Алофр&за

вий варіант певної лексеми: «Коли потяг у даль загуркоче» (В. Сосюра), «[...] покірну землю чути під ногою / і пити зо­ром синю далечінь» (О. Ольжич). А. подеколи вживається і як різновид псевдоніма, як підпис власного твору прізвищем ін­шого письменника чи іншої реальної людини, один з прийо­мів містифікації, застосовуваний, скажімо, у «Літературному ярмарку». П. Куліш підписував деякі свої твори прізвищем петербурзького журналіста М. Макарова. Польський поет-ро- мантик 3. Красінський видав у Парижі свою поему «Світа­нок» (1843) під прізвищем поета К. Гашинського і т. ін.

Алофріза (грец. allophrasis) — варіант словосполу­чення, фразеологічного виразу та ін. Наприклад: морочити голову — сушити голову — забивати голову; наводити на дум­ку — наштовхувати на думку — прийти на думку; на весь рот горлати — на все горло кричати.

Альба (Прованс, alba, букв. — світанок) — поширена форма куртуазної лірики XI—XII ст., строфічна пісня, в якій переважає діалогічне мовлення, про таємне побачення рица- ря-трубадура з дамою серця — дружиною сеньйора, про неми­нуче розлучення закоханих на світанку. Відомі автори А.: У. де л а Баккаларія, Б. де Борн та ін.

Альббмна лірика — вірші переважно салонного ґатун­ку чи суто інтимного призначення, започатковані у французь­кій поезії (мадригал, рондо). Вони з'являлися і в українській ліриці («В альбом Ізмаїлу Срезневському» Я. Головацького, «В альбом пані О. М.» І. Франка, насамперед — у доробку В. Пачовського і т. ін.), маючи передусім коло приватних ін­тересів та рефлексій. Подеколи А. л. сягала рівня високої по­езії, набувала естетичного та навіть філософського значення, як-от лірика Олени Теліги чи Наталі Лівицької-Холодної.

Альманіх (араб. al-mänSh — календар, букв. — «там, де схиляють коліна», тобто зупинка каравану на перепочи­нок в оазисі серед пустелі) — неперіодичний збірник широ­кого змісту, упорядкований здебільшого за певною темати­кою, жанровою чи стильовою ознакою. Так спочатку називав­ся календар. Хоч перші літературні А. з'явилися у Франції (XVI ст.), вони вже використовували попередній історичний досвід. Попередниками українських А., друкованих у XIX ст., були «Ізборники», «Цвітники» тощо з києворуської доби. Ве­ликою популярністю у XIX ст. користувалися «Украинский альманах», «Одесский альманах», «Утренняя звезда», «Русал­ка Дністровая», «Ластівка», «Молодик», «Вінок русинам на обжинки», «Рада», «Нива», «Складка», «Перший вінок» та ін., а в XX ст. — «З потоку життя», «Терновий вінок», «З-над хмар і з долин», «За красою», «Жовтень», «Вир рево­люції», «Арена» і т. ін. Ці видання сприяли консолідації творчих сил українських письменників, визначали стильовіАлюзія

тенденції літератури, підсумовували певні її здобутки, окрес­лювали її перспективи.

«Альманіх библиофйла» — збірник Ленінградського товариства бібліофілів (з 1929). Тут, у розділі «Хроніка», було опубліковано статтю «Українське бібліологічне товариство» (очолюване Я. Стешенком). У ньому з'являлися матеріали, що стосувалися й української літератури: «Книгоград Павла Тичини» (1980); «Врятований рукопис» (про Пересопницьке євангеліє, 1980); «Козацькі літописи», (1983) та ін.

«Альманіх "Учйтель"» — збірник науково-популяр­них статей з різних галузей знань (філософія, фізика, астро­номія, література), надрукованих у львівському педагогічно­му журналі «Учитель» (1904). Мав на меті спопуляризувати найважливіші публікації цього журналу, зробити їх надбан­ням не лише вчителів, а й широкої громадськості. З письмен­ників і літературних критиків у ньому друкувались В. Щурат («Герберт Спенсер і його філософія»), І. Верхратський (рецен­зія на переклад українською мовою твору «Дарвінізм» фран­цузького автора Е. Феррієра (вийшов у Львові 1904)), А. Ма- карушка («Поняття і завдання літератури з поглядом на літе­ратуру українсько-руську»).

