ЯПовстанська побзія та пісбппість

Ю. Федькович, М. Коцюбинський, А. Кримський, І. Франко та ін. А оповідання «Серце не навчити» Ю. Федькович нази­ває повісточкою, запровадивши зменшену форму терміна.

Пбвість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Крім обсягу, П. різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування П. та ро­ману менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події), засобами зображен­ня, розкриттям характерів. Однак П. охоплює менше коло проблем, коротший період життя героя. Якщо в романі ак­цент робиться на розгортанні сюжету й розширенні кола проблем, то в П. сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфліктів, на описах. Як і в романі та оповіданні, вагому роль у П. відіграє голос ав­тора або розповідача. У самостійний вид епосу П. відмежува­лася лише на початку XIX ст. У києворуській літературі П. називали будь-яку об'єктивізовану розповідь про життєві та історичні події, вона була близькою до літопису («Повість ми­нулих літ»), апокрифів («Повість про Варлаама і Йоасафа»). Початки української П. — у перекладах «Олександрії» і по­вістей про Трою, які через болгарський варіант грецької хро­ніки Малали перейшли до києворуських «Хронографів». У XV ст. з'являється велика кількість перекладених латинсь­ких духовних і світських П., які через Білорусь, найчастіше в польському або чеському варіанті, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакція «Олександрії», «Про Тріс­тана»). Появі П. в українській літературі сприяло засвоєння нею у період бароко насамперед західноєвропейських духов­них, рідше — авантюрних і демонологічних П. Перша україн­ська П., писана українською мовою, — «Маруся» Г. Квітки- Основ'яненка (1833).

Повстінська побзія та пісбнність — різножанрові тво­ри на тему збройної боротьби Української повстанської армії з німецько-фашистськими та радянськими військами. Парти­занська лірика продовжила літературні традиції доби виз­вольних змагань 1917—20 та міжвоєнного періоду. У роки національно-визвольної боротьби (1940—50) твори поетів- упівців часто публікувалися в партизанських часописах: «На чатах», «Ідея і чин», «Чорний ліс», «Інформативні вісті», «Лісовик». П. п. т. п. притаманні передусім інвективи, меди­тації, балади, рідше — поеми. Імена багатьох авторів невідо­мі. Серед поетів, творче псевдо яких вдалося розкрити, — прикарпатець Марко Боєслав (1911—52), справжнє ім'я —

М. Дяченко, який редагував партизанський часопис «Чорний ліс». Протягом 1946—49 в Україні підпільно вийшли його збірки: «Непокірні слова», «В хоробру путь», «Вітчизна кли­че», «Протест», «Із днів боротьби», «Хай слава луна». Заги­нув у бою на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.). Автором багатьох повстанських поезій, частина яких уві­йшла у підпільну збірку «До зорі» (1950), є уродженка Льво­ва, зв'язкова УПА Галина Савицька-Голояд (псевдонім — Марта Гай). Поезії П. Гетьманця (1921—46), автора збірки «Мої повстанські марші», у тогочасних нелегальних видан­нях підписані різними псевдонімами (Волош, Полтавець, Во- лош-Василенко). Серед поетів-упівців — волинянин П. Євту- шенко, уродженець Наддніпрянщини, автор циклу віршів «Прощання», Н. Орелець (загинув 1947 у Закерзонні), сотен­ний лемківської сотні УПА С. Хрін (поліг у бою 1949) та ін. По­мітну частину повстанського поетичного доробку становлять пісні. У друкарнях УПА було видано кілька повстанських пі­сенних збірок: «Грими, могутня пісне» (1946), «Збірник повс­танських пісень» (1949), «Збірник революційних пісень» (1947), «Саник. Революційні пісні» (1947). У підпільних збір­никах — розмаїті з огляду на їх походження вірші та пісні. Чимало партизанських авторських пісень фольклоризували- ся: пристосувалися до вимог фольклорної поетики, варіатив­но розгалузилися, поширилися в масах. З пісенних жанрів у повстанській творчості найпродуктивніші баладні, ліричні (елегійні, про кохання), маршові та сатиричні.

Повтбр, або Повтбрення, — найпростіша стилістична фігура, яка вживається у фольклорній творчості, передусім у народній пісні та поезії, зумовлена емоційними та смислови­ми чинниками:

[...] Що тепер всім воля, — врізали вам поля, в rOTTftpn * тополя, а гп піт) нема (П. Тичина ).

