ЛУЦЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ

Кафедра психолого-педагогічних дисциплін

РЕФЕРАТИВНА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Вступ до спеціальності»

на тему: «Образ учителя в українській літературі»

студента 2-Д курсу

спеціальності 5.01010201 «Початкова освіта»

Хомова Юрія

Науковий консультант:

викладач педагогіки Марчук С.С.

Дата захисту: «____ » ______________ 2014 оку

Викладач:

(підпис) (прізвище та ініціали)

Луцьк, 2014

План

РЕФЕРАТИВНА РОБОТА 1

з навчальної дисципліни «Вступ до спеціальності» 1

на тему: «Образ учителя в українській літературі» 1

План 2

Вступ 3

2.Образ учителя в оповіданні г.Тютюнника „На згарищі ” 1951р. 8

3.Образи вчителів у малій прозі б. Грінченка (сер. 19 поч. 20ст.) 9

Висновки 14

3.Образи вчителів у малій прозі Б. Грінченка (сер. 19 поч. 20ст.):Борис Грінченко у творі «Екзамен» зображає не компетентність вищої керівної особи, котра не спроможна якісно оцінити роботу вчителя і знання учня оскільки сам не знає мови він може лише лякати і безпідставно звинувачувати підкріплючи все це погрозами. Таклж слід приділити увагу старанності учителя зробити класне приміщення придатним до здачі екзамену хоча це зовсім не входить у його компетенцію, це відданість вчителя своїй справі, дітям і їх майбутньому. Таку ж відданість справі демонструє герой твору «Непокірний». Молодий вчитель зі всіх сил намагається навчати дітей у комфортних умовах, навчати їх і грати з ними. Але знову начальство не розуміє і більше того перешкоджаю прагненню вчителя навчати. Твір «Брат на брата» зображує відданість і любов подружжя вчителів котре на протязі багатьох років навчало і виховувало дітей. Проявляло свою любов у всіх аспектах, від навчання і до лікування. Яким великим розчаруванням для них став погром рідної домівки, насилля над старим його ж вихованців, котрих він навчав. Невдячність і небога проявлена з боку людей вражають. Всі старання на підняття свідомості суспільства пройшли даремно народ залишився рабами і надалі підкоряється грубій силі, але головний герой Корецький не втрачає надії і продовжує вірити в людей, безмежна любов і відданість живлять його він вірить ніщо не знищить тої політичної свідомості, котру вони удвох вкладали у голову учнів. У творі «Украла» вчитель проявляє неупередженість, розуміння і любов до своїх вихованців. Використавши ситуацію навколо хліба як повчальну, життєву історію котру не діти пам*ятатимуть ще довгий період часу. У творі Грінченка «Дзвоник» звучить обов*язок вчителя прищепити любов до рідної мови, країни, землі свого народу. Незнання мови веде до зубожіння нації. 15

Список літератури 17

Вступ

У житті кожної людини особливе місце займає вчитель , він як другий батько бере участь у вихованні і навчанні дитини з юних літ,допомагає становленню на життєвий шлях і подальший розвиток людини. З цього постає питання яким має бути вчитель . Як його зображають у літературі видатні письменники і поети з думкою яких рахується багато людей. Виходячи з вищесказаного темою для мого дослідження став «Образ учителя в українській літературі»

Мета реферативної роботи – донести зображення психологічного, емоційного і фізичного образу вчителя в украінській літературі.

Завдання реферативної роботи – показати важливість вчителя в житті дитини і її подальшому розвитку, з*ясувати вплив вчителя на майбутнє дитини, визначити ідеал вчителя ,виділити його основні риси і навички спираючись на літературні джерела і думки видатних українських поетів.

Структура реферату складається зі вступу, висвітлення 3-розділів, висновків, списку використаної літератури. Бібліографія включає 7 найменувань. Робота викладена на 16 сторінках друкованого тексту.

1.Образ учителя в українській літературі хіх століття. Іван Франко

Іван Франко приділяв велику увагу питанням освіти і виховання підростаючого покоління, розглядаючи їх як могутню зброю у боротьбі за національне визволення і створення незалежної Української держави. Педагогічним проблемам він присвятив понад сто художніх і публіцистичних творів, звертався до них у багатьох наукових і філософських працях.

Практичною педагогічною діяльністю І. Франко не займався, проте бажання одержати хоча б невисоке звання приват-доцента історії української літератури Львівського університету було. Як учня професора Ягича його безперешкодно допустили до габілітації. Іспит він витримав «зовсім задовільно», а його «габілітаційний виклад компетентні вчені признали добрим».Незважаючи на це, «з причин політичного минулого» (кілька разів був невинно ув’язнений і раз невинно засуджений) Австро-угорський уряд відхилив прохання займатися викладацькою діяльністю, хоча невдача і не знизила інтересу Івана Яковича до педагогічних проблем. Він глибоко цікавився досягненнями світової педагогіки, його думки про виховну роль учителя набагато випереджали свій час, багато з них співзвучні нашій епосі.

