ПСИХОЛОГІЧНІ основи

НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ

У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Розділ

§ 1. Психологічні передумови підвищення ефективності навчально-виховного процесу у вищій школі

87. Особистість студента як майбутнього спеціаліста — го­ловний ціннісний орієнтир у діяльності вищої школи.

88. Вікові особливості студентської молоді та роль їх у ста­новленні особистості.

89. Проблеми мотивації навчання у вищій школі.

90. Індивідуалізація і диференціація навчально-виховного про­цесу.

91. Психологічні особливості діяльності викладача вищої школи.

■і І Педагогічна психологія вищої школи розглядає про-I І цес навчання у комплексі інформаційно-навчальної, розвивальної і виховної його функцій.

Аксіомою, що перевірена всією історією людства, є твер­дження: людина — головна цінність, міра всього в житті суспільства. Ця аксіома безпосередньо стосується вищого навчального закладу.

Нерідко викладач вивчає і бачить студента — як він відвідує заняття, виконує завдання, слухає лекцію, відпові­дає — тільки з висоти кафедри, за якою стоїть. Інше багатьох викладачів не цікавить. А «інше» — ядро особистості сту­дента, багатство чи бідність його прагнень, задумів, ду­ховність чи бездуховність, моральність чи аморальність, гідність чи рабська покірливість і пристосовництво, сила чи слабкість духу, працьовитість чи лінивство, корисливість чи безкорисливість.

В умовах особистісно орієнтованого навчання виклада­чам слід навчитися вбачати у студенті особистість, розумі­ти всю складність і багатогранність її світу, виявляти його спадкові й набуті здібності та перспективи, створювати мак­симально сприятливі умови для розвитку, розрізняти сут­ність вчинків і дій, почуттів, емоцій і мотивів. Тільки за таких

умов викладач може ефективно керувати процесом навчан­ня, розвитку й виховання студента як особистості, контро­лювати цей процес, вносити відповідні стимули і корективи.

Характерною рисою морального розвитку студентства є поглиблення у цьому віці свідомих мотивів поведін- ки, цілеспрямованості, рішучості, наполегливості, само- стійності, ініціативи, удосконалення вміння володіти собою тощо. Підвищується інтерес до моральних проблем (цілі, спосіб життя, обов'язок, вірність, кохання, дружба тощо).

Водночас у молодої людини 17—20 років ще недостатньо розвинута здатність до регуляції своєї поведінки. Через брак життєвого досвіду деякі студенти плутають ідеали з ілюзія­ми, романтику з екзотикою тощо. Різка зміна багаторічно­го звичного робочого стереотипу («динамічного стереоти­пу» за І. Павловим) іноді призводить до нервових вибухів і стресових ситуацій.

Сучасні студенти —це здебільшого молоді люди у віці 18— 25 років (пізня юність або рання зрілість). Цьому вікові при­таманний найвищий рівень таких показників, як м'язова сила, швидкість реакцій, моторна спритність, швидкісна витривалість тощо. В студентському віці досягають макси­муму розвитку не лише фізичні, а й психологічні властивості та вищі психічні функції: сприйняття, увага, пам'ять, мис­лення, мова, емоції, почуття. Цей період найсприятливіший для навчання і професійної підготовки, для формування інди­відуального стилю діяльності. В пізнавальній діяльності пе­реважає абстрактне мислення, формується узагальнена кар­тина світу.

Найважливіша здатність, якої студент має набути у ви­щому навчальному закладі, — це здатність навчатися, яка є важливою передумовою можливості післядипломної непе­рервної освіти. Головною особливістю студентського віку є усвідомлення своєї індивідуальності, неповторності в ста­новленні самосвідомості і формування образу «Я».