Побзія (грец. poiesis — творчість) — художньо-образ­на словесна творчість. Термін вживається у багатьох значен­нях. Передусім він називає мистецтво слова (включаючи й фольклор), виповнене енергією «аристократизму духу», або, як пише Ліна Костенко:

Поезія — це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі.

У вужчому розумінні П. — ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної систе­ми, відмінне від прози. Подеколи цим поняттям позначають віршовані твори певного автора, нації чи епохи. Вживається воно і в переносному значенні як чарівність, привабливість, ін­коли навіть як синонім художньої літератури. Смислове наван­таження терміна «П.» конкретніше, видове порівняно з родо­вим терміном «лірика». Вони дуже близькі один до одного, але не тотожні. В історії письменства траплялося, коли літератур­ні роди — епос, драма, а не тільки лірика — містили в собі як віршовані, так і прозові твори. Так, епос на ранніх етапах роз­витку літератури найчастіше був віршованим (античні епо­пеї, середньовічні пісні про героїчні подвиги, києворуські би­лини, українські думи та ін.), так само драматичні твори В. Шекспіра, Лесі Українки, І. Кочерги та ін. мали іноді вір­шовану форму. Поезія проявляє свою мистецьку автономію, витворюючи «другу реальність», пов'язану з довколишнім світом багатьма асоціативними каналами. Тому спроби одно­стороннього узалежнення її від зовнішньої дійсності, перетво­рення її на засіб маніпулювання позаестетичних систем (полі­тики, ідеології, релігії тощо) призводять до дискредитації сутності цього мистецтва. Оперта на ірраціональні принципи світобачення, П. відмінна тим самим від логічних структур. Цим вона різниться від прози з її виразним логічним компо­нентом, котрий посилює частку раціональних ознак у романі чи повісті.

Поёма (грец. роіета — твір) — ліричний, епічний, лі­ро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва «П.» загальна, у літе­ратурознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид П.: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїч­ну, дидактичну, бурлескну, драматичну і т. п. Виникла П. на основі давніх і середньовічних героїчних пісень, сказань, епо­пей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна П. мала епічний характер і нерідко була тісно пов'язана з міфо­логічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вер­гілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В ан­тичну добу й середні віки П. називали анонімну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сучасна П. — і передусім П. епічна. Іноді П. називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих по­дій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» М. Гоголя, «Поема про море» О. Довженка). Близькими до них є П., писані прозою, які виникли в добу романтизму (А. Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (ІН. Бодлер, А. Рембо). Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їх характерні засоби та прийоми, П. залишається найпродуктивнішою і нині.Поетизація — здатність уявляти, зображати дійсність прикрашеною. П. — органічна риса української ментальності, спостережена багатьма науковцями (М. Костомаров, Б. Цим- балістий та ін.), що полягає в ліричному світосприйнятті, у на­маганні розбудовувати своє життя за законами краси, вираже­ному в оформленні осель та строїв, у ставленні до природи, у мелодійній та шляхетній за змістом пісні тощо. Ця риса в ук­раїнській поезії зазнала професіоналізації, поглибила свої іс­тотні ознаки на теренах національної версифікації, облагород- нюючи світ і людину в світі. П. притаманна й ін. народам, в ба­гатьох із них врівноважена раціональними світонастановами.

Поетйзм — слово або зворот особливого естетичного змісту, що витворює специфічне враження, породжує стан ду­ховного піднесення. Це можуть бути назви різних міфічних істот (німфа, пан, див, мавка тощо), явищ природи (весна, гроза, «бабине літо» і т. п.), абстрактних понять, виповнених глибоким душевним переживанням (любов, ненависть, мрія і т. п.), настроїв, пов'язаних із романтичними поривами до незвичайного чи трансцендентним заглибленням у проблеми першосутності, як-от у символізмі, тощо. П. зумовлює неор­динарну атмосферу світосприйняття, впливає на стиль пое­тичного мислення, але за умови дотримання автором чуття естетичної міри. П. втрачає свої функціональні можливості і тоді, коли перетворюється на версифікаційний штамп, трафа­ретний прийом, своєрідну, позбавлену смислового наванта­ження оздобу, як нині сприймаються деякі традиційні образи національної лірики (солов'ї, барвінок, калина, тополя, леле­ка, криниця тощо), хоча вони не втратили свого зображально- виражального значення і потребують нового, свіжого погляду на себе, що доводить, приміром, своєю неординарною поезією В. Голобородько.