Альтернінс (лат. alterno — чергуюсь) — правила чер­гування окситонних, яарокситонних, дактилічних рим у до­сить складних строфічних формах (сонет, секстина, октава, терцина і т. п.).

Альтернбваний (лат. alternare — змінюватись, чер­гуватись) рйтм — чергування ямбів чи хореїв з пірихіями у ні ріповому рядку залежно від своєрідності акцентології укра­їнської мови, коли один наголос на середньому складі об'єд­нує иідразу три, а не два, як того вимагає віршовий розмір. Прикладом А. р. може бути «Сонячний етюд» І. Драча, напи- спиий п'ятистопним ямбом:

Де котиться між голубих лугів Хмпрмнп ніжим з білими плечима, Я Нродпіо сонця орппжсні, тугі, II трипожнммм му;шчішми очима.

II / І М ( / « » / 1 І К ) / І )

1» / і / /І І /І. j К ) / К І \I /tn;/(i / к ) - /ии/u — к t /ич/и -/uu/u—.

Оскільки більшість силабо-тонічних віршів пірихована, то Л. р. постас однією з важливих рис української версифікації, збагачуючи її ритмомелодику. Термін «А. р.» запровадив у вір­шознавство російський літературознавець Б. Томашевський.

Алібзія (лат. allusio — жарт, натяк) — художньо- стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літера-

Амбторський теітр

турного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати зако­дований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов'язаної з фактами дійсності («Піррова перемо­га»). Цікавий приклад А. спостерігається в поезії «Шляхами Одіссея» Юрія Клена («...де рідна на тебе чекає І така / І за­недбаний твій маєстат»), що асоціюється із прикінцевими словами сонета «Kapnos tes patridos» М. Зерова («Дим бать­ківщини»): «Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зносить­ся Ітаки синій дим?», присвяченого Юрію Клену напередодні його рееміграції до Німеччини. Гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою кожному з них випада­ла вимушена розлука.

Аматорський (лат. amator — самодіяльний актор) теітр (грец. theätron — місце для видовищ) — театр, в якому гррррюь не професійні актори, а шанувальники сценічного мистецтва. Джерела такого театру, безпосередньо пов'язаного із ритуальними дійствами народної творчості, простежуються у виставах античної доби, що постали з діонісій, в давньорим­ських ателланах, в іспанських ауто, в бароковій шкільній драмі та ін. В Україні аматорські вистави було започатковано при дворах можновладців на свята, зокрема на Масницю, в 30-ті XVIII ст. у Глухові, у палаці І. Миклашевського. У 80-ті того ж століття у Харкові було засновано російськомовний «благородний» театр, який невдовзі розпався, був оновлений та очолений (1789) Д. Московичем. Аналогічна аматорська трупа сформувалася в Києві, у флігелі царського палацу (ни­ні Маріїнський палац). Спорадично діяли домашні театри при дворах дідичів на Правобережжі, де акторами були кріпаки. Аматорські вистави організовували в Одесі (1804), Полтаві (1808), Херсоні (1816), особливо при Харківському та Київ­ському університетах, Рішельєвському ліцеї (Одеса), Ніжин­ській гімназії вищих наук князя Безбородька. У домашньому театрі генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського брав участь І. Котляревський, який невдовзі очолив у Полтаві те­атр (1819), що мав би стати професійним, написав спеціально для нього п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». У Коломиї (1848) виник аматорський гурток І. Озаркевича, започаткувавши вистави у Львові, Перемишлі, Тернополі та ін. галицьких містах. Згодом у Львові сформувався Руський народний театр на чолі з О. Бачинським і Т. Бачинською, опі­куваний товариством «Руська бесіда»; тут свого часу працю­вав драматичний гурток В. Нижанківського. Невдовзі з'яви­лося Перше літературно-драматичне товариство ім. Г. Квіт- ки-Основ'яненка (1879) у Коломиї, Драматичне товариство ім. І. Котляревського (Львів, 1898) за участю І. Франка, дра­матичний гурток під орудою актора І. Захарка при Товаристві