Водночас, за відомостями Всесвітньої організації охоро­ни здоров'я, саме у студентів спостерігаються найгірші по­казники фізіологічних функцій у своїй віковій групі. Вони становлять найбільшу групу хворих на гіпертонію, тахікар­дію, діабет, з нервово-психічними порушеннями. Причина­ми цього, як показали дослідження, є те, що у процесі на­вчання студенти зазнають сильного психічного напружен­ня, нерідко руйнівного для здоров'я. Такі навантаження особливо посилюються в періоди контролю і оцінювання. Саме тут викладачі припускаються однієї з найбільших по­милок: негативну оцінку результатів засвоєння навчальної

програми переносять на оцінку особистості студента. Це виявляється через міміку, жести викладача, іноді й у сло­весній формі (студент нерозумний, нероба, безвідповідаль­ний і т. ін.).

Якщо потреба студента в досягненні успіху не знаходить задоволення в головній для нього навчальній діяльності, то, закономірно, вона «переміщується» в інші сфери життя — спорт, бізнес, суспільну діяльність чи інтимні стосунки. Без успішного самоутвердження в певній галузі людині загро­жує хвороба, невротизація або втеча у кримінальне життя.

Адекватна діяльність викладача вищого навчального за­кладу є важливою психологічною передумовою ефектив­ності навчально-виховного процесу. Педагог не лише пере­дає студентові знання і професійне вміння, а й залучає його до надбань культури, людського спілкування.

Ставлення викладача до студента як соціально зрілої осо­бистості піднімає планку, що обмежує рівень розвитку його особистісних якостей, розкриває нові горизонти, посилю­ючи можливості розвитку.

Водночас яскраво виражений раціоналізм у спілкуванні викладачів із студентами негативно впливає на розвиток їхньої емоційної сфери в цілому.

Перебування студента в сприятливих умовах у навколиш­ньому середовищі зумовлює нормальний розвиток його осо­бистості. Не повинно бути істотних розбіжностей між само­оцінкою та оцінкою, яку він дістає від значущих для нього людей, до яких мусить належати і викладач. Адже він має можливість допомагати студентові у подоланні негативних якостей і рис характеру.

На І—II курсах відбувається процес адаптації до вузів­ського життя, самоаналіз і самооцінювання шляхом по­рівняння «Я-ідеального» з «Я-реальним». Усе це може спри­чинити внутрішню невпевненість у собі, інколи супроводжу­вану зовнішньою агресивністю, розв'язністю. Настрій часто змінюється — від захопленості до скептицизму — при оці­нюванні режиму в навчальному закладі, системи навчання, діяльності й поведінки окремих викладачів. До III курсу поглиблюються і розширюються міжособистісні стосунки студентів у групі та поза нею, постає проблема створення сім'ї, виникають «діади», «тріади». Подеколи інтимні сто­сунки закривають собою все інше.

Створення родини наприкінці навчання здебільшого не призводить до виходу зі студентського колективу, але проб­лем у студентській сім'ї також багато. Вона потребує порад, допомоги батьків, викладачів.

Навчальна діяльність студентів є для них провідною. Тому інтелектуальний розвиток і професійне становлення, хоч і не виключно, але переважно відбувається під час навчаль­ної діяльності. Навчальна діяльність студентів багатогран­на і доволі велика за обсягом. Це пов'язано зі значною кіль­кістю предметів і складністю частини з них. Тому вже з пер­ших тижнів слід навчати студентів учитися. Це мають робити передусім викладачі, куратори академічних груп, працівни­ки бібліотеки.

Студенти різні за інтелектуальними здібностями, типом мислення, темпом опанування знань, що потрібно врахову­вати в організації навчання, здійснюючи диференціацію навчально-виховного процесу. Тут стане в пригоді спеціаль­на діагностика рівня готовності студентів до вивчення ос­новних навчальних дисциплін, вчасний контроль їхньої ус­пішності.

Для підвищення рівня навчальної діяльності студентів слід формувати у них загальні розумові дії і прийоми розумової діяльності, посилювати мотивацію навчання, а також вико­ристовувати традиційні та нові навчальні технології, сучасні інформаційні технології, що активізують та інтенсифікують навчально-пізнавальну діяльність.

