V. Соціологічні основи українського націоналізму

Український націоналізм розуміє життя як одну інтегральну органічну цілість. Різні ділянки й фор­ми суспільного життя, як культура, цивілізація, гос­подарство, соціальне й родинне життя, держава, виховання, — це лише різні природні форми, різні сторони одної інтегральної цілості. А найвищим типом такої цілості є нація. Як, з одної сторони, ті природні, різнорідні форми й функції суспільного життя випливають з одної інтегральної підстави — цілості і виражають її характер і вольову суть, так, з другої сторони, взаємно й нерозлучно доповнюють­ся, тому всі ділянки суспільного життя повинні бути інтегрально зв'язані спільними цілями, завданнями, спільними вартостями й бути підпорядковані цілості. Кожна подія, кожен процес, кожна функція якої-небудь ділянки індивідуального, духового, культурно­го, релігійного, морального, господарського, політич­ного життя впливають на інші ділянки й на стан цілості.

Від стану й розвитку цілості залежить роз­виток поодиноких ділянок, верств і людей. З тако­го ствердження природи суспільного життя висно­вуємо такі підстави й розвоєві засади суспільного життя:

1) Засада інтегральності, нерозлучної єдності суспільного життя та розподілу функцій і потреб, розподілу праці (закон інтеграції та індивідуалізації й диференціації).

2) Засада природної тяглості суспільного роз­витку і оригінальності, постійних змін, руху, актив­ності, творчості, поривів і боротьби (динаміка сусп­ільного життя).

Націоналізм розуміє суспільне життя як інтег­ральну, біопсихологічну і духово-моральну єдність, розвоєву тяглість і постійну активність у творчому ставанні. Український націоналізм будує суспільне життя на засадах тотального інтегралізму й індиві­дуального активізму. Український націоналізм вик­лючає штучні, неприродні, відірвані від життя докт­рини й погляди як механічний індивідуалізм, що розтинає живе одноціле суспільне тіло на пооди­нокі відділені від себе ділянки й одиниці — атоми і їх механічно підсумовує. Над живим одноцілим сус­пільним тілом переводить вівісекцію, немов над трупом у лабораторії теоретичного відірваного від життя інтелектуалізму.

Націоналізм виключає механічний колективізм, що на місце поодиноких механічно пов'язаних спільними інтересами атомів — одиниць ставить їх механічну суму — колектив, немов механічно-еко­номічну цілість — фабрику, зв'язану спільністю кла­сових інтересів.

Індивідуалізм будує суспільне життя на абсо­лютній свободі й самовистачальності одиниць, що входять добровільно в суспільне життя на підставі мнимого суспільного договору (контракту), що про­являється в розумінні організації суспільно-пол­ітичного й державно-правного життя (в лібералізмі й демократії), соціально-економічного (капіталізмі) індивідуалістичного виховання й етики і т.п., що атомізувало й розпорошувало суспільне життя, ослаб­лювало природні, біопсихологічні й моральні стійкі сили родини, суспільства, нації, держави й силу особистості.

Соціалістичний колективізм хоче організувати суспільне життя на технічно-економічних підставах і матеріально-фізіологічних процесах. Техніка й еко­номіка, закономірні зміни форм продукції й бороть­ба класів за розподіл матеріального добра визна­чують зміст і форми суспільно-історичного розвит­ку, що відбувається на засаді суперечностей кла­сових інтересів. Колективізм старається переміни­ти різнорідність і природну тяглість суспільного життя в механічне стадо, механічний автомат.

Націоналізм, навпаки, бачить істоту суспільно­го життя в біопсихологічній та духово-моральній інтегральності, нерозривній природній цілості, розвоєвій тяглості й різнорідності функцій та змагань. Націоналізм протиставляє механічному колективі­змові марксизму-большевизму на місце фізично-хімічних процесів і гри матеріальних сил — силу і розвиток життєвих і духових сил; техніці — психо-біологію, економіці — психовольові енергії, духово-моральні вартості й органічну єдність національно­го господарства; механіці — духово-суспільну ак­тивність і творчість, боротьбі класових інтересів — духово-моральну і суспільно-політичну єдність нації, діалектичному законові суперечностей економічно-класових інтересів — творче ставання і розвій біо­логічних, духових і національно-суспільних сил. Націоналізм не нехтує значення техніки й економіки, тільки не ставить їх в основу життя. Признає на­лежне їм місце в цілості суспільного життя як вит­ворам й знаряддям суспільного життя з метою за­доволення різнорідних людських потреб, як риш­туванням до дальшої будови суспільного і культурно-цивілізаційного життя. Не машини й матеріальні сили творять і формують людське життя, а навпа­ки, людина, людська воля та творчий дух створив машини для своїх життєвих потреб і дальшого рос­ту. Чи ж розвиток культури не випередив розвитку техніки?! Чи поодинокі технічні винаходи були б можливі без розвитку культури, науки й суспільного життя?! За більшою активністю суспільного життя іде розвиток культури та збільшення життєвих по­треб, а з цього випливає потреба шукання нових форм розвитку життя й заспокоєння життєвих, не вузько фізіологічних потреб. Чи якийсь дикун, еск­імос або готтентот додумається до винаходу паро­вої машини, електричності, радіо, і т.п., коли його ціле життя, згідно рецептів матеріалістів-марксистів, пристосовується до гри фізично-матеріальних сил і задоволення біологічних потреб і гри прастихії?!

