Виховання і релігія

Релігія вносить у виховання багато глибоких духовно-моральних вартостей для формування людської особовості й поглиблення духовних сил народу. Релігія у вихованні не може бути трактована ані в сенсі папоцентризму давньої схоластики й виключного тотального конфесійного виховання, ані в сенсі цезаропапізму нової візантійщини, церковщини, як звичайної урядовщини й обрядового формалізму. Тоді релігія як виховна цінність затрачує свій глибокий моральний змисл і вартість. Релігія, як одна з потреб людського духа, душі й серця та морально-суспільного життя не може посягати, щоби ціле національно-суспільне життя і ціле виховання було підпорядковане церкві й релігії. Релігія у вихованні може спричинитися до плекання й поглиблення одної зі сторін національно-суспільного життя, а саме духовно-моральних сил людини й народу, очевидно не маючи права на виключність і монополію. Якщо релігія хоче сповнити свою помічну духовно-моральну й виховну функцію, мусить бути глибоко зв’язана з життям, долею й недолею, з характером, духовністю та змаганнями даної нації й мусить зберігати свою чистоту правд і моральних вартостей, окуплених кров’ю Христа і великих жертв апостолів і мучеників. Вона не сміє перейти у звичайну формалістику й урядовщину й не сміє бути по рабськи інтерпретована відповідно до політично-партійних інтересів.

З оновленням національного духа й життя мусить наступити оновлення християнської релігії, тим більше в боротьбі з большевицько-матеріалістичним світоглядом і в боротьбі мусить зіспоїтися героїзм нових релігійних катакомб і оновлення християнізму. Рівночасно зі святим іменем Христа треба впоювати дитині святе велике ім’я України. Рівночасно із хрестом подавати національні прапори із тризубом. Чому українська дитина має скоріше та краще знати ім’я Авраама, Ісаака чи Мойсея, а не знати скоріше й краще імен таких українських володарів як Володимира Великого, княгині Ольги, Хмельницького чи тих козаків, що боролися й гинули на полях і ґалєрах за «віру батьків».

Як один Бог на небі, так одна Україна на землі!

При вихованні мусимо повернути так до глибин українського націоналістичного духа, як і до первісних глибин християнського духа – героїзму початків християнства, апостольства, катакомб і хрестоносних походів, мусимо повернути до могутнього Бога апостолів і мучеників, княгині Ольги, Володимира Великого, до великого Бога України, щоби брати цілющу воду життя безпосередньо з чистого не закаламученого джерела і підстав християнізму.

Соціологічні основи виховання (Особовість і суспільне середовище)

Ціллю виховання не має бути виховання якоїсь ідеально досконалої людини взагалі, відірваної від національно-суспільних обов’язків і завдань, щоби навіть коштом національно-суспільного життя зберігати непорушність своєї моральної особовості, спасіння душі чи своєї досконалості як пр. думали стоїки, пізніше гуманісти й індивідуалістичні теоретики. Формування людської особовості є можливе тільки серед даної національно-суспільної дійсності, праці, змагань і боротьби.

Очевидно людину не можна трактувати тільки як біологічну одиницю, робота чи атома в механізмі життя, але як моральну особовість, чинний підмет життя, що своєю працею, зусиллями, творчістю, поривами і діянням волі, думки й почувань, впливає на творчий процес життя.

Індивідуальність – це цілість вроджених і набутих властивостей, унятих в певну скристалізовану форму, що відрізняють і визначають дану людину від других людей і оточуючого світу.

Знову ж особовість, це не лише внутрішня підметність і самостійність і якостева оформленість волі, почувань і думки в ім’я певних вартостей і засад, але в першу чергу чинна, відповідно оформлена постава людини до життя, чинний, творчий, формуючий підмет життя.

Індивідуальність, це в першу чергу зовнішня форма, відрубність, оригінальність, інтегральність і ріст людини. Особовість – це внутрішня форма і підметність. Повстання й формування особовості є можливе тільки серед національно-суспільного середовища; тільки серед національно-суспільного життя людина може визначити, оформити й збагатити свою особовість надбаннями, вартостями й чинною поставою до життя. Ріст, якість і сила особовості, натуга й якість волі, почувань, думання й чинів залежить від того, які ставить собі людина завдання й обов’язки, наскільки віддалися праці для національно-суспільного життя, для великої справи, ідеї, як пр. про це свідчать приклади героїв і всіх великих людей. Тим більше росте і могутніє особовість, воля, душа, серце й характер, чим людина ставить собі більші й вищі завдання, чим більше й всеціло посвячується для даної великої справи, для свого народу, чим більше є чинною, чим більше працює та творить. Тому при вихованні особовості треба уміти знайти синтез між свободою й дисципліною, між самостійністю і обов’язками й відповідальністю. Почуття внутрішньої й зовнішньої свободи й самостійності залежить в першу чергу від опанування та здисциплінованості нашої волі, почувань, пристрастей, думок, змислів і чинів, від відданості певним засадам і обов’язкам. Без внутрішньої й зовнішньої дисципліни, без панування над собою й без відданості певним вартостям і обов’язкам, людина стає невільником своїх пристрастей, химер і змислів, немов той човен, киданий хвилями без керми й вітрил.

На формування особовості складаються етичні, культурні й національно-суспільні вартості, які здобуває собі людина працею. Особовості не можна механічно оформити вихованням чи під впливом суспільного середовища без власних зусиль та праці людини. Немовля чи первісна людина тим різнитися від культурної, моральної та суспільно-активної особовості, що живуть і поступають імпульсивно, не опановано під впливом хвилевих вражень і інстинктів, настроїв і пристрастей: вони не мають виразної ідеї та вартостей, не мають внутрішньої дисципліни. Якщо людина живе тільки для себе, та для зберігання власної досконалості, відокремленості чи спасіння власної душі, засклеплюється в собі немов черепаха в своїй шкаралущі й повільно яловіє. Яку вартість представляли б терпіння аскетів, святих і мучеників, якщо б не впливали уморальнюючо, оздоровлюючо і будуючо на окружаючий світ? Тому націоналістичне виховання зміряє до формування якнайбільше суспільно-активної особовості в ім’я вартостей, для добра загалу, для добра, сили й величі нації. Бо немає більшої любові, як у тих, що віддають своє життя «за друзі своя»: «Хто хоче спасти тільки свою душу, погубить її, але хто погубить її задля мене (великої правди чи справи), знайде її», як казав Христос, великий моральний учитель і знавець людських душ.