Проблема мотивації і врахування потреб особистості

студента є центральною в дослідженні її властивостей.

«Жодну якість особистості не можна зрозуміти і пояснити, якщо невідомо, для задоволення якої потреби виникла ця якість», —писав М. Неймарк¹. Мотиваційно-потребова сфе­ра — складне психологічне явище, в якому домінантні мо­тиви визначають спрямованість особистості. У педагогічній психології виокремлюють три основні види спрямованості: особисту (ставлення до себе, феномен «Я»), колективістську і ділову.

Мотиваційно-особистісний аспект пов'язаний із форму­ванням позитивних навчальних мотивів і особистих якос­тей майбутнього спеціаліста, дійових цілей, оскільки моти­ви й цілі є важливими детермінантами діяльності. Структура мотивів студента, що формується в період навчання, є стриж­нем особистості майбутнього фахівця.

Отже, розвиток позитивних навчальних мотивів — не­від'ємна складова процесу навчання і виховання студентів. Для ефективної практичної роботи в цьому напрямі потрібне ґрунтовне вивчення закономірностей розвитку навчальної мотивації студентів.

Возрастная и педагогическая психология. — М., 1973. — С. 232.

65

3 5-104

Мотиви навчальної діяльності студентів поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх належать: суспільна значущість навчання; професійні мотиви, що відображають значення навчальної діяльності з оволодіння майбутньою професією; пізнавальні, пов'язані з потребою у нових знан­нях. Зовнішні мотиви зорієнтовані на цінності, що стосують­ся позанавчальної діяльності: мотиви матеріального заохо­чення; особисті інтереси, пов'язані з одержанням диплома, побоювання стягнень через неуспішність; мотиви спіл­кування, престижу серед студентів тощо. Великий позитив­ний вплив на діяльність студентів справляють внутрішні мотиви.

Залежно від впливу, який мають внутрішні і зовнішні мо­тиви, психологи поділяють студентів на чотири групи:

92. студенти з вираженою професійною і предметною мо­тивацією;

93. з вираженою професійною, але слабкою предметною мотивацією;

94. лише з предметною мотивацією;

95. без предметної і професійної мотивації.

Під час спеціального дослідження ролі мотивів у відра­хованих студентів серед них було виявлено 94,7 % осіб че­твертої групи і лише 6,9 % — першої.

Доцільно систематично проводити діагностування у сту­дентів наявних мотивів. Таку роботу мають переважно про­водити куратори академічних груп, деканат, психологічна служба закладу, використовуючи для цього анкетування, бесіди і спеціальні тести.

Механізмом формування навчальної мотивації є вироб­лення єдиної структури цілей навчальної діяльності. Саме тому велику роль відіграє вчасне і систематичне формулю­вання викладачами цілей навчання, які студенти мусять прийняти і спрямувати свою діяльність на їх досягнення. Важливе значення при цьому має правильна організація пе­дагогічної взаємодії між викладачами і студентами. У пси­хології вищої школи вчені виділяють такі принципи органі­зації взаємодії:

• діалогізації;

• проблематизації;

• персоналізації;

• індивідуалізації і диференціації.

Відповідно до принципу діалогізації заняття (як лекційне, так і практичне) не повинно перетворюватися на просте повідомлення знань. Його слід будувати як обговорення різних поглядів, як спільний пошук істини, тобто у формі

діалогу, а не монологу. У процесі педагогічного співробіт­ництва, творчого обговорення теоретичних і практичних аспектів проблеми у студентів формуватимуться, актуалізу­ватимуться пізнавальні, професійні й соціальні мотиви.

Принцип проблематизації передбачає систематичне ство­рення проблемних ситуацій, умов для самостійного визна­чення і постановки студентами пізнавальних завдань.

Принцип персоналізації убезпечує від того, щоб особисте спілкування викладача зі студентом не підмінялося рольо­вим, а відбувалося в умовах партнерства.

