Формування української нації й розвиток національно-державницької думки

При організації національно-демократичного життя й боротьби за державність, при її будові й закріплювані треба звернути увагу на процес формування нації й на стан розвитку національно-державницької думки й сили. Яким ми шляхом пройшли? В якому положенні находимося, де стоїмо? Який стан наших сил і які завдання перед нами? Треба охопити в одну цілість, в один синтез минуле, сучасне й майбутнє, щоби пізнати що й як робити.

Початків української нації треба дошукуватися в далекій давнині. Свідомість єдності й відрубності «хоробрих русичів» й боротьба за неї творить передумови й початок повстання української нації. Не варяги, але поляни були зав’язком і протоплазмою українського національного організму, який проходив різні фази свого розвитку, аж доки не оформився в модерну націю. Хоча поняття модерної нації постало з пізніших часах, одначе нація існувала як історична дійсність і проявлялася в ідеї «руської землі» та в історичному післанництві України, в почутті гордості, власної підметності й відрубності від окружаючого світу. Ідея «руської землі» вела «хоробрих русичів» до боротьби з Візантією й казала червоними штиками перегородити степ перед нападами диких орд. Ту ідею відчуваємо в чинах і словах Святослава Завойовника: «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої». Ту ідею бачимо в державницьких чинах Володимира Великого, Ярослава Мудрого, в «Слові Іларіона». Вона виразно пробивається в «Повісті временних літ», «Слові о полку Ігоревім». Галицько-волинське князівство, що бореться за об’єднання всіх українських земель по відділені московської півночі, є зовнішнім виразником відрубності й єдності всіх українських земель від чужого польського, чи пізніше північного московського елементу. Мимо упадку княжої держави, мимо того, що українська нація й держава були в стадії своєї кристалізації, мимо страшного винищення українських земель, сполонізування провідної верстви, українська національна відрубність діє дальше і проявляється в повстанні козацтва, в боротьбі проти диких орд і Польщі, а опісля проти Московії. В добі козаччини ідея української нації набирає свого поглиблення й поширення. Крім відданості, вірності й боротьби за українську землю, приходить ще вірність і боротьба «за віру предків» проти бусурман і свідомість історичної й духовної лучності з слов`янами й хоробрими предками княжої доби, що воювали Візантію. В боротьбі з польським гнітом і переслідуваннями, в боротьбі з ордою формується й відроджується українська нація довкруги своєї провідної козацької верстви, що виростає з народу.

Український нарід є джерелом сили й підставою відродження й розвитку української нації, яка знайшла свій найповніший вияв у національній революції Хмельницького. Хтось може сказати, що тут у першу чергу рішали соціальні й матеріальні інтереси. Чому в інших народів, хоча були селянські чи релігійні революції й війни не формувалися окремі держави?! В Україні рішав у першу чергу національний гніт. Бо саме козаки з Січі чи з хуторів і городів ставали на чолі повстань, хоча їм краще матеріально жилося, й мали більші «вольності». Вони тим більше й сильніше відчували національне приниження. Держава Хмельницького була першою в Європі національною державою, а революція Хмельницького була першою в Європі великою національною й соціальною революцією. Ідея національності і соціальності, організація проводу з усіх верств, ідея національного права й законодавства держави, були найперше видвигнені в Україні, в революції Хмельницького, далеко скоріше від французької революції. В соборницько-державницьких задумах П.Дорошенка «аби бил один пастир і одно стадо», в повстанні Мазепи бачимо дальший процес формування національно-державницької думки й сили. Також у Гайдамаччині і Коліївщині бачимо стихійні прояви боротьби українського закріпощеного народу за національні і соціальні права, за вільне життя української людини, яка не хотіла бути рабом, кріпаком ворожої держави. Крізь цілу історію України кривавою ниткою тягнеться ідея вільної нації, вільного народу, вільної людини і вільної праці. Національна ідея є підставовою, центральною ідеєю і рушійною силою цілої історії України.

Мимо упадку козацької держави й розбиття козацької правовірної верстви, почуття національної окремішності заховалося в душах і серцях народу, зберігалося в козацькій традиції, немов передавана козацька шабля й козацькі звичаї й думи. Найкращим доказом незнищимості й живучості української нації є поява та творчість Т.Шевченка, який втілив і виявив волю та ідею нації й подав у заповіті майбутнім поколінням. Від появи Т.Шевченка наступає нове велике відродження нації, гамоване ворожими силами й розкладовими течіями провансальства, «малоросійства», українофільства, драгоманівщини, всеслав’янства, демолібералізму, космополітизму й соціалізму. У визвольних змаганнях 1917р. наступає зрив національної стихії, неоформленої виразною національно-державницькою ідеєю.

Акти самостійності і соборності 22 січня, 1 листопада, Крути, боротьба з наступом ворожих сил на Україну є виявами й доказами дальшої кристалізації національно-державницької ідеї, що знайшла своє дальше продовження і всебічне оформлення в націоналістичному русі на всіх українських землях і всюди, де тільки б`ється українське серце. В ідеї і чинах українського націоналізму оформилася й виявляється істота й сила України, об’єднався весь український нарід в одну велику непоборну національну спільноту.