Патерйк

уявного золотого віку, вільного від соціальної нерівності, до надто чуттєвого світу шляхетних пастухів, пастушок та не- вишуканих умов їхнього життя. Класичним взірцем цього жанру вважається античний роман «Дафніс і Хлоя» Лонга (III ст. н. е.). Пасторальна література поширилась і в добу Від­родження та класицизму, значно змінивши свої сюжетні та стилетворчі особливості: мовилося про любов галантного пас­туха до жорстокосердної німфи, гіпертрофувалися надмірні страждання чутливого серця, хоч сентиментальні колізії зав­жди мали щасливу розв'язку. Жанрові форми П. були досить розмаїтими: еклога, поема, роман, драматична поема. В Ук­раїні відлуння пасторальних мотивів вбачається у творчості Г. Сковороди: «Тільки сонце виникає, / Пастух вівці вига­няє...». І хоч П. як особливий різновид буколіки поступово зникає з літературного вжитку, набуваючи іронічного відтін­ку манірності, все-таки вона не вичерпала своїх жанрових можливостей, здатна до оновлення, про що свідчить повість «Пастораль» Г. Штоня (1989). Особливу життєздатність вияв­ляє П. у ліриці, набуваючи драматичного звучання, як «Ран­кова пастораль» В. Герасим'юка:

[...] Ягнята й вівці збилися докупи, навпроти них завмерли ми, як слупи... Баран аж від скарлючених кущів немовби для смертельного двобою щоразу розбігався й головою о стовбур яблуневий бив і бив [...].

Патерйк (грец. Paterikon, від pateі— батько) — назва збірок оповідань і новел агіографічного змісту, в яких розпо­відалося про подвиги пустельників і ченців. П. укладали за територіальним принципом, об'єднуючи житія праведників певної країни або громади. Найвідомішими є Єрусалимський, або Палестинський, Єгипетський, Скитський, Синайський, Римський П. У Київській Русі, починаючи з XI ст., популяр­ними були Єгипетський (повна назва «Сказання про єгипетсь­ких чорноризців») та Синайський («Лимонар», або «Луг ду­ховний»), які найчастіше переписувалися. Найвизначнішою пам'яткою вітчизняної літератури вважається «Києво-Печер­ський патерик», де зібрано легенди і оповідання про обстави­ни будівництва Успенського собору, численних мешканців монастиря, про подолання земних спокус, дотримання аске­тичних норм життя (Микола Святоша, Мойсей Угрин). «Киє­во-Печерський патерик» — цінне джерело знань про монас­тирський побут, життя князів, селян і міщан XIII ст. Про йо­го популярність свідчить велика кількість редакцій і списків: найдавніші — Арсеніївська (1406) та Касіянівська (1460 і 1462) редакції. Існує низка авторизованих переробок твору. Своєрідне продовження «Києво-Печерського патерика» — «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського (1638). Чимало ле­генд з нього ввійшло до «Книги житій святих» («Четьї-Мі- неї») Дмитра Туптала (1689—1705), послужило джерелом сюжетів письменникам XIX і XX ст. (Г. Квітка-Основ'яненко, М. Лесков, І. Франко, Вал. Шевчук таін.).

Патрйстика (грец. pater — батько) — сукупність тво­рів отців церкви — греко-римських філософів-богословів II— VIII ст. Визначальний зміст П. — обґрунтування основ хрис­тиянства та непримиренності до іновірців і єретиків. П. мала розгалужені жанри: богословський трактат екзегеза (тлума­чення Біблії), проповідь, енкомій (похвальне слово), послан­ня, житія, духовні гімни, сповіді. Чимало авторів були знаме­нитими ораторами і поетами (Григорій Назіянзін, Амбросій Медіоланський, Іван Златоуст, Іван Дамаскін). Розквіт П. припадає на IV—V ст. (Афанасій Олександрійський, Василій Кесарійський, Григорій Ниський, невідомий автор «Ареопа- гітики» та ін.). Патристичні твори грецької та слов'янської рукописної традиції поширювались у різних рукописних збірниках («Постничі слова» Василія Кесарійського), особли­во твори Івана Златоуста (збірники «Маргарит», «Злато- струй» та ін.) мали вплив на ораторську прозу Київської Русі та в пізніші часи — на агіографію та екзегетику.

Патрбнім (грец.раіеі— батько і опута — ім'я) — най­менування персонажа модифікованим іменем його батька. Цей стилістичний прийом був відомий за києворуської доби: Чи не гоже було б нам, браття, Розпочати давніми словами Скорбну повість про Ігорів похід, Ігоря Святославовича? (переклад М. Рильського).

У пізніші часи в Україні поряд із давньою формою П. з'явила­ся нова — на -енко:

Гай, гай же, слихом прослихати, Анхизенка увіч видати [...] (І. Котляревський).