Бо їх суспільно-історична активність є мала, а культурний рівень низький. Також мурини в Аме­риці не осягають більшої духово-суспільної вартості та творчості тим, що вміють керувати автом чи літа­ком або вести велике промислове чи пак торговель­не підприємство.

Принцип класових суперечностей і боротьби класів за розподіл матеріального добра також не є історично-творчим принципом життя. Навпаки — руйнуючим, реакційним. Чи ж не довели до упадку давній Рим надмірна матеріалізованість, вияловіння духово-моральних сил і життєвої енергії кла­сові суперечності в боротьбі за матеріальні користі, погоня аристократії і міщанства за грошем, зиском і матеріальним споживанням, а пролетаріату, плеб­су за «панем ет цірцензес», за даровим хлібом і гульнею?! Чи замкнутість феодальних класів і бо­ротьба гноблених, пр., в часах тридцятилітньої війни не доводили до розбиття й ослаблення поодино­ких народів і держав і до культурно-цивілізаційного застою? Або чи кастовість і класові суперечності в Індії чи Китаю не спричинилися до політичного й куль­турного занепаду тих колись квітучих країн?

Або зараз. Чи не є ми свідками того, як надмірна матеріалізованість, погоня за зиском, класові супереч­ності не доводять до розладу окремі народи й дер­жави? Суспільне життя не може бути побудоване на технічно-матеріальній підставі, що доводить на­роди до розстрою, занепаду й заникнення, бо верх беруть найнижчі інстинкти. Природу й суть суспіль­ного життя бачимо в біологічних, психо-вольових, духово-моральних силах і вартостях та в активності й розвоєвій творчості життя. Чи ж підставу суспіль­ного життя не становлять дрімаючі психо-вольові енергії (інстинкти, пристрасті, пориви волі, почуван­ня і т.п.), які розбуджуються і розвиваються у відно­шенні до інших людей? В той спосіб суспільне жит­тя набирає динамічного характеру.

Для окреслення суспільного життя не вистачає самого розбудження життєвих сил, імпульсів, гонів і пристрастей, щоби воно перемінилося у вибухи прастихії. Як немає здорового суспільного життя без біопсихологічних енергій, які надають йому інтег­ральної єдності, так неможливе суспільне життя без духової активності, без поривів духа, без мораль­них вартостей, без ентузіазму ідей, без дисципліни обов'язку, відповідальності, жертовності, посвяти, праці, які дають тяглість, розвиток і зміст життю. Праця і творчість — це не просто вияви життєвої енергії, але напруження духово-моральних сил і формування нового. В творчості об'єднуються чинність волі, почувань і думки, єднаються одини­ця й суспільність в один духовий процес.

Так, як суспільне життя не вміщається ані у формах крайнього індивідуалізму, ані механічного колективізму, так не вміщається, з одної сторони, в формах крайнього натуралістичного біологізму, а з другої сторони в формах абстрактних понять хо­лодного розуму, крайнього раціоналізму чи спеку­лятивного інтелектуалізму. Чи ж сухі, непорушні наукові теорії й поняття збігаються з рухливістю, активністю і кипучістю суспільного життя?! Безпе­речно, чим вищий духовий та ідейний рівень даної людини, тим вище й глибше вона переживає, діє й творить. Чи ж можна зрозуміти й описати любов, ненависть, боротьбу на підставі розумового опису й поняття, якщо не переживемо цього самі? У пер­вісних племенах суспільне життя проявлялося більш імпульсивно, стихійно — тут брали перевагу сліпі інстинкти, емоції, пристрасті тощо. Воля дія­ла не опановано, стихійно, біологічно.

Праця думки визначує ціль, план життя й діяль­ності, підбирає форми, засоби й способи вияву жит­тєвої енергії, спричиняється до поставання ідей. Вартість волі, ширина й глибина її діяння, якість почувань залежить від того, з якими предметами й цілями вони зв'язані, з якими образами й думками. Життєво-суспільні енергії яловіють, коли розсіва­ються у надто абстрактних поняттях і утопіях або гасають на дикому коні пристрастей і сліпих гонів, коли не мають виразної цілі й ідеї. Вже при колисці розвою суспільного життя стояли, з одної сторони, сили духово-життєвих енергій, а з другої — різні віру­вання й міфи, релігійні та родові. Як життя людини, так і життя суспільства є подібне до образу-міфу Прометея, якого розриває жага духових поривів орла, а кров'ю його серця впивається лев —жагуча сила волі, могутності й владарності.

