Нація й родина

Нація є найвищим типом людської спільноти. Знову ж родина є початковою і вихідною формою людської спільноти, немов віддзеркаленням і мініатюрою національної спільноти. Нація є великою духовною сім`єю всіх поколінь. В родині дитина розвиває свої суспільні почування, що переносяться дальше на націю. Родина є органічною клітиною і підставою національної спільноти. Здоров`я нації залежить від здоров`я й чистоти поодиноких родин. Тим більше треба нам звертати увагу на здоров`я й чистоту української родини, що большевицький лад своєю «вільною любов`ю», колективізмом і матеріалізмом підривають органічні й моральні підстави родини й нації. Також капіталістичний лад своїм егоїзмом, визиском, матеріалізмом, механізацією життя, сексуальною розгнузданістю та інтелектуальною вирафінованістю підривають біологічні й моральні сили і почування родини і нації. Тому треба нам плекати чистоту родинного життя, шанувати вартість і гідність жінки й достоїнство материнства, як джерело сили та здоров`я української раси. Українське жіноцтво та здоров`я української родини у великий мірі припинилися до біологічної й моральної сили й тугості українського народу, що пройшов побідно крізь такі лихоліття. Український націоналізм трактує жінку як рівноправного члена нації, яка має рівні умови та шанси доходити до різних становищ залежно від своїх здібностей, вартості та праці. Одначе найвищим покликанням жінки є ідеал материнства, що вимагає живої участі жінки в цілому національному житті. Жінка вносить великий вклад у розвиток культури, моралі, почувань і господарського життя нації.

Нація не є лише сумою одиниць чи родин. Істоту нації становить духовна і суспільно-політична зв`язь всіх поколінь у творенні історичного розвитку. Не спільність території, раси, мови, звичаїв, традицій, економічних інтересів опреділює націю, ані не спільні голосування чи воля більшості жити спільним життям, але спільна воля та ідея творити історію, творити власне життя, бути підметом історичного ставання. Отже націю опреділюють: єдність волі, окремішність і своєрідність національної психіки, єдність ідеї – національної свідомості, свідомість єдності і тяглості цілого ряду поколінь, заповітів минулого, сучасних потреб, і змагань на будуче, усвідомлення свого історичного покликання і своєї ролі в історії та історично-творчий чин.

Істоту нації творять внутрішньо-динамічні, суб`єктивні чинники:

1. психологічно-біологічний;

2. суспільно-історичний;

3. духовно-етичний;

4. політичний.

Істоти нації не схоплює ані біологічна расова теорія, що уважає національну спільноту як явище природи, як кровно-родову спільноту. Історія, що розуміє націю, як суму одиниць, зв`язану спільними, зовнішніми прикметами. Істоті нації не відповідає індивідуалістична, механічно-атомістична теорія, що розуміє націю, як суму одиниць, зв`язану спільними зовнішніми прикметами. Істоти нації не означує раціоналістична теорія, що уважає націю тільки як твір розуму, фікцію для охоплення життя одиниць спільним поняттям і назвою.

Нація, як психологічно-біологічний твір, як принцип і форма життя, проявляється в інстинкті самозбереження й росту ґатунку, у волі життя й могучості. Принципом життя є не одиниця, але спільнота , що продовжує тяглість і різнородність життєвих форм і творить історію. Бо ні родина, ані рід, ані плем`я, ані раса не дають такого багатства, різнородності й гармонійності життєвих форм і змісту, що нація. Нація це найвища й найповніша форма життя. Нація й особовість  це дві форми й постаті творчого процесу життя й історії.

Нація, як суспільно-історичний твір спільного пережиття історичної долі й дальшого творчого розвитку та змагань на будуче проявляється у спільній волі й ідеї цілого ряду поколінь творити історію, творити власне життя, бо істота нації не вичерпується психологічно-біологічною тяглістю й єдністю та багатством життєвих форм і змісту, як рід, плем’я чи раса, але проявляється тим, що творить нові вартості й нові форми життя і спричиняється до історичного ставання. Націю опреділює історично-творчий чин, воля й ідея спільно творити історію. Нація  це спільнота духа, ідеї, спільно пролитої крові, історичних змагань, чину, праці й боротьби. Саме воля й ідея спільно творити власну історію, історично-творчий чин і спільна боротьба за самостійність створили підстави під формування американської нації, що складається з різних расових, мовних і релігійних елементів. Подібно мається справа зі швейцарською нацією. Нація не є лише чимось ідеальним, раціональним твором, але чимось реальним, вона не є лише біологічним натуралістичним явищем, бо спричиняється до зміни природних форм своєї території та життя, нація не є лише витвором зовнішніх обставин географічного положення, бо творить історію й культуру, але є духовно-суспільним організмом, синтезом духовних, спіритуальних і реальних вартостей.

Нація, як духовно-етичний твір проявляється в духовно-ідейній зв`язі всіх поколінь, в єдності волі, спільних змагань, почувань, ідей, заповітів і задумів, у спільних моральних поняттях і ідеалах. На протязі історії у спільних змаганнях формується душа нації, національна духовність і характер, формується національна свідомість і власна національна ідея, як синтез і зміст національного розвитку й образ майбутнього життя і як самосвідомість нації, що діє в цілому ряді поколінь і в боротьбі за майбутнє. Це свідомість свого духовного змісту й внутрішньої форми, історичної тяглості й окремішності, свідомість національного покликання й свого місця та завдань в історії. Коли отже ідеї нації, або національній свідомості, як пише Довгел «приписуємо ту сильну, творчу, конститутивну й заховавчу функцію, то мусимо про це пам’ятати, що ідея не є лише інтелектуальним представленням, але обіймає також тривалу чуттєву й діючу підставу, що є почуванням посвяти для нації».

Нація  це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади. Поняття держави й нації не покриваються. Бо існували поодинокі племена, раси, міста і династії, а мимо цього не були вони націями й не витворили окремих націй, як приклад Вавилон, Афіни, Абісинія, Австрія і т.п. Безперечно спільне пережиття історії під одною державною владою впливає на формування національної спільноти, як прим. Скоти зіспоїлися з Англією не лише державно, але також духовно, перейнялися імперіальною ідеєю Англії, або провансальці зіспоїлися з Францією мимо своєї відрубної культури та традиції. Одначе спільна державна влада Росії чи Туреччини не знищила національних відрубностей поневолених народів. Також німецька нація чи італійська мимо розбиття на різні державки в кінці зіспоїлися в один моноліт. Держава є природною формою політичної організації життя нації.

Нація або вже є державно оформлена, або бореться за власну державність. Нація змагає не лише до внутрішньої духовної єдності й відрубності, але до політичної самостійності й соборності. Одна нація  одна держава, одна національна ідея  один провід.

Воля нації проявляється не як сума індивідуальних воль, чи як загальна воля всіх для спільної користі всіх пр. у справі митних тарифів, податків і т.п., але як діяння і змагання для добра цілості, не лише для користі даного живучого покоління. Воля нації проявляється найкраще у спільній боротьбі в часи війни за збереження підстав її життя, за могучість і велич, або в часі боротьби поневоленого народу, у спільних змаганнях і переживаннях. Нераз велика індивідуальність (пр. Шевченко), або гурт активних борців краще висловлює волю й ідею нації, чим пасивна більшість. Довгелл пише: «Воля всіх, спрямована для добра всіх відноситься одиноко до безпосередньої будуччини, знову ж на правдиву національну волю впливає не лише згляд на добро всіх живучих громадян, але в ще більшім ступені думка про тривале добро цілої нації в далекій будуччині».