Протилежне за значенням найменування людини за іменем матері — матронім (лат. mater — мати і грец. опута — ім'я)

.Піуза (грец. pausis — припинення), або Півза, — коротка перерва у мовленні, що виконує роль словоподілу, від­межовує одну фразу від іншої. Особливого значення надається П. у віршуванні, де поряд із смисловими, логічно-інтонаційни­ми вживається ще й ритмічна, яку називають константною та цезурною. Функціональне навантаження П. підвищується у то­нічному віршуванні, сприяючи посиленню інтонаційної самос­тійності емоційно напруженого мовлення, зокрема на місці опущеного ненаголошеного складу (див.: Дольник; Паузник). Подеколи П., яка закінчує віршовий рядок, не збігається

із смисловою П. У такому випадку вживається перенесення, або енжамбеман.

Шузник, або П£взник, — термін (вживаний паралель­но з терміном «дольник» від «доля» — частка), який означає метроряд, розбудований на дво- і трискладових стопах сила­бо-тоніки. В них часом бракує одного або двох складів. У жи­вому звучанні їх відсутність компенсується або паузою, або розтягненою вимовою сусідніх складів, або посиленням їх на­голошеності, найчастіше — всіма названими засобами: В свято — день, розірваний надвоє. День з маленькою павзкою. Ранок, що молодість нашу нагадує, Вечір, що видається казкою (М. Семенко).

—1 — 1—2—2 — 1—2—2

—2—2—2—2 — 1—2—1—2

Є два основні варіанти схематичного запису цієї стопи: тради­ційний (ліворуч; пауза позначена леймою — V, тобто «лейміч- ний вірш») і той, що ним користуються прибічники статистич­ного віршознавства (праворуч; рискою позначається ікт, циф­рою — кількість міжіктових, ненаголошених складів):

І—u VI—V и І— ииі-ииі I— V kj I— u vj І— ииі

I— u u І— и и I— u u І— ииі І— и VI— uul-u VI— u u І

Обидва варіанти свідчать: третій рядок цього катрена — кла­сичний дактиль, павзник має дактилічну основу. Можуть бути також хореїчна, ямбічна і т. п. основи. Прихильники тактометричного віршування вважають, що у П. спрацьову­ють закони тактовика, що дає підстави розглядати перший як різновид другого (див.: Тактовик; Тонічна система вір­шування).

Піфос (грец. pathos — почуття, пристрасть) — нат­хнення, ентузіастичне почуття, пристрасне переживання ду­шевного піднесення, викликане певною ідеєю, подією. Термін перенесено у поетику із риторики. У П. емоційна напруга і думка є одним цілим, перетворюючись на душу художнього твору:

Хай буде так, щоб ця хвилина

Була, як сяйво перемог,

Бо ніжність наша є єдина,

А поза нею тільки Бог (Наталя Лівицька-Холодна ).

П. неможливий без внутрішньої переконаності автора, його темпераменту.

Пейзіж (франц. paysage, від pays — країна, місце­вість ) — композиційний компонент художнього твору: опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього сві­ту. Існують статичні П. (спокійне, врівноважене зображення

природи), динамічні (під час вирування стихійних сил). П. за тематикою поділяються на степовий, лісовий, мариністичний (опис моря), урбаністичний (опис міста), індустріальний (опис заводів, домн, шахт). Естетичні функції П. у тексті за­лежать від епохи, в яку написано твір, від його стилю і жан­ру. Природа у фольклорних творах антропоморфічна, в дав­ньому епосі — міфологічна, картини природи зображені в ан­тичних епопеях, ранніх грецьких романах, у середньовічних житіях. Свого часу Горацій говорив, що тільки поганий поет описує гаї, струмки, жертовники, бурхливий потік, веселку поза зв'язком з людиною. Створюючи краєвиди, митець спів­відносить їх із людськими інтересами, настроями, роздума­ми, переживаннями. На ранніх стадіях літературного розвит­ку природа часто персоніфікувалася, сприймалась як жива іс­тота. Ще в античній літературі вона стала змальовуватись як тло дії («Іліада», «Одіссея» Гомера, «Дафніс і Хлоя» Лонга, ідилії Теокріта). Поступово вона набуває самостійного есте­тичного значення. Залежно від напряму, до якого належить твір, П. бувають класицистичні, сентиментальні, романтич­ні, реалістичні, імпресіоністичні та ін. Художні функції П. різноманітні: нерідко він набуває змістовності, від виразно суб'єктивної (в імпресіонізмі) до описової (в реалізмі) і симво­лічної (в символізмі). П. набувають і психологічного значен­ня, стають засобом художнього зображення внутрішнього сві­ту людини. Це відкриття зробили письменники-сентимента- лісти (Ж.-Ж. Руссо, С. Річардсон, Л. Стерн). У романтиків (Дж. Байрон, А. Міцкевич, Т. Шевченко, В. Гюго) природа — своєрідне дзеркало, що відображає душу митця, ліричного ге­роя. Часто П. стає формою вираження волелюбних прагнень. П. у них динамічний і бурхливий, співзвучний і контрастний із зображуваними подіями, почуттями («Причинна» Т. Шев­ченка). Всі естетичні системи об'єднує принцип психологіч­ного паралелізму, що будується на контрастному зіставленні чи гармонійній єдності внутрішнього світу людини з приро­дою. У деяких творах П. переростає функцію просто предмет­ної зображальності. Будучи своєрідним способом бачення сві­ту, виконує змістову роль (М. Коцюбинський, Б.-І. Антонич), стає ліричним, відтворюючи зміну настроїв героя (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник). Пейзажні описи іноді виконують функцію прологу («Кармелюк» Марка Вовчка, «Іван» О. Довженка), розширюють й доповнюють експозицію («Червоне і чорне» Стендаля, «Хліб і сіль» М. Стельмаха), вказуючи на місце й час дії, сприяють виникненню зав'язки («Таємничий острів» Ж. Верна), є ретардацією («Морозенко» Панаса Мирного, «Дорогою ціною» М. Коцюбинського), обумовлюють поворот дії твору чи особливо загострюють її («Девід Копперфілд» Ч. Діккенса), а часом виконують роль розв'язки, епілогу («Дво­

