1. Вахнянин, а до складу входили є. Згарський, м. Коссак,

Лучаківський, О. Партицький, К. Сушкевич. Хоч вони й наголошували, що всяка «політика най відсунеться геть пе­ред великим ділом народної просвіти розумною народові мо­вою — і розумною його розумові, і любою його серцю», проте часопис мав політичне спрямування, ставив за мету форму­вання національної свідомості народу, пробудження його іс­торичної пам'яті. На його сторінках висвітлювалося найгос- тріше тогочасне питання — мовне, обстоювався створений П. Кулішем фонетичний правопис, проти якого виступали ві­домі своєю антиукраїнською діяльністю москвофіли, обґрун­товувалася концепція «суто народної літератури нашої укра­їнсько-руської». У 1872 після дворічної перерви часопис зно­ву почав виходити за редакцією О. Огоновського (1872—76), потім •— В. Барвінського (1876—80). У цей час тут спалахну­ла літературна дискусія, яка, на жаль, не розв'язала тогочас­них літературних та загальнонаціональних проблем. Часопис висвітлював взаємини між українцями та поляками у Східній Галичині, ставлення австрійського уряду до української шко­ли, перші прояви феміністичного руху тощо. Однак частина га­лицької молоді виявила своє невдоволення тим, що тут нечасто друкувалися матеріали статистичного та економічного харак­теру (В. Навроцький, О. Терлецький, І. Франко, М. Павлик). Оскільки «П.» перестала виходити у 1880, В. Барвінський у 1884 видав остаточно підготовлений І. Франком «Літератур­ний збірник». З 1888 по 1898 «П.» виходила за редакцією Є. Олесницького, І. Стронського, П. Кирчіва, А. Березинсько- го, С. Кульчицького. Тут друкувалися твори С. Руданського, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Т. Зіньків- ського, В. Самійленка, І. Карпенка-Карого, Грицька Дишканта (М. Грушевського), М. Коцюбинського, повісті Т. Шевченка у перекладі українською мовою тощо. Журнал знайомив чита­чів з творчістю Гомера, Вергілія, Й.-В. Гете, Дж. Байрона, Р. Бернса, О. Пушкіна в перекладах П. Куліша, С. Рудансько­го, І. Франка, В. Самійленка. У рубриці «Матеріали до україн­сько-руського життя і письменства» з'являлися розшукані лис­ти М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Бодянського, В. Барвінсь­кого, Г. Онишкевича, В. Навроцького, К. Климковича, спогади про них, факти поточного культурного життя. Продовжувалася полеміка з М. Драгомановим, зокрема з приводу поцінування спадщини Т. Шевченка, про шляхи розвитку українства

.Правбпис — система загальноприйнятих правил, що визначають способи передавання мови на письмі. П. кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки і звукосполуки), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполук, що забезпечує од­нотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тек­сту). Єдина обов'язкова для всіх орфографічна система ґрунту­ється на певних принципах, зумовлених особливостями зву­кового складу та граматичної будови мови, і відображає істо­ричний розвиток формування й усталення її правописних норм. Основою орфографії сучасної української мови є прин­ципи: фонематичний, фонетичний, морфологічний, тради­ційний (або історичний), окремі написання ґрунтуються на смисловому принципі. Якщо брати до уваги графіку, то укра­їнський правопис бере свій початок від кінця минулого тися­чоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає на початок XX ст. Від 1708 змінилося накреслення літер: тради­ційну кирилицю замінено т. зв. гражданкою — спрощеним кириличним письмом. З розвитком нової української літера­турної мови виникла потреба у зміні традиційного письма. Від 1708 до 1905 існувало приблизно 50 різних правописних систем. Найвагоміші серед них — О. Павловського, М. Макси­мовича, «Русалки Дністрової», П. Куліша, М. Драгоманова, Є. Желехівського та ін. Перша спроба організувати українсь­кий правопис на фонетичному принципі належить О. Павлов- ському, який у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови. Серед істотних особливостей цього пра­вопису — закріплення усталених в українському письмі літе­ри «і» для передавання звука [і] будь-якого походження (твій, літо), послідовне написання «дж», «дз» для передавання дзвінких африкат [дж], [дз]. У 1837 в Будапешті було видано збірку творів трьох молодих західноукраїнських письменни­ків М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича «Русалка Дністровая», правопис якої базувався на фонетичному принци­пі і зводився до передавання звука [і] через «і» та «-Ь», звука [и] через «и», усунення літери «*Ь» та деяких інших нововве­день. «Максимовичівка» — правопис, укладений М. Макси­мовичем, — вперше використаний у збірнику «Малороссийс­кие песни» (1827). Суть його зводилася до використання в українській мові російського «гражданского» алфавіту з ін. звуковим значенням деяких літер, запровадження надрядко­вих знаків. Основу «максимовичівки» становив історико-ети- мологічний принцип орфографії, який зводився до таких най­головніших засад: 1) алфавіт української мови тотожний з російським (включаючи літери «ъ» і «ь»); 2) для передавання українського звука [і] пропонувалась низка знаків: «^гЬ» вжи­вався для передавання [і] — ["Ь] (сігЬгь, хл-Ьбъ), «б», «е» переда- вали [і] — з етимологічного [о], [е] (носъ — ніс, привезъ — привіз); «f», «й» передавали [і], що походив з інших звуків (добри — добрі, замужъ — заміж); 3) для передавання україн­ського звука [и] використовували дві букви: «ы» та «и» (сынъ, силы); 4) буква «е» вживалася на позначення [е] після твердих і м'яких приголосних, а також для передавання спо­лучення [йє] (вербы, сыне); 5) буква «у» вживалася на позна­чення середнього звука між [у] та [в]. Однак згодом М. Макси­мович від уживання цієї літери відмовився. Відшукуючи ста­рослов'янські корінні літери і ставлячи над ними різні знаки, М. Максимович намагався створити такий правопис, який зберігав би стару форму слова і водночас давав змогу переда­вати на письмі діалектичні особливості української мови. «Кулішівка» — правопис, який уклав П. Куліш, вперше ви­користавши його у «Записках о Южной Руси» (1856), «Грама­тиці» (1857), журналі «Основа» (С.-Петербург, 1861—62). Ос­новні положення «кулішівки» полягали у вживанні «і» на місці етимологічного «^тЬ» (літо), [о], [е] в нових закритих складах (стітгь, шчъ); вживанні «и» на місці етимологічних [и] та [ы] (лисиця); розрізненні «е» від «є» після приголосних (щастє, але гуляє); вживанні «ё» [йо], [ьо] (всёму, сёго); вжи­ванні «ъ» у кінці слів та після губних, «р», префіксів перед йотованими голосними (пъе, объщеш); у використанні «ґ» на позначення латинського [g] (Грунтъ); використанні середньо­го «л» (пилно, настілники); подвоєнні приголосних (лихоліт- тє, безвіддє); застосуванні закону милозвучності: «і» — «й», «у» — «в» (звеселяє й; що всюди); вживанні «-ри-» в словах «христитись», «кривавий»; пом'якшуванні «р'» (лицарь); упу­щенні позначення палаталізації (світ); написанні окремо зі сло­вами часток бъ, би, жъ, же (а якъ же); написанні часток -ся, -му разом з дієсловами (лежатиму, голитимусь). Цей пра­вопис підтримав традицію О. Павловського і поширився по всій Наддніпрянщині, суттєво вплинувши й на становлення ор­фографічної системи в Галичині. «Драгомановка» — реформо­вана М. Драгомановим українська абетка. Цей правопис увіб­рав у себе низку позицій «максимовичівки» та «кулішівки», однак його вирізняли істотні зміни. До них належить усунення літер «я», «ю», «є», «ї», «е», «щ», «ъ» згідно з правилом: кож­ному поодинокому звукові повинен відповідати один знак. Для йотації голосних використано «j» (відповідно ja, jy, je, ji, jo). Закон пом'якшення приголосних розв'язано за допомогою од­ного м'якого знака (коньа). М. Драгоманов користувався цим правописом від 1876; якийсь час користувалися ним Леся Ук­раїнка, І. Франко, М. Павлик, Наталя Кобринська, В. Стефа- ник, О. Коцовський та ін. Широкого застосування він не набув. У 1886 у Львові завершилося видання двотомного «Малорусь­ко-німецького словаря» Є. Желехівського і С. Недільського. З цього часу в західноукраїнських землях поширюється новий правопис, заснований на фонетичному принципі, що знайшов втілення в цьому словнику і дістав назву «желехівка». З 1895 правопис був запроваджений для офіційного вжитку у шко­лах Галичини й Буковини.

