28) Земна кора, її будова та типи.

Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5 — 40 км, що становить 0,1 —0,5% радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (в основному поперечних) хвиль.

У будові земної кори три шари порід. Верхній шар називається осадовий, бо він складається переважно з осадових порід: пісків, глин, вапняків. Поширений майже скрізь на планеті, але його потужність коливається в значних межах — від кількох метрів на виходах на поверхню давніх кристалічних порід до 15 м. у Баренцовому морі. Середній шар називають гранітним за його схожість із щільністю магматичних порід — гранітів. Поширений переважно під материками, потужність його змінюється від 0 до 20 км. Верхня частина гранітів у деяких районах, наприклад на Кольському півострові, в Житомирській області, виходить на поверхню і доступна для безпосереднього вивчення. Нижній шар земної кори, найменш досліджений, умовно названий базальтовим, за щільністю схожий з цією гірською породою. Як і осадові породи, поширений повсюдно, а потужність його коливається від 3 до 40 км.

Особливості будови земної кори під континентами і океанами були причиною поділу її на два типи: континентальну та океанічну, їхня межа не збігається з межами материків та океанів, вона проходить по океанічному дну на глибинах 2000—3500 м. Часто визначають ще третій тип земної кори — перехідний; у цій зоні спостерігається чергування ділянок континентальної та океанічної кори.

Континентальний тип земної кори найпотужніший. Його середня товщина 43,5 км, мінімальна (близько 20 км.) — на стику з океанічною корою, максимальна (до 75 км.) — під гірськими хребтами Тибету, Тянь-Шаню, Паміру. У цьому типі здебільшого добре виражені всі три шари порід — осадові, гранітні, базальтові.

В океанічного типу земної кори мала потужність (5—20 км.). Він дуже поширений. Характерна його особливість — немає гранітного шару. Тому осадові породи незначної потужності залягають безпосередньо над базальтовими.

29) Охарактеризуйте основні структурні елементи земної кори і дна світового океану.

Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5 — 40 км, що становить 0,1 —0,5% радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (в основному поперечних) хвиль. Структурні елементи земної кори можна поділити за певними признаками: геоструктурним, геодинамічним Згідно геоструктурного принципу, основними структурними елементами земної кори є континенти та западини океанів. Це тектонічні структури першого рангу. Вони відрізняються не тільки будовою земної кори, а й товщиною всієї літосфери. У межах континентів та океанічних западин виділяються структури нижчих рангів. За геодинамічним принципом, структурними елементами земної кори є літосферні плити: Євразійська, Африканська, Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Антарктична, Північноамериканська, Південноамериканська. Згідно “теорії літосферних плит”, плити рухаються на пластичній речовині астеносфери. Вони є відносно стабільними ділянками земної кори, а стики між плитами – нестабільними. В межах останніх відбувається гороутворення, вулканізм і землетруси. Під океанами на межі літосферних плит розвиваються рифтові зони серединно-океанічних хребтів. На межі океанів і континентів формуються геосинклінальні пояси трьох типів: окраїнно-континентального типу (Курили, Камчатка), міжконтинентального (Середземноморський) та орогенного (Гімалаї – між Євразійською та Індостанською плитами). Рельєф дна океанів - структура поверхні дна морської оболонки Землі. Рельєф дна світового океану, як і суходолу, дуже різноманітний — є і підводні гори, і підводні рівнини. Основні його частини такі: шельф — прибережні частини материків з глибинами від 0 до 200 м (на карті позначений світло-блакитним кольором); материковий схил — це поверхня дна від 200 до 2 000 м, що різко обривається; ложе Світового океану — глибинна частина дна, тут виокремлюють підводні хребти й глибоководні рівнини.

Трапляються на ложі Світового океану й підводні вулкани з плоскими вершинами, а також глибоководні жолоби — довгі, вузькі зниження дна з найбільшими глибинами. Чому ж підводні хребти встояли перед руйнівною дією води? Виявляється, вони лежать на межі літосферних плит у зоні їх розходження. Тут по велетенських тріщинах у земній корі (рифтах) піднімається магма, що нагромаджується й добудовує гори.

Такі підводні гори на межі літосферних плит називають серединно-океанічними хребтами. Ці хребти досягають висоти 2 000 м (наприклад, Серединноатлантичний). Крім них, в океані трапляються окремі хребти (хребет Ломоносова в Північному Льодовитому океані).

Якщо вершини підводних хребтів виходять на поверхню води, вони утворюють окремі острови або їх групи (Курильські, Японські).