рянське гніздо», «Батьки і діти» І. Тургенева). П. значною мі­рою допомагають розкрити ідейний зміст твору. В сучасному літературознавстві великі одиниці художнього простору, опи­си місцевості називають топосами (грец. topos — місце, місце­вість): топос Вербівки в «Миколі Джері» І. Нечуя-Левицького чи дороги в «Твоїй зорі» О. Гончара. Менші підрозділи топо- сів називають локусами (лат. locus — місце): локус кладови­ща («Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена), локус собору в од­нойменному романі О. Гончара.

Пентаметр (грец.pentametros — п'ятимірник) — в ан­тичному віршуванні дактилічний вірш, утворений подвоєн­ням першого піввірша гекзаметра, складається із 2 1/2 та 2 1/2 дактилічних стоп. Метрична схема П.: — u LJ — u и" —//— u u — и u —.

Піввірші розмежовані цезурою. Заміна дактилів спондеями дозволяється лише у першому піввірші. Як самостійна віршо­ва одиниця П. не вживався в античній версифікації, а лише у поєднанні з гекзаметром, власне в елегійному дистиху та в епіграмах. П. зрідка трапляється і в українській поезії, але в силабо-тонічному коригуванні:

Мати-землице, потішся! нехай там зрадливого друга Звабила інша на час, — діти з тобою зостались...

(Леся Українка ).

Пебн, або Пеін (грец.раіап — гімн богу Аполлону), — в Елладі — хоровий гімн на честь бога поезії та сонця Аполло­на, названий за одним з образів Гомерової «Іліади», згадуєть­ся як офірна та бойова пісня. П. літературно оформився у Спарті (VII ст. до н. е.) зусиллями критянина Фалета. Відомі автори П. — Алкман, Вакхілід, Піндар та ін. П. називається також віршова стопа на п'ять мор (чотири склади). Залежно від того, який склад виявлявся довгим, визначалися відповід­но чотири П.: 1) /— u u u/; 2) /и — и и/; 3) /и и — и/; 4) и и и —/. Сучасні віршознавці розрізняють такі види П.: ліричний жанр урочистої пісні з нагоди перемоги; чотири­складова стопа, яка майже не спостерігається у силабо-тоніч­ному віршуванні

.Перевтілення — вживання однієї людини у внутріш­ній світ іншої, тимчасова ідентифікація з нею, виконання її рольових функцій. У літературознавстві термін «П.» вжива­ється для пояснення психологічного механізму переходу фі­зичного автора на позиції автора текстуального, оповідача, розповідача, ліричного героя, персонажа тощо. Письменник немовби змінює маски, розігрує ролі різних художніх суб'єк­тів, тобто перевтілюється у ці постаті. Внаслідок цього легко індивідуалізує їх мовлення (репліки, діалоги), змальовує їхні долі за допомогою невласне прямої мови, багатогранного дис- курсу. За цим багатоголоссям, антропоморфним розмаїттям персонажів не втрачається образ автора. Нездатність митця до П. робить його твір монотонним, резонерсько-повчальним, а цілковите П. і повна ідентифікація з персонажами позбав­ляють твір концептуальності і присутності автора з його інди­відуальним світовідчуттям і стилем.