Принцип індивідуалізації і диференціації навчання дає змо­гу враховувати індивідуальні особливості та інтереси сту­дентів, створювати максимально сприятливі умови для роз­витку їхніх здібностей і нахилів.

Особистість, мотиваційна сфера майбутнього спеціаліста можуть формуватися лише в умовах повноцінного особис­того спілкування його з досвідченим, висококваліфікованим і захопленим своєю професією викладачем, який уміє твор­чо мислити.

З перших тижнів навчання слід розкривати перед студен­тами суспільну значущість обраного ними фаху і необхід­ність розвитку своїх професійних якостей. Така робота має здійснюватися у різних формах: під час зустрічей, дискусій, «круглих столів», вікторин, спілкування з визнаними і авто­ритетними спеціалістами, випускниками минулих років тощо. Усе це сприятиме посиленню внутрішньої і зовніш­ньої мотивації студентів. л І Індивідуалізація і диференціація навчально-виховного ' І процесу значно підвищує ефективність навчання, вихо­вання і розвитку студентів (учнів).

Уточнімо передусім поняття «індивідуальний підхід», «індивідуалізація навчання», «диференційований підхід», «диференціація навчання».

Індивідуальний підхід тлумачиться як психолого-педаго-гічний принцип, відповідно до якого в навчально-виховній роботі враховуються індивідуальні особливості студентів (учнів). Діагностування індивідуальних особливостей най­перша умова втілення індивідуального підходу. Друга його умова — врахування найважливіших виявлених відмінно­стей у навчально-виховному процесі.

У педагогічній літературі під індивідуалізацією навчан­ня розуміють принцип організації такої системи взаємодії між учасниками навчального процесу, під час якої щонай­повніше враховуються і використовуються індивідуальні особливості кожного, визначаються перспективи дальшого

розумового розвитку особистості, відбувається пошук за­собів, які компенсували б вади. Таке навчання відбувається за суто індивідуальними програмами, змістом, формою, за­собами, формами контролю та оцінювання.

Диференційований підхід — це особливий підхід викла­дача до різних груп або до окремих студентів, що полягає в організації з ними на основі різної за змістом, обсягом і складністю (хоч і за одними навчальними програмами) ро­боти з урахуванням подібних властивостей особистості.

Диференціація навчання — це спосіб його індивідуалізації в умовах роботи студентської групи. Студенти поділяються на динамічні типологічні групи і викладач під час заняття періодично працює з тією групою, яка потребує найбільшої його допомоги.

Поділ студентів здійснюється переважно на однорівневі (гомогенні) і різнорівневі (гетерогенні) групи залежно від навченості кожного, научуваності (темпу засвоєння знань у навчанні), загального і професійного розвитку.

На сучасному етапі розвитку середньої і вищої школи виокремлюють рівневу і профільну диференціацію.

Рівнева диференціація здійснюється за умови досягнення всіма студентами обов'язкових результатів навчання (освіт­нього стандарту).

У загальноосвітній школі профільна диференціація здійс­нюється на підставі вибору учнями профілю майбутньої трудової діяльності, у вищій школі — з урахуванням спеці­алізації.

При здійсненні профільної виникає потреба і в рівневій диференціації, адже в кожній групі є студенти різного рівня навченості, загального і професійного розвитку.

Принципи демократизації і гуманізації навчання перед­бачають надання кожному студентові можливості само­стійно вибирати рівень навчання і предмети, які перебу­вають у сфері його зацікавленостей (за умови досягнення вимог освітнього стандарту з решти навчальних дисцип­лін).

Індивідуалізація і диференціація навчально-виховної ро­боти сприятиме підвищенню рівня навчання і розвитку сту­дентів лише за умови систематичної діагностичної роботи не лише на початковому етапі, а й протягом усього навчан­ня. Цьому сприяє модульно-рейтингова система навчання і обліку успішності.