Акцентуація

лос граматичний) або слова у реченні (наголос логічний, смис­ловий), а також графічний знак, яким позначається це виді­лення; 2) сукупність особливостей вимови, характерної для певної мови або діалекту. У літературознавстві термін «А.» вживається при визначенні ритмічної структури вірша (А. ритмічний) або на означення засобу мовної характеристики персонажа, що ґрунтується на своєрідній вимові іншомовних звуків, відмінній від вимови звуків рідної мови. Необхідною вимогою для цього є графічне відображення А. у тексті твору. Наприклад, український сатирик В. Самійленко висміяв мос­ковську агентуру в Галичині, спародіювавши промову на пуб­лічному зібранні її резидента І. Наумовича у вірші «Возсоєди- ненний галічанін» та мову преси москвофілів у сатиричних діалогах «Разгаворы». Подібне зустрічаємо у творах мандрів­них дяків XVII—XVIII ст., а також І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Франка, Остапа Вишні, Ю. Андруховича та ін.

Акцёнт ритмічний — наголос на сильному місці стопи у силабо-тонічному віршуванні, де наголошені склади чергу­ються через строго визначені інтервали (для ямба — перші, для хорея — другі склади), збігаючись із смисловим наголо­сом поетичного мовлення.

Акцёнтний вірш -jr вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості наголосів, тобто на однаковій кількості наголосів у віршовому рядку при різ­ній кількості ненаголошених складів у межах рядків та між наголосами всередині рядків. Число складів у рядку та нена­голошених складів — довільне. Коливання кількості наголо­сів в рядках зумовлене межами ритмічної норми, завдяки якій досягається єдність тонічного вірша, відступ від неї рит­мічно урізноманітнює А. в.:

Моє серце прагне неіснуючих квітів.

Моє серце квітне у болях шукань.

Я не сам, я не сам на світі —

Моя буря у фарбах світань (М. Семенко).

А. в. вважається основною версифікаційною одиницею тоніч­ної системи віршування, завдяки йому підвищується ритмо- інтонаційна динаміка поетичного мовлення, роль мовних від­різків у наголошеній позиції, пауз тощо.

Акцентуіція (лат. accentuatio — наголос) — підкрес­лення фонетичних, морфологічних та синтаксичних складни­ків поетичного мовлення за допомогою наголосу з метою роз­різнення омографів («Співає стежка на город», П. Тичина), смислового окреслення певного слова («...Шепчуть вітру квітки: / Гей в танок!», П. Тичина), запобігання відхилень від метричної схеми («Цвіт в моєму серці / Ясний цвіт-перво- цвіт», П. Тичина) та ін.

Аланкіра

Аланк&ра (санскр. — прикраса) — система стилістич­них правил в індійській літературі, розрахована на посилення художньої виразності, передусім в поезії. Розроблялася в пое­тиках Бхамахи, Демдіна, Убхата (VIII—IX ст.), мала два різ­новиди: 1) шабдаланкара, що стосувалася художньої форми та ритмомелодики; 2) арталанкара, що спрямовувалася на збагачення змісту тропами.