Передмбва — вступна стаття до книги, написана авто­ром, упорядником чи літературознавцем з метою зорієнтува­ти читача у змісті видання.

«Перемишлінин» — календар-альманах, який з 1850 до кінця 60-х майже щорічно видавав директор Перемишль­ської друкарні Я. Досновський за редакцією А. Добрянського, Б. Дідицького та ін. Перший випуск «П.» містив кілька урив­ків з «Истории Малороссии» М. Маркевича, статті М. Косто­марова та деяких польських і німецьких авторів. Вважаючи, що видання призначене «для высшой классы русинов», вида­вець вміщував запозичені наукові статті мовою оригіналів. В одній із статей, опублікованій 1858, йшлося про літературні заслуги І. Котляревського як реформатора української грама­тики та віршування. Сам альманах не дотримувався якихось певних правил при передачі української та російської мов, вважаючи мовну строкатість навіть закономірною, доки не буде встановлено єдності літературної мови.

Перенбсення, або Бнжамбемін (франц. enjambe­ment), — віршовий прийом, який полягає у перенесенні фра­зи або частини слова з попереднього рядка у наступний, зу­мовлений незбігом ритмічної паузи із смисловою, хоч рядок при цьому втрачає свою інтонаційну викінченість. Розрізня­ють три різновиди П. Найпоширеніший — rejet — фраза, що заповнює попередній рядок, а завершується на початку нас­тупного. Досить часто спостерігається у віршах Т. Шевченка:

Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна.

Вживається також coutre-rejet — фраза, яка розпочата в кінці першого рядка і повністю заповнює наступний рядок: Люби мене майбутню!

А яку —

Цього, напевно, я й сама не знаю (Любов Горбенко).

Трапляється і double-rejet — фраза, яка починається в кінці першого рядка і завершується на початку наступного, поси­люючи експресію поетичного мовлення: Вертаюсь по Кузнечній. Сонце ще тільки-тільки. Так: мов тінь квачем (П. Тичина ).

Перехрбсне римувіння

П. Тичина вдавався й до рідкісного в українській версифікації складового П., віднаходячи нові семантичні нюанси: Великодній дощ тротуаром шов­ковая зелена ярилась з-під землі.

Перенбсне знічення слбва — див.: Троп.

Пересбпницьке євінгеліє — пам'ятка давньоукраїнсь­кої мови і рукописної книжної культури України середини XVI ст. Містить чотири євангелія, перекладені із старо­слов'янської на «просту» українську мову «для ліпшого вра- зуменія люду християнського посполитого». Першу частину перекладу виконано 1556 у монастирі с. Дворець на Львівщи­ні; повністю роботу завершено 1561 у с. Пересопниці на Воли­ні при сприянні княгині Насті Гольшанської-Заславської. Пе­реклад здійснив архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, переписав його і художньо оздобив писар Михайло Василевич, син протопопа із Сянока. Віртуозна майстерність оформлення рукопису, витончені прикраси кольоровим рос­линним орнаментом у стилі італійського Ренесансу, професій­но виконані кольорові мініатюри чотирьох євангелістів, доско­налий шрифт — все це дає підстави оцінювати П. є. як видат­ний твір мистецтва епохи Відродження в Україні XVI ст. На початку XVIII ст. П. є. потрапило до гетьмана І. Мазепи, який передав його Переяславському кафедральному собору. До 1917 зберігалося в Переяславській і Полтавській духовних се­мінаріях, нині в ЦНБ HAH України. Спроби видати П. є. не мали успіху. З 1991 воно входить в атрибутику прийняття присяги президентами України. Мову, зміст, шрифт, мис­тецьке оформлення П. є. досліджували українські вчені О. Бодянський, А. Думитрашко, П. Житецький, О. Грузинсь­кий, І. Каманін, Г. Павлуцький, В. Перетц, І. Чепіга та ін.

Пербспів — вірш, написаний за мотивами поетичного твору ін. автора, з елементами наслідування версифікаційних елементів, наближений до перекладу, але відмінний від нього за відсутністю еквіритмічності. П. були досить поширені на по­чатках нової української літератури. Так, вірш «Твардовсь- кий» П. Гулака-Артемовського є П. балади «Пані Твардовсь- ка» А. Міцкевича, балада «Маруся» Л. Боровиковського — П. «Світлани» В. Жуковського і т. п. П. трапляються і в XX ст., наприклад, П. «Слова про Ігорів похід», здійснений С. Гор- динським, «Переспів з народної» В. Симоненка.

Перехрбсне римувіння — римування у чотиривірші (катрені), коли перший рядок римується з третім, а другий — з четвертим за схемою: абаб. Приклад П. р. — вірш П. Гірни­ка про Т. Шевченка

:Перипетія

б

а

б

Не каявся. Писав у казематах. Відрікся від щедрот і нагород.