«Учителем школа стоїть»,— підкреслював поет. Педагогічну майстерність він порівнював з мистецтвом майстра художнього слова. У своїх творах показав, яким повинен (і не повинен) бути вчитель. Більшість позитивних і негативних типів учителів він малював з натури. У передмові до збірки «Малий Мирон» і інші оповідання» зазначав, що основою для них послужили «особисті спомини, які в оповіданнях «Отець-гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже зовсім у мемуари».

Ідеал учителя письменник вивів у публіцистичних творах, побудованих виключно на документальному матеріалі. Так, у статті «Емерик Турчинський», присвяченій пам’яті одного з кращих своїх учителів у Дрогобицькій гімназії, він пише: «Бувають вчителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям всього класу, забувати про себе, про свої власні турботи, радощі і тривоги. Кожен урок такого вчителя є розширенням розумового кругозору учня, задоволенням його природної допитливості, розбудженої попередніми успіхами, є насолодою, а не мукою»).

Австро-угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу національно свідому й патріотично настроєну частину вчительства Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер-офіцери, а також ченці — люди, далекі від педагогіки й потреб народної освіти. Панувала жорстока палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили, калічили їхні душі, убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

В оповіданні «Schonschreiben» Іван Франко змалював нормальну школу (початкову міську школу в Австро-Угорщині) отців василіан у Дрогобичі. Усі предмети викладали ченці, лише красне писання в другому класі, де навчалось 85 учнів, вів колишній економ пан Валько. «Се був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волоссям на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилиці враз із великими, на боки повідгиненими ушами надавали йому вираз тупості, упертості й м’ясоїдності. Невеликі жаб’ячі очі сиділи глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно».

Уже з одного опису можна судити про характер «педагога». Недаремно уроки красного писання були страшними для учнів. З появою Валька в класі вони починали дрижати, як у пропасниці.

Не маючи і найелементарнішої педагогічної підготовки, цей «наставник» перетворив своє вчителювання у суцільний ланцюг побоїв і знущань над беззахисними дітьми. Поряд з крейдою і пером завжди лежала тростина — знаряддя покарання. Навчальний процес обмежувався написанням на дошці чогось незрозумілого, більшу частину уроку Валько вистежував свої жертви.

Проте, як і будь-який тиран і неук, цей колишній економ був трусом. Сильно побивши одного з хлопчаків, він спочатку злякався, але коли довідався про його походження, відлягло від серця! «Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син,— значиться, можна його бити і зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впірнеться.

Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впірнувся за хлопським сином... Тільки в серці хлопського сина він... ставав першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі проти усякого неволення та тиранства».

Нелюдське поводження з тими, хто слабший від тебе, не може привести ні до чого доброго. Жорстокість породжує жорстокість. Ось чергова замальовка — покарання школяра. Замість співчутливих облич бачимо... усмішки, лунає сміх. «Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранові всміхнутися, а всі, що стоять під його гнітом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самі над своєю недолею».

Викриття вчителів-самодурів і тодішньої школи з її «ослячими лавами», муштрою, жорстокістю І. Франко продовжує в оповіданні «Отець гуморист». Класним наставником, а також учителем польської, української, німецької мов, арифметики і співу в третьому класі Дрогобицької василіанської нормальної школи був отець Софрон Телесницький, що поєднував у собі цинізм з жорстокістю тирана. З першою появою його в класі учням кинулась у вічі «висока, худа, дошку вата фігура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим, лицем, чорна, мов щітка, наїженим волоссям, низьким чолом, широким ротом та недбало виголеним підборіддям, на якому видно було степнячку чорного, твердого волосся». Учнів цей горе-вчитель «привітав» такими словами: «Я тут господар класу! Пам’ятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тоді сміятися, коли я вам скажу, і тоді плакати, коли я вам скажу». Відповідної педагогічної підготовки, звичайно, не мав; знань явно не вистачало. Проте набув репутацію «гумориста», безкарно мучив дітей, відчував насолоду від їхніх фізичних і душевних страждань.

Похмурим і понурим, неначе приборкувач диких звірів у клітку, входив до класу вчитель Софрон, сідав за кафедру або зупинявся на «градусі» (підвищеній дощаній платформі, на якій стояла з одного боку вчительська кафедра, а з другого — чорна таблиця), «високий, тонкий, мов віха на окопі». Звідти своїм шулічим поглядом шукав, на кому зірвати злість, вибирав собі чергову жертву, тобто викликав відповідати. Звичайно викликав тих, що мали найбільш переляканий вираз обличчя, і в кого, як він говорив, малювалося на лиці нечисте сумління. Зазвичай викликав одразу десять-дванадцять учнів і доти опитував і мучив їх, поки всі не покуштують його тростини. Після цих перших екзекуцій приходив у веселий настрій, збігав із «градуса» і «прогулювався» між партами як необмежений володар учнівських тіл і душ. «Та вдесятеро чуткіше гуляла його тростинка».