Алегбрія (грец. alios — інший і agoreuo — говорю) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкрет­ними художніми образами з відповідними асоціаціями. Нап­риклад: незборимий царизмом Кавказ — Прометей (поема «Кавказ» Т. Шевченка), сваволя можновладців над беззахис­ною людиною — Вовк та Ягня (однойменна байка Л. Глібова), борці за волю України — каменярі (однойменна поезія І. Франка). Алегоричні образи переважно є втіленням абстра­ктних понять, які завжди можна розкрити аналітично, вони найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На А. ґрунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна вико­ристовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, шкільній релігійній драмі. А. вживав Г. Сковорода у філософ­ських трактатах. Двоплановість алегоричного зображення пе­реважно з цензурних мотивів маскується під езоповою мовою, наприклад фантазія-сатира на 2 дії «У Гайхан-бея» В. Самій- ленка. У драматичній поемі «Оргія» Лесі Українки під вигля­дом турецької провінції, окупованої римлянами Греції, зобра­жено поневолену Україну. А., на відміну від метафори, ґрун­тується не на перенесенні зовнішніх ознак і властивостей на інший предмет чи явище, а на асоціативному переосмисленні самої сутності явищ і предметів у їх сукупності. Не слід змі­шувати А. з символом, бо він буває багатозначним, а А. одно­значно виражає сутність явища чи предмета. Так само А. від­різняється від художнього моделювання чи уподібнення, в якому немає двоплановості зображення. Це стосується й мі­фу. Тому народні казки про тварин не мають алегоричного змісту, бо в них відсутня двоплановість зображення, персона­жі мають характерні від природи риси (хитрість лисиці, хи­жацтво вовка, вайлуватість ведмедя). Вони тільки моделюють поведінку, взаємини людей (дружба, гостини, спільна праця тощо). Інше — літературні казки чи сучасні химерно-міфоло­гічні, химерно-притчеві твори: в них авторами свідомо закла­дена двоплановість зображення.

Александрійський вірш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прик­ладом якої є епічна поема «Роман про Александра Македонсь-

Алітераційний вірш

кого» (XII ст.), хоча перші зразки спостерігалися раніше, в XI ст. («Мандри Карла Великого в Єрусалим та Константино­поль»). А. в. став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж. Расін). У російській поезії — це шестистоп­ний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб. Улюблений розмір 0. Пушкіна (понад 2000 віршів). Видозмі­нена форма А. в. називається александрином: п'ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом, римова­ний за схемою абааб. До неї звертався І. Франко («Каменя­рі»). А. в. у класичному вигляді застосовував М. Зеров (цикл «Александрійські вірші»):

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, Де розум і чуття — все спить в анабіозі, Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек, Оподаль від розмов, людей, бібліотек Ми сіємо пашню на неродюче лоно. Часами служимо владиці Аполлону, I тліє ладан наш на вбогім олтарі. Так в давній Ольбії захожі різьбярі Серед буденних справ і шкурної громади В душі плекали сон далекої Еллади І для окружних орд, для скитів-дикунів Різьбили з мармуру невиданих богів.

«Александрія», або «Чин Александра», «Роман про Александра», — легендарний роман псевдо-Каллісфена про подвиги та пригоди Александра Македонського (356— 323 до н. е.), написаний, напевно, у II—III ст. н. е. Поширю- манся у багатьох переробках, зокрема в Київській Русі (не пізніше XII ст.)під назвою «Хронографічна О.» За жанром — мояцькп повість.

Алітершційний вірш — давньонімецький вірш, який ще називають штабреймом, вживаний в давньонімецькій, ііпглоспксонсіїкій ти дапиьоіслпндській поезії (VIII—XIII ст.), її якому кожен піритний рядок мав чотири наголоси, роз- мі'жоїіуїшпсл цезурою на два піввірші з довільною кількістю складів між наголосами. Обов'язкова вимога А. в. полягала у повторенні нереднаголошеного приголосного звука на почат­ку першого та другого піввірша (наприклад, у піснях «Еди»), у застосуванні як вертикальної, так і лінійної алітерації. Трапляються такі приклади і в українській поезії: Hg вір, вродливко, Лісунові; Не вирій носить він, а вир (О. Стефанович).

А. в. поширений також і в казахському, киргизькому, кал­мицькому та бурятському епосах, де алітеруються переважн

оАлітербція

початкові склади. Так, фонетична анафора витворює основу А. в. киргизького епосу «Манас»:

Купами золото ми гребли, Куначі шапки були на нас, Кушак із шовку носили ми, Курдюки смачні споживали ми, Кумис пили ми щодня [...].

1. в., в якому всі слова починаються з одного звука, називаєть­ся також тавтограмою (грец. tautos — однаковий і gramma — знак, літера).