І не зважав на цензорів пихатих — Яка цензура викреслить народ

?

Перипетія (грец. peripeteia — несподіваний поворот) — різка несподівана переміна у перебігу подій та долі персона­жа, наслідок вторгнення в дію певного випадку. П. співпри­четна до категорії можливого, вона — структуротвірний ком­понент епічних (пригодницький роман) та драматичних сюжетів, передусім з яскраво вираженою інтригою, що особ­ливо характерне для М. Куліша («Патетична соната») чи І. Кочерги («Майстри часу»).

Перифріз, або Перифріза (грец. periphrasis — описо­вий вираз), — мовний зворот, який вживається замість зви­чайної назви певного об'єкта і полягає в різних формах опису його істотних і характерних ознак. П. можуть бути як довіль­ні, так і фразеологічні сполучення слів: майстер сцени — ар­тист, театральний режисер; благородні птахи — лебеді; чор­не золото — вугілля; бити себе в груди — каятись; накивати п'ятами — втекти і т. ін, У науково-популярних і публіцис­тичних текстах П. часто використовують, щоб уникнути пов­торень і водночас висловити авторське ставлення до об'єкта розповіді: Геродота називають батьком історії, Ольгу Кобилян- ську — гірською орлицею, Лесю Українку — дочкою Проме­тея. До П. належить і заміна авторського Я — «ваш покірний слуга», «автор цих рядків». Від частого вживання, зокрема в засобах масової інформації, позитивні якості П. нівелюються і перетворюються на штамп (королева полів, солодкі корені). П. у художній літературі має завданням зробити текст виразні­шим, дієвішим та цілеспрямованішим і своїм характером наб­лижається до метафори або метонімії, виражаючи семанти­ку слова чи словосполучення переносно, за принципом по­дібності й суміжності: «Розпадеться луда на очах ваших [прозрієте] неситих» (Т. Шевченко); «Лягло костьми [за­гинуло] людей муштрованих [солдатів] чимало» (Т. Шев­ченко). Необхідно розрізняти П. і перефразування — частко­ву зміну відомого вислову (приказки, прислів'я, афоризми) на вимогу контексту: «Не спитавши броду, полізли у воду»; «І кинули бізнесових щук у каламутну річку нестабільної економіки» тощо

.Персонаж (лат. persona — особа) — постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. Олюдне­ні, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах та деяких ін. жанрах також на­зивають П. Деякі літературознавці ототожнюють П. з героєм, вживають ці слова як синоніми, тому мовлять про «літератур­них героїв», допускаючи логічну суперечність, коли класифі­

кують героїв на «позитивних» і «негативних», адже смислове наповнення поняття «герой» включає такі моральні чесноти, як відвага, хоробрість, самовідданість (чи навпаки), концент­рація типових для свого часу якостей, виділення з-поміж мас. Натомість «П.» — експресивно нейтральне поняття, яке озна­чає постать літературного твору з будь-якими психічними, осо- бистісними якостями, моральними, ідеологічними, світогляд­ними переконаннями — постать як текстуальну позицію, ант- ропоморфологічно окреслену, незважаючи на те, чи мала вона свого прототипа, чи цілковито витворена митцем (Ярослав Мудрий і Сивоок у П. Загребельного).

Персоніфікіція (лат. persona — особа і facio — роб­лю) — уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям; вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу:

Ой, не крийся, природо, не крийся,

Що ти в тузі за літом, у тузі... (П. Тичина).

П., передусім її істотна частина — антропоморфізм, має вели­ку традицію, вона закорінена у народному міфологемному світосприйнятті, притаманна українській ментальності, з погляду якої природа є жива.

Першодрук — умовна назва книг, випущених у пев­ній країні впродовж деякого часу після запровадження в ній книгодрукування. Винайшов його Й. Гуттенберг (1394 — прибл. 1399), сконструювавши пристрій для виливання лі­тер, удосконаливши друкарський прес. Він видав низку книг, серед яких: «Донати» (посібники з латинської граматики Е. Доната), календарі, Біблія та ін. Засновником українсько­го П. на базі кириличної абетки вважається ІН. Фіоль (помер у 1525), котрий опублікував «Октоїх» (1491), «Тріодь цвітну» (1491), «Часослов» (1491), «Тріодь постну» (без дати). Гіпоте­тично, що за цим іменем, переінакшеним у латинській транс­крипції, приховане призвіще та ім'я українця Святополка Хвилі. Другим першодрукарем був білорус Франциск Скорина (1490—1551). Завдяки йому з'явилися 1517 у Празі «Псал­тир», «Книга Іова», «Притчі Соломона», «Ісус Сирахів», у Вільно— «Мала подорожня книжиця» (прибл. 1522), «Апос­тол». У цих виданнях наявна й українська лексика. Досвід своїх попередників використав Іван Федоров (прибл. 1510— 85), змушений емігрувати з Московщини спершу до Великого князівства Литовського, а потім — до Острога та Львова, де він заснував друкарні, надрукував знаменитого «Апостола» (1564) та «Букваря» (1574).