Чим більше переляканих було у класі, тим веселішим почувався учитель. Якщо хтось з учнів під час читання помилявся, цей «гуморист» на різні лади смакував помилку, прагнучи зробити її ще більш карикатурною. Він так умів висміяти, задражнити, затюкати бідного учня, що той зовсім втрачав голос. «Сей злобний, оприскливий гумор, що вибухав радістю лише тоді, коли хтось із нас сказав дурницю, не піднімав наших дитячих душ, але здавлював, гальмував та душив їх». Знущання тривали весь навчальний рік, призводили до того, що учні і насправді тупіли від страху. «Хоч усі вчилися і силкувалися якомога встерегтися від побоїв, але ніяка пильність не помагала. Боязливіші, викликані до таблиці, тратили голос, тратили пам’ять вивченого; інші, хоч і вміли, але, переконавшися, що за найменшу помилку їх ждала така сама кара, як і тих, що не вміли нічого, тратили віру в себе».

Для характеристики вчителя-тирана письменник використовує різноманітні художні засоби: яскраві епітети, порівняння, прийом контрасту тощо. У нього «худа, дошкувата фігура», широке, видовжене якось вперед, мов коняче, лице», «низьке чоло», голос «прикрий, горяний»; він говорив «докторальним тоном», дивився «шулічим поглядом», був «високий, тонкий, мов віха на окопі», одягнений у «довгу рясу» і «чорні, брудні штани». Входив до класу, «мов укротитель диких звірів у клітку»; караючи учня, «скакав довкола нього, мов кат довкола грішної душі», «реготав, мов божевільний». У класі панували його «дикий, майже ідіотичний регіт», «людоїдська дотепність»..

«Гумор тирана» звучить то серед гнітючої тиші, то супроводжується стогоном чергової жертви: «Він сік, сік, сік... Крик, виск, пищання нещасного хлопця — ніщо не зрушувало ката. Ось із-під вільхових сучків показалася кров, потекла струмком по білому тілу, на сорочку, на дошки «градуса». О. Телесницький ще бив. Вільхова палка була забризкана кров’ю, а з неї кров під час розмаху почала бризкати по білих стінах класу».

Як тонкий психолог І. Франко по мічає деградацію особистості дітей унаслідок такого виховання, згадує, як десь у глибині його єства зароджувалось бажання трощити, винищувати все живе: «Якщо, бувало, знайду хвилину вільного часу, беру прут, запхаюся десь у бур’ян і січу, січу всі листочки, всі бадиллі, гіллячки, цвіти, все, що можна знівечити; б’ю й січу, доки довкола мене не стане найбридливіша руїна». Духовно виснажені школярі раділи найменшому перепочинку, навіть якщо причина його — смерть. Коли помер від жорстоких побоїв однокласник, вони не могли приховати радості,... бо той день був вільний від науки».

Учителя ж не тільки не покарано, а й призначено... монастирським проповідником, що навчатиме інших милосердя, чуйності, добра, гуманності. Тож нехай вони «п’ятном нестертої ганьби та прокляттям впадуть на його (Телесницького) пам’ять,— обурюється І. Франко,— на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів».

Педагогічну працю Іван Якович справедливо відносив до тих видів діяльності, які «вимагають окремого приготовлення і довголітньої науки». Вчителів до народних шкіл готували шість учительських семінарій з чотирирічним терміном навчання, проте серед них не було жодної з українською мовою викладання. Навчальні плани включали як основні предмети польську мову, історію Польщі, географію Польщі тощо. Майже не було підручників. «Хороших учителів треба перш за все добре самих навчити, але цього теперішні вчительські семінарії в більшості випадків не роблять» [7, 194]. Тому нерідко навіть «просвічений» педагог мало чим відрізняється від учителів, які не мають ніякої професійної підготовки.

Таким є герой оповідання «Олівець». Коли він приходив у клас «під хмельком» (а це відбувалося дуже часто), без шмагання учнів різкою не обходилось. Дітей він називав не інакше, як «лобуряками», «голодранцями», «розбійниками», поросячою почеревиною.

«Методика» навчання рахунку, наприклад, зводилась до того, що вчитель викликав когось з учнів до дошки писати крейдою цифри, а всі інші повинні були писати ці цифри у зошитах. Якщо цифра виходила не зовсім вдалою, розпочинався процес виховання: «Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га? Ах ти, поросяча почеревино, то ти не знаєш, як пишеться п’ять?» [7, С. 77]. Слідом іде покарання: вчитель сильно вдарив широкою лінійкою по долоні, яка швидко налилась кров’ю, і з розмаху написав величезну п’ятірку спочатку на дошці, а потім на обличчі учня.