Національно-суспільне життя повинно бути оживлене вогнем героїчного прометеївського духа, постійної активності, вічного горіння та творчого оновлення. Жиди завдячують свій розвиток не лише великій силі расово-життєвих енергій і незвичайній активності, але не менше фанатичній вірі в ідею свого Єгови, в міфи і заповіти своїх пророків. Духо­во-життєві енергії, расово-релігійні елементи й міфи є підставою життя первісних народів. Праця думки визначує ціль для волі, і в той спосіб стихійні енергії й інстинкти зосереджуються в одне, праця свідомості розкриває перед діянням волі-ідеї, образи нової дійсності, різні можливості вибору й вияву. Безперечно опанована й морально визначена воля куль­турної людини діє з більшим успіхом, ніж стихійно-імпульсивна поведінка первісної людини. Найкра­ще, коли силі волі й енергії чину відповідає далекосяглість думки й бистрота інтелігенції. Знаємо, який великий вплив на розвиток суспільного життя мали ідеї і міфи, як ідея правди, Бога, добра, справедли­вості, вірності, честі, обов'язку, поступу, свободи і т.п.

Ані сама стихія, інстинкти, ані сама воля, з од­ної сторони, а з другої— сам розум, самі чисті абст­рактні ідеї не визначають і не творять суспільного життя. Стихійну волю, інстинкти й почування повинні оформлювати ідеї, моральні, звичаєві, релігійні, суспільні та правні норми й вартості, щоби стихійна воля була свідомо й цілево спрямована до чину, морально визначена й суспільно здисциплінована. Свідома, здисциплінована й постійно активна воля, чинна ідея та свідомий організований чин, праця та творчість, єдність духових і вітальних сил, органіч­на єдність суспільності й вартості індивідуальності, синтез глибини і концентрації внутрішньо-духово­го життя і зовнішньої активності в опануванні і пе­ретворенні світу — це підстави українського націо­налізму.

Всеобіймаючий революційно-державницький світогляд, етика й виховання й суспільно-політич­на діяльність, воля, ідея й чин, ідея нації, держав­ності й української соціальності, одна нація, одна держава, одна національна ідея, одна воля, один провід, одна визвольна політика — це вимоги на­ціоналізму.

Великий вплив на суспільне життя мають почу­вання та пристрасті. Чи це будуть почування лю­бові, запалу, ненависті, почування родинні, етичні, естетичні і т.п., вони стимулюючим, тепловим, з'єднуючим елементом, розбуджують волю й працю думки до більшої інтенсивності і рухливості. Воля дає енергію й силу чину, думка — форму, план і ціль.

Коли б діяла сама воля, інстинкти й гони, тоді була б активність, рух і силовий ріст, але без творчого піднесення на вищий рівень, що його дають ідеї як образи — візії нового життя, нової наростаючої дійсності й духового росту та змагання до чогось вищого. Коли б діяв тільки розум, тоді не було б змін, розвитку, діяння, історичного ставання, лише ста­тика, оглядання, нерухомі образи і сухі, закостенілі поняття. І найкраще сформульовані ідеї, плани й концепції суспільного життя чи держави без діяння волі й почувань, без чину, залишаються мертвими тінями, утопіями, як утопії платонівської держави, утопії комуни, Томи Мора чи інші філософічно-суспільні теорії, відірвані від життя. Вони стають мертвими буквами та блідими мріями без крові життя й сили чину. Експансивність, ріст і натуга волі, енер­гія чину виповнюють життям та змістом інтелекту­альні форми, плани й наміри. Воля є світловою енер­гією, почування — жаром, свідомість — світлом, дух — промінюванням. Не будуть мати ніякого значен­ня жодні військові плани й карти без сили волі, енергії чину, почувань, завзяття й хоробрості армії — живих, діючих людей. Хоча підставою й джере­лом суспільного життя є ірраціональні, психо-воль­ові енергії, інстинкти, хотіння, почування й при­страсті, проте суспільний розвиток залежить від якості й активності волі, від ідейної творчості, від багатства чинних Ідей, від духово-моральних імпон-дерабілій і вартостей, які надають життю глибини й ширини засягу, цілевості, змісту та плановості й дають образи нової дійсності.

Коли в суспільно-історичному й культурно-цивілізаційному житті бере перевагу закостенілий, відірваний від життя інтелектуалізм і формалізм, тоді життя яловіє й нидіє, тоді панують бліді схеми й шаблони, тоді віра переходить в пересуди й забо­бони, погляди — в заскорузлі формули, а суспільне життя в касти та кліки. Тоді наступає застій під кож­ним оглядом, як, наприклад, в часах грецьких софістів чи жидівських книжників або в часах схоластиків. Тоді тільки поворот до творчих засад життя, до ірраціо­нальних вольових енергій, підставових активних сил та ідей може спричинитися до розбудження і онов­лення життя, як буря розвіває гнітючі хмари й за­душливу атмосферу в природі. Тому завжди великі потрясіння і переломи, як війни і революції, попе­реджали наростання нової епохи (розвал Риму й мандрівка народів, хрестоносні походи, реформа­ція, французька революція, визвольні війни, світова війна). Попередні переживання, духові, культурно-цивілізаційні й політичні надбання переходять у спадок й діють у сучасному, впливають на формування й зма­гання за нове майбутнє. Кожночасна історична су­часність є синтезом надбань та спадку минулого і скриває в собі розвоєві прямування й наростання нових сил і вартостей.