П'ёса (франц. piece — частина) — різновид драми, в основі якої — конфлікт серйозного, складного і яскравого характеру («В катакомбах» Лесі Українки, «Потомки запо­рожців» О. Довженка та ін.). Подеколи цей термін вжива­ють у більш широкому значенні — стосовно будь-якого дра­матичного жанру (драма, трагедія, комедія тощо). Назву «П.» застосовують також, коли йдеться про ліричний вірш (у XIX ст.). У специфічних сферах П. — невеликий за обся­гом музичний твір.

Підрядник — підрядковий, власне, дослівний пере­клад твору іншою мовою, перший етап на шляху художнього перекладу.

Підтбкст — прихований, внутрішній зміст висловлю­вання. П. існує тільки в зв'язку з вербально вираженим зміс­том, супроводить і водночас частково чи повністю змінює йо­го. П. зумовлений деформуванням прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів — від­творюваної ситуації, позиції мовця, його комунікативної мети. Підтекстова інформація виникає завдяки здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й до­даткові — семантичні, стилістичні, емоційно-експресивні, — викликати асоціації, набувати додаткових значень внаслідок взаємодії з ін. мовними одиницями в структурі тексту. Сприймання підтекстової інформації можливе лише на основі усвідомлення цих супровідних нашарувань на пряме значен­ня компонентів висловлювання. П. можливий у розмовному («Такий вже розумний, що далі й нікуди!»), публіцистичному мовленні («Протягом трьох з половиною століть Україна постійно відчувала силу обіймів "старшого брата"»), та най­більш властивий він художнім творам. Підтекстова інформа­ція є основою деяких тропів (іронія, алегорія), жанрів (байка, казка). Приховану інформацію можуть нести мовні одиниці всіх рівнів — слова («Од молдованина до фінна / на всіх язи­ках все мовчить, / бо благоденствує», Т. Шевченко), фраг­мент тексту («На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил», В. Симоненко), цілі художні твори («Inter­mezzo» М. Коцюбинського, «Каменярі» І. Франка, «Оргія» Лесі Українки), без сприйняття П. яких неможливо зрозумі­ти їхнього ідейного змісту і оцінити художні якості. Особливо характерний П. для психологічної новели, психологічної дра­ми, ліричних творів (див.: Езопівська мова).

Піїт, або Піїта (грец. poietes — поет), — так в Україні називали поета до початку XIX ст., згодом цей термін набув або жартівливого, або іронічного змісту для означування не­здорових явищ у поезії, пов'язаних із графоманством та епі­гонством, поверховим версифікаторством:

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш [...] (І. Котляревський).

Пірйхій (грец. pyrrichios, відpyrriche — військовий та­нок) — в античній версифікації — стопа з двох коротких складів /ии/.У силабо-тонічній системі П. умовно назива­ється заміна стони ямба чи хорея стопою з двох ненаголоше- них складів, рядок з П. вважається пірихованим. В українсь­кому ямбі чи хореї ритмічний акцент завжди припадає на останню стопу (константа), на відміну від дактилічних та гі- пердактилічних стоп, П. виникає завдяки чергуванню «час- тонаголошених» та «рідконаголошених» стоп, зумовлених хвилею вторинного ритму, яка посилюється в кінці віршово­го рядка, будучи заслабкою на його початку:

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла — Його сховає вічності ріка. Прощай — неокласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука. Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем Дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК [...] (П. Филипович).

Тут основна ритмічна хвиля, «перебігаючи» від константи, до­повнюється другорядною ритмічною хвилею, що починається від цезури. Більшість українських віршів силабо-тонічного ґа­тунку пірихована, в основі своїй ямбічна чи хореїчна.

Післямбва — додаткова стаття в кінці книги, написа­на автором, упорядником, в якій узагальнюються думки з приводу опублікованого твору, що супроводжуються відпо­відним коментарем