«Прізька шкбла» — умовна назва (належить літерату­рознавцеві В. Державіну) українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, творчість яких відбувалася переважно у По- дєбрадах та Празі (Є. Маланюк, Ю. Дараган, JI. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна, Окса­на Лятуринська, Ю. Липа, О. Ольжич, Олена Теліга, Галя Ма- зуренко та ін.), деякі з них жили у Варшаві до кінця Другої світової війни (Ю. Липа, Наталя Лівицька-Холодна), у Мюнс- тері (Юрій Клен). О. Ольжич та Олена Теліга загинули від рук фашистів, Ю. Липа — енкаведистів. «П. ш.» не мала ні стату­ту, ні програми. Тому ставлення до цієї назви — неоднознач­не. Є. Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна заперечували іс­нування «П. ш.». Однак, попри їхні суб'єктивні твердження, вона все-таки була, проявлялася у творчих рисах, спільних для її представників: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики. Деякі «пражани» друкувалися на сторін­ках часопису «Вісник» за редакцією Д. Донцова, тому їх називали ще вісниківською квадригою (лат. quadriga — четвір­ка коней, запряжена водноряд): Є. Маланюк, О. Ольжич, Оле­на Теліга, Л. Мосендз. Пізніше до них приєднався Юрій Клен. Вони, поділяючи націоналістичні погляди Д. Донцова, полемі­зували з ним, зокрема щодо вивільнення мистецтва з-під ідео­логічної заангажованості (Є. Маланюк, Наталя Лівицька-Хо­лодна та ін.), щодо національної традиції (Ю. Липа).

Празький лінгвістйчний гуртбк — осередок діяльності одного з основних напрямів структурної лінгвістики, створе­ний 1926. До нього входили чеські (В. Матезіус, Я. Мукар- жовський, Б. Гавранек та ін.) і російські (Н. Трубецькой, Р. Якобсон) учені-мовознавці. Основна ідея — уявлення про мову як функціональну систему, про автономність поетичної мови. П. л. г. подав оригінальне розв'язання проблеми син- хронії-діахронії, найповніше його концепція розкрилася у фо­нології, в актуалізації проблеми художнього знака, крізь яку розглядалася літературна творчість як комунікативний про­цес (теорія бінарних опозицій) тощо. Діяльність П. л. г. позна­чилася на розвитку структуралізму в літературознавстві.

Прекрісне — категорія естетики, виражає ту грань ес­тетичного освоєння світу, що відповідає ідеалові людини і супроводжується почуттям естетичної насолоди. Мірою П. з боку об'єкта є симетрія, гармонія, пропорція, ансамбль його природних властивостей, які забезпечують позитивне значен­ня явищ для людини; з боку суб'єкта мірою П. є духовне багат-