Побтика (грец. poietike — майстерність творення) — термін літературознавства, який постійно зазнавав внутріш­ньої змістової переакцентації у зв'язку із еволюцією худож­ньої літератури. В античну добу П. називалось учення про художню літературу взагалі («Про поетичне мистецтво» Аріс- тотеля, «Послання до Пізонів» Горація та ін.). Згодом пробле­ми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для П. нормативні питання, які стосувалися перед­усім описання художньої форми. П. була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтвопоетичне» Н. Буало, «Під­зорна труба Арістотеля» Е. Тезауро та ін.), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завдання­ми. У XIX ст. П. збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський), у XX ст. — струк­туралістів і т. п. Подеколи П. називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка вивчає її конк­ретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація і т. п.), наявні спроби замінити її одним із напрямів теорії літе­ратури — стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного

«Поздравлёние русйнов...»

мовлення. Інколи поняття «П.» використовується для обслуго­вування певних локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та ін.), цілісної системи творчих засобів пись­менника, стильових тенденцій або літературних напрямів, зок­рема історичних закономірностей їхнього розвитку.

Поетйчна вільність, або Поетйчна ліцбнзія (лат. Іісеп- tia poetica), — свідоме, частіше мимовільне порушення мов­ного ладу у віршах задля дотримання віршового розміру. Зде­більшого це стосується наголосу:

Престоли давніх божищ впали I стратили весь чар прикрас, Цінні ікони люди вкрали,

В лампадах весь огонь погас (П. Карманський).

Тут означення « цінні » має наголос на другому складі, тоді як за мовною нормою він повинен падати на перший склад, але ям­бічний розмір спонукав поета до акцентної деформації. П. в. можна назвати й іктом (лат. ictus — наголос), тобто ритмічним наголосом, який не збігається з граматичним.

Поетйчне мбвлення — мовлення художньої літерату­ри, позначене підвищеною емоційністю та образністю, наси­чене тропами, стилістичними фігурами, перейняте шляхет­ною фонікою. Найбільш притаманне П. м. ліриці з її яскрави­ми естетико-виражальними можливостями, витонченою мелодійністю. П. м. живиться невичерпними джерелами на­ціональної мови, її активним та пасивним словником, щоразу набуваючи неповторного колориту у доробку автора, стаючи визначальною рисою його стилю. П. м. характеризує своєрід­ність певного літературного напряму. Так, бароко виповню­ється яскравими тропами та стилістичними фігурами, роман­тизм — експресивно-виражальними елементами, реалізм схильний до мінімального використання засобів П. м., тяжіє до автологічного письма.

«Поздравлёние русйнов...» — літературно-художній альманах, який видавав О. Духнович від імені «Литературно­го заведения Пряшовского» в 1850—52 (три випуски вийшли відповідно в Перемишлі, Відні, Будапешті). Задуманий як традиційний новорічний альманах, перший випуск мав ка­лендарну і літературно-публіцистичну частину. Наступні два складалися виключно з художньо-публіцистичного матеріа­лу. Навколо альманаху об'єдналися відомі крайові культурні діячі та початківці — члени «Литературного заведения». О. Духнович тут опублікував вірш «Вручание» («Я русин бил, єсьм і буду...»), що став своєрідним гімном закарпатських ру­синів, а також вірші «Орел», «Мысль о Бози», «Сирота в зато­ченні», «Убегша свобода», «Незабудка», «Вечность», «Образ жизни» та ін., оповідання «Женская свирепость», нарис «Па­мять Щавника», переказ давньої любовної легенди «Милен и

Позитйвний персоніж (гербй)

Любида». А. Павловичу належали поезії «Воспоминование», «Радость о свободе», «Глас к Родине», «Молитва русина» та ін. Серед авторів альманаху — Г. Шолтис, I. Вислоцький, Н. Нодь, Марія Невецька, Марина Сладкевич, Анна Кричер- Добрянська, Тереза Подгаєцька, а також селянин І. Ріпа (його «Песнь на снесение Урбара», тобто панщини, спричинила забо­рону альманаху в Росії). Вміщено також оди «Бог» Г. Державі- на, «Бессмертие души» та вірш В. Бенедиктова «Могила».