.Пісня — словесно-музичний твір, призначений для співу. Основними показниками П. як жанру лірики є: стро­фічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрену), виразна ритмізація, музич- ність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксич­на будова; найдавніший, традиційний різновид лірики: користується найрозмаїтішими мовними засобами, передає найтонші переживання. В античні часи П. була важливим компонентом обрядів: її текст виконувався під музичний акомпанемент, супроводжувався танком чи пантомімою. Ел­лінські поети створили кілька різновидів П.: елегія, гімн, культова П., застольна П., похвальна П., П. про кохання. З часом деякі з них стали самостійними жанровими різновида­ми лірики (елегія, ода). Тісно пов'язана з музикою середньо­вічна П. (канцона, альба, рондо, серенада, балада) творцями якої були трувери, трубадури, мінезингери. У середньовічній літературі П. називали також епічні твори про історичних або легендарних осіб («Пісня про Роланда»). У період класицизму П. тимчасово втрачає свою популярність, яка відновлюється в епоху сентименталізму, а в епоху романтизму П. переживає розквіт. Вже в античну добу помітне поступове звільнення П. від музики — з часом П. стає самостійним літературним жан­ром («Карміна» Горація, «Пісня Гайявати» Г.-В. Лонгфелло, «Шсня над піснйми»

«Пісня радості» В. Вітмена, «Пісня» Р. Брука та ін.). Нині розрізняють П. фольклорну, П. як жанр писемної поезії та П. як самостійний вокально-музичний твір до поетичного тексту або не пов'язаний з ним. За жанрами П. фольклорні бувають: трудові, обрядові, календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, обжинкові), колискові, весільні, похо­ронні, історичні, баладні, коломийки та ін. П. фольклорні, з одного боку, широко використовували письменники всіх кра­їн і епох, особливо популярною була стилізація народної П. в епоху романтизму (П.-Ж. Беранже, Г. Гейне, Р. Берне, А. Міцкевич, В. Жуковський, А. Метлинський, JI. Борови- ковський, ранній Т. Шевченко). З іншого — багато П. лірич­них, написаних поетами, стають народними («Віють вітри...» І. Котляревського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Реве та стогне Дніпр ши­рокий», «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка, «Чуєш, брате мій...» Б. Лепкого, «Пісня про рушник» А. Малишка та ін.). Прикладом П. — самостійного вокально-музичного тво­ру є «Сумна пісенька», «Пісенька без слів» П. Чайковського, «Пісня» Л. Ревуцького, «Пісня» Я. Степового, «Пісня кохан­ня» Б. Буєвського, «Пісня про невідкриті острови» І. Шамо та ін. Іноді термін «П.» використовують у значенні глави або роз­ділу епічної поеми, епічного твору («Лис Микита» І. Франка складається з дванадцяти пісень).

«Шсня над пісніми» — зібрання різночасної пісенної лірики давніх євреїв (І тис. до н. е.), що складає 17-ту книгу Біблії, приписуване Соломону. «П. н. п.» — гімн пристрасній духотворчій любові, насичений яскравими тропами та розма­їтими стилістичними фігурами, близький до фольклорних весільних пісень. Ця пам'ятка вплинула на розвиток світової лірики — на поетів «солодкого нового стилю», романтиків, символістів і т. д. Нею цікавилися Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк та ін., гарний зразок переспівів «П. н. п.» лишив Б. Кравців.

Плагііт (лат. plagiatus — викрадений) — зумисне привласнення авторства на чужий твір літератури, живопису, науки тощо загалом або на його частини. Особа, що постраж­дала від П., має право на цивільно-правовий захист автор­ства, зокрема на відшкодування збитків, публікації в пресі про допущене порушення.

Плеонізм (грец. pleonasmos — надмірність, надли­шок ) — стилістична фігура, де повторюються однорідні слова та звороти, подеколи немовби зайві за змістом, але необхідні за вимогами художньої композиції. П. як один з проявів ре­тардації широко вживається у фольклорі, приміром у «Думі про козака Голоту»: «Поле килиїмське хвалить-вихваляє». У поезії П. зумовлюється ритмо-інтонаційними, градаційними, смисловими та ін. чинниками:

Я — жайвір по натурі. Не для мене Перо совине, хитромудро вчене. Ще цілий вік писать мені готове Перо ясне, ранкове, жайворове (І. Драч).

«Плеіда» (франц. «Pleiade» ) — французька поетична школа доби Відродження, названа на честь групи семи алек- сандрійських поетів, утворилася 1549. До її складу входили П. де Ронсар, Ж. Дю Белле, Ж.-А. де Баїдо, Е. Жодель, Р. Белло, Ж. Дора та П. де Тіар. «П.» здійснила сміливу ре­форму літератури, освоїла нові для французької лірики жанри та форми (ода, сонет, елегія, еклога, комедія, трагедія та ін.). В її пізньому періоді проступають риси класицизму та бароко, тяжіння до «аристократизму духу». У 90-ті XIX ст. група молодих письменників у Києві (Леся Українка, М. Обачний, В. Самійленко, М. Славінський, Людмила Старицька-Черня- хівська та ін.) створила літературну організацію під назвою «Плеяда», підкреслюючи свою спадкоємність із традицією високого мистецтва, віднаходячи елітарні шляхи розвитку української літератури.

