напруженої драматичної дії, що мусить випливати з таких же драматизованих характерів дійових осіб. Крім драматичних дій, Франко включав ще патетичні, ексцентричні діїі людини – ігрові, святкові.

Гегель у своїй «Естетиці», говорячи про конфлікт як про джерело дії, мав на увазі тільки конфлікти локальні, що можуть бути розв'язані в рамках конкретної драматичної ситуації.