4)Індивід. Індивідуальність

Індиві́д, Індиві́дуум (лат. individuum — неподільний) — окремий організм, який існує самостійно, зокрема окрема людина, особа, одиничний представник роду людського.

Поняття «індивід» тісно пов'язане з поняттями «людський організм», «особистість», «суб'єктність», «індивідуальність» та «духовність», які використовуються для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятої людини, сутнісних рівнів людського розвитку в онтогенезі[1]

Індивід постає на верхній межі періоду літичного (стабільного) розвитку людського організму як результат кризи одного року. Замість попередньго повного сімбіозу, злиття дитини і дорослого, з'являються двоє — дитина і дорослий. Таким чином, вихід з кризи одного року є початком літичного періоду індивідного розвитку — плавних, тривалих змін, народження індивідного «порядку» з організмового «хаосу», що проявляється у елементарних виявах диференціації та інтеграції психічних процесів, психофізіологічній самоорганізації на різних етапах сензитивності, функціональній самоорганізації становлення мозкової архітектоніки, витворенні індивідуально-типологічних властивостей та конституційної типології у її людських виявах. Тут відбувається остаточне розмежування для дитини предметного і соціального середовища, переживання психофізіологічних станів у формі бажань, прагнень тощо. Криза дитинства (5,5-7,5 років) завершуючи індивідний етап розвитку дитини, стає водночас початком особистісного етапу

Індивідуальність (лат. individuitas — неподільність) — сукупність своєрідних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність визначає людину як автора власного життя, як творця унікального життєвого шляху, носія багатогранної неповторності, авторського світобачення. Індивідуальність визначається витвореною нею духовно-практичною реальністю, що є сукупним результатом саморефлексії, совісті як особистого морального імперативу добра, віри як засобу поєднання макро- і мікрокосму, що породжує людину духову[1]

5) Особа. Особистість

Осóба — людський індивід як суб'єкт соціальних та юридичних відносин і свідомої діяльності.

Особистість — це поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності[1], соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин[2].

Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального[3].

Не слід змішувати поняття «особистість» та «особа». Під особою розуміють людського індивіда як суб'єкта відносин і свідомої діяльності. Ці два поняття — особа як цілісність людини (лат. persona) і особистість як її соціальний і психологічний образ (лат. personalitas) — термінологічно цілком різні.