«Пл^г» — літературний альманах однойменної Спілки селянських письменників. «П.» виходив 1924 у Харкові за ре­дакцією С. Пилипенка. З'явилося три збірники: 1924, 1926, 1927. Друкувалися художні твори: «Сини» В. Стефаника, «Іменем українського народу» О. Копиленка, «Мишачі нори» П. Панча, «Пасинки степу» М. Дукина, «Плуг» Остапа Виш­ні (усмішки), «Земля» І. Сенченка, «Верболози» О. Демчука та ін. З поетичними творами виступали О. Донченко, І. Шев­ченко, Г. Плискунівський, А. Панів, С. Бен, О. Ведміцький, М. Кожушний, Наталя Забіла, А. Шмигельський, В. Мисик, В. Алешко. У кожному з трьох випусків «П.» вміщувалися кри­тичні та бібліографічні студії. Хоч у збірниках були й реальні малюнки життя українського села, художня якість творів зне­цінювалася від змалювання ілюзорних «успіхів» колективіза­ції, «процвітання» артілей та комун і замовчування справжньо­го стану — фактичного знищення українського хлібороба.

«Плуг» — Спілка селянських письменників. Заснова­на 1922 у Харкові. Мала свої філії у Києві, Полтаві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Сумах, Лубнах, Прилуках та ін. Іні­ціаторами створення «П.» були С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Коляда, І. Шевченко. До складу «П.» входили Д. Бедзик, С. Божко, А. Головко, О. Ведміцький, В. Гжиць- кий, Наталя Забіла, І. Кириленко, В. Минко, П. Панч, П. Усенко та ін. У своїй «ідеологічній та художній платфор­мі» «П.» декларував бажання творити нову культуру, зобра­жати життя нового села у дусі «настанов» компартії. Однією з провідних ідей спілки протягом 20-х була ідея «змички міста з селом». Спілка не ставила перепон щодо користування кон- кретними художніми засобами, хоч під впливом офіційної критики віддавала перевагу реалізму, часто спримітизовано- му. Спершу в її рядах було 63 письменники, згодом — кілька­сот. У період літературної дискусії 1925—28 «П.» критикували за «масовизм» та «просвітянство», зниження художніх крите­ріїв, що спричинило «чистку» його рядів. Відчутними були зу­силля спілки щодо виховання молодих літературних кадрів, які у міру зростання переходили до літературних об'єднань «Гарт», ВУСПП, «Молодняк», ВАПЛІТЕ, «Нова генерація». «П.» мав свої видавництва, періодичні та неперіодичні видан­ня. Ідеологом «П.» виступав С. Пилипенко. На початку 30-х, у час сумнозвісного «заклику ударників у літературу», було створене дочірнє об'єднання «П.» — «Трактор». На по­чатку 1931 «П.» був перейменований на Спілку пролетарсько- колгоспних письменників. Після постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) «П.» припинив своє існування.

«Плуг» — селянський двотижневик Головполітосвіти УРСР, єдиний номер якого вийшов у Харкові 15 квітня 1922 за редакцією С. Пилипенка. Був «покликаний зміцнювати со­юз робітників і селян». У літературному відділі вміщено вір­ші В. Сосюри, А. Паніва, І. Драгунчі (І. Шевченка), І. Сенчен- ка, байки С. Сліпого (С. Пилипенка), прозові твори М. Майсь- кого, О. Копиленка, критичні нотатки В. Коряка. Помітне місце в «П.» посів науково-популярний розділ, в якому місти­лися статті на виробничу тематику, висвітлювалися питання освіти, діяльність автокефальної церкви. Після виходу пер­шого числа, журнал, очевидно, за браком коштів, припинив існування, а 1925 вийшов під новою назвою «Плужанин».

«Плужінин» — літературно-художній, критичний мі­сячник. Виходив за редакцією С. Пилипенка, І. Сенченка, А. Головка, А. Паніва. Представлено широке коло авторів, пе­реважно «плужан», чия творчість пов'язана з життям села, — А. Головка, І. Сенченка, С. Божка, О. Копиленка, А. Лісового та ін. У часи літературної дискусії 1925—28 «П.» в особі С. Пилипенка виступав як один із основних опонентів М. Хви­льового, захищаючи «партійні позиції» в галузі літератури і мистецтва. У практиці часопису помічалося серйозне знижен­ня художніх критеріїв, які М. Хвильовий кваліфікував як «просвітянство», картав «плужан» за «масовизм» тощо. Жур­нал припинив своє існування після ліквідації спілки «Плуг» 1932. У 1933 вийшов єдиний номер журналу «Колгоспник України», що, очевидно, мав продовжувати традиції свого по­передника.

Повістка — невеликий епічний твір (повість, опові­дання, оповідь, розповідь, переказ). Термін поширився у дру­гій половині XIX ст. Ним називали окремі свої оповіданн