Позитйвний персоніж (гербй) — дійова особа твору, персонаж, який є носієм авторського кредо (образ Сомка у ро­мані «Чорна рада» П. Куліша, Володька та Матвія Довбенків у романі «Волинь» У. Самчука). У фольклорі, давній україн­ській літературі, літературі новій, включаючи епоху класи­цизму, поняття «позитивний герой» та «ідеальний герой» не розмежовувалися. П. п. наділявся всіма моральними чеснота­ми, що призводило до певного схематизму в зображенні. Ця традиція поступово ламалася, особливо в епоху т. зв. «сталін­ського ампіру» (теорія безконфліктності). Герой як «образ людини в літературі» виконує у творі повноцінну естетичну та пізнавальну функції тільки за умови саморозкриття в ди­наміці, розвитку, пошуку, через систему «спроб та помилок». Якщо розглядати проблему під таким кутом зору, то ідеальні позитивні герої у літературі — проблематичні. Цоділ героїв на «позитивних» і «негативних» цілком умовний. Важливі фундаментальні засади, з яких розглядається твір загалом та герой зокрема (роман «Сад Гетсиманський» І. Багряного та йо­го головний герой з позицій загальнолюдських є позитивним; з погляду теорії соціалістичного реалізму — негативним).

Поліметрія (грец. poly met ros — численний) — застосу­вання кількох віршових розмірів в одному і тому ж поетично­му творі (переважно в поемах, романах, віршах тощо). У пое­мі «Похорон» І. Франка спостерігається і п'ятистопний ямб, і двостопний дактиль, і чотиристопний дактиль, і навіть вось­мистопний хорей. У XX ст. в українській поезії досить часто поліметричний вірш використовується у творах невеликого обсягу, переважно астрофічних («Плуг» П. Тичини, «Ex Ori­ente lux»* М. Хвильового та ін.).

Полісемія (грец. polysemes — багатозначний) — бага­тозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фраземі, гра­матичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень. Наприклад, слово «драматургія» означає: 1) драматичне мистецтво; 2) сукупність драматичних творів письменника, літературного напряму, народу, епохи; 3) теорія побудови драматичного твору. Розвиток П. відбувається здебільшого на основі подібності або суміжності предметів чи явищ, які називаються певним словом. З огляду на це розрізняють ме­тафоричне та метонімічне перенесення. При П. значення

**Світло із Сходу».

лексеми витворюють семантичну єдність, у межах якої роз­різняються первинні (основні, прямі) та вторинні (похідні, пе­реносні) значення. У семантичній структурі слова різні зна­чення можуть містити спільний змістовий компонент. Часто їх зв'язок ґрунтується на певних асоціативних смислових оз­наках, що у художніх текстах буває досить прозорим, як, на­приклад, при вживанні лексеми «дощ» у творах М. Коцюбин­ського: «Ідуть дощі» (пряме значення) та «І враз затремтіло молоде листя, зашамотіло, струсило з себе дощ самоцвітів» (переносне значення). У поетичній мові особливо яскраво простежуються складні і опосередковані асоціації, що є осно­вою словесних образів. Подібні асоціативні зв'язки нерідко сприймаються лише в поетичному контексті (подекуди до­сить широкому), засвідчені, наприклад, естетичним перетво­ренням семантики слова «пахнути» у поезії «Лебединий етюд» І. Драча: «Хай навіюються сни теплі, сни лебедині, / І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом», «Змиє коси в па­хучім любистку зоря»; «Пахнуть роси і руки. / Пахнуть ду­ми твої дитинні. / В серці плавають лебеді. / Сонно пахне весло». Багатозначне слово у звичайному мовленні (тексті) вживається в одному з кількох значень. У художніх текстах, навпаки, виявляє себе змістова багатоплановість (множин­ність) образного слова, тобто одночасне поєднання кількох значень у його семантичній структурі, їх дифузність (злиття), наприклад: «Догоряють поліна в печі. / Попеліє червоная грань... / У задумі сиджу я вночі/1 думок сную чорную ткань» (І. Франко). Тут прикметник «чорний» вказує не лише на ко­лір, а й виражає значення «важкий, гнітючий».

Полісиндетбн (грец.polysyndeton) — див.: Багатоспо­лучниковість.

Поліфонія (грец. polyphönia — багатоголосся) — бага- тозвуччя, засноване на одночасному гармонійному поєднанні та розвитку рівноправних самостійних мелодійних ліній, один із найважливіших виражальних засобів у музиці та пое­зії. П. викликала великий інтерес у романтиків, символістів та ін., зорієнтованих на потенціювання мелодійних можли­востей фоніки у ліриці. Особливо якості П. виявилися у до­робку раннього П. Тичини, надзвичайно чутливого до музи­ки, котрий сам намагався проаналізувати своєрідність прита­манного йому рідкісного поліфонічного чуття, як, наприклад, природні джерела «вертикальних ходів», наявних у його вір­ші «Закучерявилися хмари»:

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...

О милий друже, — знов недуже —

О любий брате, — розіп'яте —

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.