Алітерйція (лат. ad — до і littera — літера) — сти­лістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вір­ша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку («Рокотання-ридання бандур», П. Тичина). Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при спо­лученні А. з асонансами («Гармидер, гамір, гам у гаї», Т. Шевченко). Подеколи поети, звертаючись до А., досяга­ють віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад,

2. Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною А. на «с», елегантно перемежова­ною з асонансами:

Сипле, стеле сад самотній Сірий смуток — срібний сніг, — Сумно стогне сонний струмінь, Серце слуха смертний сміх. Серед саду смерть сміється, Сад осінній смуток снить, — Сонно сиплються сніжинки, Струмінь стомлено шумить. Стихли струни, стихли співи, Срібні співи серенад, — Срібно стеляться сніжинки — Спить самотній сад.

Алкбєва строфі — антична строфа, власне чотириряд­кова строфа, що складається з різнометричних (логаедичних) стоп; серед них розрізняється алкеїв одинадцятискладник, що містить ямбічні рядки з анапестом у четвертій стопі (и —

и //— и u — u ), алкеїв дев'ятискладник ямбічного

вигляду (D" — и и — и) та алкеїв десятискладник, в

якому наявні два дактилі і два хореї (— u u — ии — u ).

А. с. запроваджена еллінським поетом Алкеєм (VII—VI ст. до н. е.), набула викінченого, строгішого вигляду у доробку римського поета Горація (65—8 до н. е.), тому пойменована ще і гораціанською строфою. А. с. досить рідкісне явище в ук-

Албнім

раїнській поезії, хоч подеколи трапляється, зазнаючи впливу силабо-тонічної версифікації. Наприклад:

Поки душею я не втонув іще В нірвану й тіло ще не розпалося, Я можу ще тебе, Вкраїно,

Серцем кохати й тобі служити (В. Самійленко).

Алкмінова строфі — чотирирядкова строфа в антич­ній версифікації з чергуванням дактилічного гекзаметра та дактилічного тетраметра. Назва походить від імені грецького поета Алкмана (VII ст. до н. е.). Зверталися до цієї віршової форми також Архілох, Горацій та ін., хоч вона була рідко­вживаною в античній ліриці.

Алогізм (грец. а — префікс, що має заперечне значен­ня, і logismos — судження) — сполука суперечливих понять, свідоме порушення логічних зв'язків, ініційоване задля ство­рення певного стилістичного та смислового ефекту. Цей сти­лістичний прийом достатньо поширений у ліриці: Над криницею троє. Клубок і синя нитка.

Поглянула жона на чоловіка, А в нього на обличчі Клубок і чорна нитка. (Схопив донечку і кинув у криницю). Закричала жона.

Донечка грається з синьою ниткою. Чоловік лежить, димиться на ластівок, щ<> літшоть, як брови чужої жони. І'ішлучмиїН (П. Гплобородько).

А. тостері іппі.ол у исіх літературних родах та жанрах («Над Дніпром* Олпкиппдрм Олеся, «Діточм пригода» В. Стефаника, • Цніт нПлунІ* М. Коцюбинського, «Я (Романтика)» М. Хиилі.піиіі'о, «МпИстрп часу» І. Кочерги та ін.).

Албнім (ґрсц. аііин Інший і опута — ім'я) — друге Ім'я особи (Юрій - Георгій; «Колись страшну потвору пере­міг / Снятии Георгій у яснім шоломі», Юрій Клен; «Ось світ­лий Юрій над забитим гадом, /Над тим, що звалось "Петер­бург"», С. Маланюк); географічного об'єкта («Дід Дніпро, Дніпро Славута / смертно зблід», Г. Чупринка); слова не із спорідненим, а з тотожним значенням, на відміну від синоні­ми («Сині очі в моєї дружини, / а у тебе були голубі», В. Сосю- ра). Інколи в художній літературі А. вживається як смисло-